У мене є особлива сукня, зелена. Їй уже більше десяти років. З щільної, нем’якої тканини, склад якої я не знаю. Крій — футляр. Рукави — три чверті. Круглий виріз. Ззаду блискавка до нижньої частини куприка.
Рукава і боки чорні. Передня і задня вставки – зеленого кольору. Той життєстверджуючий відтінок між смарагдовим і темно-салатовим.
Я люблю зелений колір в принципі. Зелений – колір літа, життя. Оптимістичний і обнадійливий. Взагалі мої улюблені кольори – всі відтінки зеленого, блакитний, синій, фіолетовий, бузковий, жовтий, помаранчевий, колір фуксії.
А найулюбленіший – бірюзовий. А ще точніше – колір «тіффані», тобто світло-бірюзовий з блакитними та зеленими нотками. «Той вишуканий відтінок бірюзового, який асоціюється з розкішшю та пишністю», — так написано у всезнаючому Інтернеті.
І мені самій дивно, що саме ці кольори практично повністю відсутні в моєму гардеробі. Як забарвлення незначних елементів одягу — можливо. Присутність таких кольорів у біжутерії — можливо. Але глобально-фундаментально — ні.
Все сіреньке, чорненьке, темно-бежеве, коричневе, буре, сизе, рябеньке, тобто те, що практичне, скромне. І так, кольори, які я найменше люблю.
Чому так? Хто його знає. Особисто я не знаю. Запитайте у психолога, він напевно знайде цілу купу комплексів, коріння яких сягає мого дитинства, або тих, що я пізніше благополучно набула.
І ось ця зелена сукня потрапило до мене абсолютно випадково.
Рівно одинадцять років тому, напередодні жіночого свята, тобто сьомого березня, мій шеф підійшов до мене на початку робочого дня з таким повідомленням: «Марино Олександрівно, сьогодні відразу після обідньої перерви в актовій залі після урочистої частини на честь восьмого березня вам вручать на сцені грамоту та виписку з наказу про присвоєння вам звання «Заслужений електроапаратник».
Особисто генеральний директор буде нагороджувати, всього сім осіб. Тож будьте готові», — з цими словами він і пішов.
Ледве він вийшов, моя колега по роботі і найкраща подруга Нонна прошипіла у зачинені двері: «Ось же! Не міг про це сказати за кілька днів? Хоча б учора? Дурні чоловіки! Не розуміють, що жінці потрібно підготуватися до такої події. Нове вбрання купити, зачіску зробити! Біжутерію підібрати! Манікюр, педикюр, все це!»
– А педикюр навіщо? – щиро здивувалася я, – І взагалі…
Я підійшла до великого дзеркала на стіні. Чорна пряма спідниця, сіра водолазка, гладко зачесане волосся, зібране у хвіст.
– І так піде. Губи підфарбую, так і бути. Кому тут потрібен мій манікюр і зачіска? Генеральному? Я тебе благаю.
– Тобі! – обурилася Нонна. – Тобі потрібні! Ти жінка чи як? Я тобі втовкмачую, втовкмачую – все марно! – з цими словами вона обурено встала і вийшла з відділу. Повернулася хвилин через десять із тріумфальним виглядом переможниці.
– Загалом, так! Шеф дозволив нам піти з роботи за дві години до обіду. Плюс обідня перерва… Загалом, встигнемо пробігтися, щоб придбати щось таке, що відповідатиме сьогоднішньому випадку! Зрозуміло? В принципі, непоганий чоловік, цей Олександр Олександрович. Тільки трохи нетямущий у питаннях, що стосуються жінок.
Я зітхнула. Марно намагатися пояснити Нонні, що абсолютно нереально за дві години купити цікаву сукню чи пристойний костюм, щоб це ще й ідеально мені пасувало. Коли я раз на сто років збираюся оновити свій гардероб, ми з сестрою Юлькою день-два мотаємося по магазинах і не факт, що знайдемо те, що шукаємо.
Рівно о десятій ми вийшли з заводу і попрямували до супермаркету, що за одну зупинку від заводу.
У супермаркеті я в першому ж відділі жіночого одягу звично попрямувала до стійки з сіро-чорними нарядами, але тут же була зупинена твердою рукою Нонни: «Не те! Туди!». І вона повела мене в протилежну сторону, до різнокольорових, як зграйка метеликів, суконь. Я лише криво посміхнулася про себе: ну, ну…
«Перебравши» вішаки, Нонна витягла саме те, зелене: «Приміряй!»
– Це що?? – здивувалася я.
Я сама ніколи в житті навіть не поглянула б на цю сукню, як на потенційне свою. Ніколи. Зустрівши залізний погляд подруги, я зітхнула, взяла сукню і покірно рушила до примірочної.
У примірювальній я одягла сукню і… заціпеніла. Вона сиділа як влита, приховавши все зайве і підкресливши достоїнства моєї фігури, які, як виявилося, були очевидні. Нічого собі!
– Ось бачиш, – задоволено хмикнула Нонна, – А деякі ще сумнівалися в моєму смаку.
Так я і зелена сукня знайшли одне одного.
Вона стала моєю улюбленою, універсальною для всіх особливих випадків мого життя, якими, власне, моє життя зовсім не багате.
Незважаючи на цілком звичайний фасон і досить просту тканину, в якій переважає синтетика, я виглядаю в ній королевою з витонченою фігурою, тонкою талією і високим бюстом. Шия сама собою витягується, живіт підтягується, хода раптом стає від стегна.
