– Ларисо, ти з глузду з’їхала? Що ти робиш?!
Ніна, її сусідка і подруга, застигла в
дверях, роззявивши рот. У квартирі творився справжній хаос: меблі зсунуті до стін, на підлозі газети, у повітрі пахне фарбою, а сама Лариса, у старому спортивному костюмі і з банданою на голові, захоплено водить валиком по стіні.
– А що такого? – Лариса обернулася, прибираючи пасмо волосся з чола тильною стороною долоні. – Давно хотіла ремонт зробити.
– Але просто зараз? Після всього, що сталося?
– А коли? – Лариса знову взялася за валик. – Коли ще, якщо не зараз? Я вільна.
Ніна похитала головою. Після того, як місяць тому Сергій пішов до своєї молоденької бухгалтерки, Лариса два тижні не виходила з дому. А тепер це.
– Ларисо, може, не треба так різко? Ти б відпочила, подумала.
– Двадцять п’ять років думала, Ніночко, – Лариса спустилася з драбини. – Знаєш, що я зрозуміла? Що все життя жила не своїм життям. Усе “як Сергію зручніше”, “що Сергію сподобається”. А тепер – усе! Тепер буде так, як Я хочу!
Вона обвела рукою кімнату:
– Ось ці шпалери – пам’ятаєш, як я їх вибирала? “Сергію, тобі такий колір подобається? А такий? А може, краще в смужку?” – вона передражнила свій підлесливий тон.
– А сама завжди мріяла про сірий. Так от – буде сірий!
Ніна присіла на єдиний вільний стілець:
– А він знає?
– Про що? – Лариса фиркнула. – Про те, що я затіяла ремонт у моїй квартирі? Ні, звісно. Він же тепер зайнятий – будує кохання з цією своєю, як її, Оленкою.
Вона вимовила ім’я розлучниці з таким презирством, що Ніна почервоніла.
– Але ж ти казала, що він ще свої речі навіть не забрав?
– Ось саме! – Лариса просяяла. – Прийде – а я до цього часу все тут зміню. Щоб і сліду не залишилося від його присутності в моєму житті.
Вона підійшла до вікна, за яким догорав літній вечір:
– Знаєш, Ніно. Я ж спочатку думала – усе, кінець. Як же я без нього? Двадцять п’ять років разом, усе життя на нього налаштоване. А потім раптом зрозуміла – а що він мені дав, крім приниження? Вічно незадоволений, вічно його щось не влаштовує.
Ніна мовчала. А що тут скажеш? Вона давно бачила, що Сергій ставиться до дружини як до прислуги. Але хіба Лариса слухала? Усе виправдовувала його – втомився, на роботі проблеми, характер такий.
– А тепер, – продовжувала Лариса, – я немов прокинулася. І знаєш що? Я навіть вдячна цій Оленці! Вона мене ніби від мани позбавила.
Вона повернулася до стіни:
– Тож не переживай. Я не збожеволіла. Навпаки – вперше за багато років почала жити.
Весь наступний тиждень у квартирі кипіла робота. Лариса ніби намагалася надолужити згаяне за всі роки шлюбу. Вона не просто фарбувала стіни – вона змінювала своє життя, шар за шаром, як фарбу на стінах.
Старий диван, який Сергій так любив, відправився на смітник. Замість нього з’явився затишний диванчик – саме такий, про який Лариса завжди мріяла.
Важкі коричневі штори (“Навіщо нам ці?Головне – щоб світло не пропускали!”) поступилися місцем легким фіранкам кольору морської хвилі.
А його речі. Усі ці костюми, сорочки, краватки – все те, що він збирався забрати – вона акуратно склала у великі сміттєві пакети. Кожна річ відгукувалася болем у серці, але Лариса вперто продовжувала роботу.
– Ось тут він любив сидіти і дивитися телевізор. А тут завжди стояли його черевики. А це його улюблений кухоль. – вона методично позбувалася предметів, які нагадували про нього. Немов викреслювала його зі свого життя, сторінку за сторінкою.
Коли в призначений день пролунав дзвінок у двері, квартира була повністю перетворена. Світла, простора – вона немов дихала свіжістю і новим життям.
Лариса відчинила двері. На порозі стояв Сергій – такий знайомий і такий чужий. Поруч із ним – молоденька блондинка, та сама Оленка.
– Привіт, – буркнув він. – Ми за речами.
Лариса посторонилася, пропускаючи їх. Із задоволенням спостерігала, як витягується його обличчя, як розширюються очі.