Сукня стала точним показником того, чи все в порядку у мене в цей історичний момент мого життя, чи ні. Коли я набирала вагу, а це означало, що я перебуваю у стресі й намагаюся впоратися з ним підручними засобами, тобто за допомогою їжі, то сукня на мене не налазила. А якщо й налазила, то я виглядала в ній як гусениця.
Коли в моєму житті все було чудово, сукня сиділа на мені ідеально.
В останні місяці минулого року все складалося не дуже. Причому, на всіх фро.тах: на роботі, в родині, зі здоров’ям, та й навколо в цілому.
В результаті зелена сукня забута. Сумно висить у найдальшому кутку шафи.
У новорічну ніч я загадала бажання: «Хочу до наступного 8 березня влізти в зелену сукню».
Дурепа.
Не врахувала, що бажання треба формулювати чітко і детально. У ніч з дев’ятнадцятого на двадцяте лютого швидка відвезла мене до лікарні. Вже через три години я спала під загальним наркозом на операційному столі.
Потім тиждень у лікарняній палаті на чотирьох осіб. Дивний лікарняний світ, наче паралельна реальність, де нескінченним білим коридором повільно й тихо, наче привиди, шаркаючи ногами, притримуючи животи, блукають жінки в нічних сорочках, поверх яких накинуті халати. Розпатлані, з простими білими обличчями.
Час від часу шепотом перекидаються:
– У вас гази вже відходять?
– Так. Повним ходом.
– Пощастило. А в мене ніяк.
– Дефек.ція була?
– Ні.
– І в мене теж. Біда. Доведеться просити проносне.
– Шов не кровоточить?
– Коли вже на звичайний стіл переведуть. Так набридло все прісне, протерте…
Я теж повільно, як риба в акваріумі, пливу коридором. Прислухаюся до себе. Сьогодні вже майже немає того тягнучого болю, що так виснажував у перший день.
– На уколи! На перев’язку! – гучно кричать у кінці коридору, і хаотичний жіночий потік миттєво стає впорядкованим і повільно тече в бік процедурного кабінету.
Я відчуваю себе метеликом-пенсіонеркою. З одного боку — повна невагомість. З іншого — сил вистачає лише на два-три мляві помахи крилами.
Перші дві доби в лікарні я зовсім не їла. Тепер мій раціон: на сніданок – три ложки каші на воді та чай, на обід – пів тарілки бульйону та компот, на вечерю – склянка кефіру. Абсолютна легкість у тілі, замість голови – повітряна куля.
Лежу, бережу сили. Дивлюся в стелю. Мені вже страшенно хочеться вийти звідси. Як то кажуть, з чистою совістю на свободу. Я думаю про те, що найнещасніші люди на світі – ті, хто відбуває довічне ув’язнення, а ще самотні пенсіонери. Яке щастя, що я – ні те, ні інше. Нічого, потерплю ще трохи.
Через тиждень я повертаюся додому. Вже звичним повільним кроком, як тінь, блукаю порожньою квартирою (чоловік на роботі, син в інституті). За мною хвостиком тягнеться кіт Фантик. Скучив. Я теж скучила.
За Фантиком, за сином і чоловіком, за нормальним життям, за людською їжею, за стрімким плином подій.
Підходжу до шафи. Дістаю єдину яскраву річ – мою зелену сукню. Вдягаю її, і вона безперешкодно ковзає по мені, буквально падає вздовж мене. Такого ще ніколи не було.
Дивлюся в дзеркало, воно відображає щось безглузде: сукня тряпкою бовтається на мені, з круглого вирізу стирчать кістляві ключиці. Мм так… Без сліз не поглянеш. Я знімаю сукню, вішаю її назад у дальній кут.
Треба трохи відпочити, полежати. Потім я вип’ю великий кухоль найміцнішої, найсолодшої кави! З вершками! І з товстим бутербродом з маслом і сиром! А потім почну потихеньку відроджуватися, як птах Фенікс.
До вихідних я вже буду твердо стояти на ногах. І почну новий етап свого життя. І я вже знаю, як його почну, з чого.
Дзвоню сестрі Юльці.
— Привіт! Як справи? …У мене? У мене все чудово! На вихідні нічого не плануй, є справа. …Яка? Будемо бігати по магазинах, поки повністю не оновимо мій гардероб! Хочу багато-багато красивого, яскравого одягу!
Сукні, блузки, сарафани, топіки, блейзери кольорів щастя, весни, надії, кохання! Геть все сіре і чорне! Давай усі кольори веселки! Хочу! Хочу! Хочу! …Що кажеш? …Буду жити?
Ясно як день, що буду! Я тобі навіть більше скажу: я буду жити довго і щасливо, я буду жити цікавим життям, наповненим виключно позитивними подіями. Так і знай!
Лежу. Дивлюся на люстру. Мрійливо посміхаюся. А ще я обов’язково куплю собі легке, повітряне, струмливе плаття кольору «тіффані» — бірюза з зеленими та блакитними нотками, відтінок розкоші та пишноти! Кольори мрій, кольори радості, щастя та удачі, кольори захоплення! Нехай це мені коштує скільки завгодно.
Життя таке щедре, таке прекрасне і водночас таке швидкоплинне. Я занадто довго пропускала повз свою красу та щедрість. Я так довго задовольнялася крихтами, на зразок однієї зеленої сукні, ставила собі рамки, обмеження.
Я більше не хочу марнувати своє єдине дорогоцінне життя на сірі справи, сірі думки, похмурий одяг. Занадто марнотратно.
Я дуже хочу жити. І я буду жити! Нічого, ще далеко не вечір. І все найголовніше та найцікавіше попереду! Фантик муркоче, лежачи на мені:правильно, добре,вірно…
Спеціально для сайту Stories