– Що тут сталося? – він озирався на всі боки, не впізнаючи квартиру, у якій прожив чверть століття.
– Ремонт, – спокійно відповіла Лариса. – Давно час було.
– Але де мої речі?
– А, – вона махнула рукою в бік сходової клітки. – Там, у пакетах. Я все склала, можете забирати.
Оленка скривила губки:
– Як це – у пакетах? Сергію, ти казав, у тебе тут брендові костюми, дорогі речі.
– Ось саме! – вибухнув він. – Ти що собі дозволяєш? Це ж костюми від…
– Від кого вони – мене не цікавить, – перебила Лариса. – Я їх акуратно склала, можете перевірити. А де зберігати – це вже ваші проблеми.
– Але як ти могла, – він зупинився, дивлячись на колишню дружину. Щось у її погляді його зупинило. Щось нове, незнайоме – сила, впевненість, спокійна гідність.
– Я багато чого можу, Сергію, – вона посміхнулася. – Просто ти цього ніколи не помічав. А тепер – вибачте, у мене ще справи.
Вона пройшла повз них до дверей:
Уже зі сходів вона почула обурений голос Оленки:
– Любий, але як же так? Це ж твої речі!
– Бувають у житті прикрощі, – проспівала Лариса собі під ніс і зачинила двері.
Був прекрасний день. Сонце світило так яскраво, немов теж раділо її звільненню. Лариса глибоко вдихнула – і раптом зрозуміла, що посміхається.
Увечері прибігла Ніна:
– Ну як?
Лариса розлила по чашках ароматний чай:
– Знаєш, а я думала, буде болючіше. Думала – побачу його і знову серце защемить. А виявилося – нічого. Порожнеча. Ніби й не було цих двадцяти п’яти років.
– А він що?
– А що він, – Лариса усміхнулася. – Обурювався, звісно. Особливо його юна пасія обурювалася – як це так, костюми в пакетах! Але знаєш, що найцікавіше? Я дивилася на них і думала – Господи, і це опудало я вважала коханням усього життя?
Цього самозакоханого індика, який навіть у такий момент думає тільки про свої ганчірки?
Вона відсьорбнула чай:
– Як у тій приказці – “не було б щастя, та нещастя допомогло”. Якби не ця його зрада, я б так і жила – як тінь, як додаток до “великого чоловіка”. А тепер, – вона обвела поглядом оновлену кімнату. – Тепер я нарешті живу для себе.
– І як воно? – усміхнулася Ніна.
– Знаєш, – Лариса задумалася, – я раптом зрозуміла, що можу все. Ось просто все, що захочу! Хочу – фарбую стіни. Хочу – записуюся на танці. До речі, – вона хитро примружилася, – я записалася! А ще на курси кондитерів.
– Та годі! – Ніна мало не поперхнулася чаєм. – Ти ж казала – нізащо, це не в моєму віці.
– А тепер вирішила – чому б і ні? Мені п’ятдесят три, а не сто три. Життя тільки починається!
Вона підійшла до вікна. У відображенні скла побачила себе – схудлу, помолоділу, з блиском в очах.
– Знаєш, що я зрозуміла, Ніно? Що щастя – воно не в тому, щоб бути при комусь. Воно в тому, щоб бути собою. А я стільки років була не знаю навіть ким. Тінню? Відображенням? “Дружиною Сергія Петровича”?
Ніна дивилася на подругу із захопленням. Куди поділася та загублена жінка, яка місяць тому ридала на її плечі? Перед нею стояла зовсім інша Лариса – впевнена в собі, спокійна, красива.
– Я тут днями прибиралася в шафі, – продовжувала Лариса, – і знайшла свій старий блокнот. Знаєш, що там було написано? Список того, що я хотіла зробити в житті. Ще до заміжжя писала.
Там і подорожі, і танці, і курси фотографії. Усе, про що мріяла. А потім вийшла заміж – і немов забула про все це. Ніби моє життя закінчилося, а почалося життя “дружини”.
Вона дістала із серванта пошарпаний блокнот:
– А тепер я вирішила – буду робити все за списком! Ось прямо за пунктами. Спочатку танці, потім – фотографія. А влітку поїду на море в Одесу.
– Одна? – здивувалася Ніна.
– А чому ні? – Лариса знизала плечима. – Я більше не боюся бути сама. Знаєш, самотність – це не коли поруч нікого немає. Це коли поруч є хтось, а ти все одно почуваєшся самотньою. Ось як я з Сергієм – начебто і чоловік, і побут налагоджений, а душі немає. Порожнеча.
Вона налила ще чаю:
– А зараз я відчуваю себе живою. Розумієш? Наче прокинулася після довгого сну.
За вікном згущувалися сутінки. У новій люстрі м’яко мерехтіло світло. Лариса опустилася в улюблене крісло – маленьке, затишне, куплене всупереч усім протестам Сергія (“Навіщо нам ще одне крісло? Куди ти його поставиш?”).
– Знаєш, що найдивовижніше? – сказала вона, дивлячись на подругу. – Я раптом зрозуміла, що зовсім не сумую за ним. Ось зовсім! Навіть не згадую, уявляєш?
– Може, ще рано? – обережно запитала Ніна. – Усе-таки минуло не так багато часу.
– Та ні, – Лариса похитала головою. – Річ не в часі. Просто я нарешті побачила правду. Знаєш, ніби окуляри одягла – і світ став чітким. Я ж кохала не його, а якийсь образ.
Придумала собі ідеального чоловіка і намагалася під цей образ підігнати реального Сергія. А він просто був собою – егоїстичним, самозакоханим чоловіком, який сприймав мене як належне.
– Знаєш, – сказала Ніна, допиваючи чай, – я тобі заздрю.
– Чому? – здивувалася Лариса. – Тому, що чоловік пішов?
– Ні, – Ніна похитала головою. – Тому, що ти змогла почати все заново. Не зламалася, не опустила руки. Я ось думаю – а змогла б я так?
– Зможеш, – упевнено сказала Лариса. – Кожна жінка може. Просто нам із дитинства вселяють, що без чоловіка ми – неповноцінні. Що треба терпіти, пробачати, підлаштовуватися. А насправді – треба просто жити. Своїм життям, а не чужим.
Вона підійшла до серванта і дістала пляшку:
– Давай. За нове життя!
– За нове життя, – погодилася Ніна. – І за нову тебе!
Через тиждень Сергій зателефонував. Лариса якраз повернулася із занять – руки в борошні, фартух у шоколаді, на столі вистигав свіжоспечений торт.
– Ларисо, – його голос звучав незвично невпевнено. – Можна з тобою поговорити?
– Про що? – спокійно запитала вона, дивлячись на торт. Треба було ще прикрасити верхівку – може, зробити шоколадні троянди?
– Я тут подумав… – він запнувся. – Може, ми поквапилися з розлученням? Може, варто все обговорити?
Лариса посміхнулася. Ще місяць тому вона б кинулася до нього – тільки поклич! А зараз…
– Ні, Сергію, – м’яко сказала вона. – Не поквапилися. Навпаки – запізнилися. Років на двадцять.
– Але як же, – він знову запнувся. – А як же всі наші роки разом?
– Вони були, – просто відповіла вона. – І тепер їх немає. Як і тих шпалер, які ти так любив. Знаєш, іноді потрібно робити ремонт – не тільки у квартирі, а й у житті. А твоя Оленка що каже? – запитала вона після паузи.
– Ми розлучилися, – зізнався він. – Вона виявилася не такою, як я думав.
– Ось бачиш, – Лариса подивилася на свої руки в борошні. – Усе правильно склалося. Ти знайшов те, що шукав, а я – те, що втратила.
– Що втратила?
– Себе, – просто відповіла вона. – Прощавай, Сергію. І дякую тобі.
– За що? – здивувався він.
– За те, що допоміг мені прокинутися.
Вона поклала слухавку і повернулася до торта. Шоколадні троянди – це занадто банально. Зробить краще розсип маленьких незабудок із крему – блакитних, як небо. Як її нове життя – легке, свіже, сповнене надій.Спеціально для сайту Stories
Увечері зателефонувала Ніна:
– Ну як ти?
– Усе добре, – Лариса посміхнулася. – Сергій телефонував, просив усе повернути. Знаєш, я думала, буде боляче. Він тепер як персонаж зі старого кіно – ніби й пам’ятаєш його, але вже без емоцій.
Вона подивилася на торт, прикрашений блакитними квітами:
– Приходь чай пити! У мене тут така краса вийшла – сама себе перевершила!
– Прямо зараз?
– А чому ні? – Лариса розсміялася. – Життя занадто коротке, щоб відкладати радість на потім. Я це тепер точно знаю!Спеціально для сайту Stories
