Микола Іванович сидів на кухні у дочки і їв сосиски. Чіпляв виделкою, дивився задумливо, макав у кетчуп і довго жував, хитаючи головою. Немов дивувався своїм думкам.
– Тату, я тобі в кімнаті Володі постелю, добре? Ну куди ти проти ночі на дачу, поїдеш, будинок же холодний, поки прогріється. Тату, ти мене чуєш? – Марина сіла перед ним на табуретку.
– Тату, мені здається, це взагалі якась нісенітниця, неправда! Ну не може цього бути, скажи, що на тебе найшло, тату? Може я чогось не знаю, може у тебе є інша жінка, вибач, що так кажу.
Микола Іванович здивовано підняв брови і подивився на дочку. Марина відразу ж затараторила:
– Тато, та я так не думаю, але ж має бути якась причина? Ви ж з мамою навіть для моїх подруг завжди були прикладом. Звичайно, ми всі люди, а не ангели. Але я вас з мамою окремо навіть не можу уявити. Всі вихідні і відпустки ви разом, ну ясно ж, що не просто так. Не могло ж все це ось так раптом зникнути!
Ось у Женьки, подруги моєї шкільної, батьки все життя сварилися. Не могли довго бути разом і все. Батько вічно то в гаражах, то на риболовлю зникає, спробуй перевірити його, чи він там, що він там ловить?
А мама її одна вдома возиться або до сестри поїде, набридне одній сидіти. Так коли вони розлучилися, всі тільки й зітхнули вільно – ну нарешті!
Ні у кого навіть питань не виникало або думок про примирення. Але у вас, тату, зовсім все було по-іншому. А тепер на тобі – мої батьки розлучаються!
Микола Іванович доїв сосиски, мовчки сполоснув тарілку і виделку, потім, примружившись, глянув на дочку і махнув рукою:
– Та хто вас, жінок, зрозуміє, Марино! Я ось думав, матір твою, як себе знаю, адже скільки років разом. А виявилося ні, ось як буває, начебто і не чекаєш підступу, а на тобі!
Все, добре, проїхали. Ти мені де, у Володі на дивані, кажеш, постелила? Він уже спить? Ну я тихенько, ти вже вибач, Маринко, я вранці поїду.
Микола Іванович ліг у кімнаті онука на диванчик, а Марина тут же маму набрала і тихо їй сказала:
– Мамо, ну ви що влаштували? Ти що, серйозно? Та перестань, ви ж ніколи не сварилися. Мамо, я все розумію, у тата характер, але він завжди такий був.
Ну так. А я тобі казала – сходи в салон, зроби зачіску і манікюр, як на роботу завжди робила. Що значить тепер інша справа? Може у вас по-особистому щось не виходить, вік же все-таки?
Та я не лізу, ну може татові до лікаря треба? Все, все, вибач. Мамо, ну хоч можна ми до тебе завтра з Володькою приїдемо? Він давно хотів у дворі з Мишком сусідським на самокатах покататися, а ми з тобою чай вип’ємо, добре, мамо?
Тато зараз спати у Володі в кімнаті ліг, завтра на дачу їхати зібрався. Ну як я його відмовлю, ти ж його знаєш.
Лариса поклала телефон – звичайно, дочка переживає. Вмовляти їх буде, тільки, напевно, навряд чи це допоможе. Не очікувала Лариса, що все ось так обернеться! Слово за слово, і виникло якесь незрозуміле відчуження.
З чоловіком Колею Лариса познайомилася майже сорок років тому. Одного разу запросила друзів на свій день народження. Курочку посмажила, картоплі наварила, приготувала салатики всілякі. Загалом, що змогла, часи були не дуже ситні.
А друзі з собою ще й свого однокурсника притягли. Поки всі їли-пили, потім спілкувалися та танцювали, Коля потихеньку курку все їв. Голодний був, жив у гуртожитку від технікуму. Мати з бабусею в селі, далеко. А допомоги чекати більше і ні від кого. Коля вдень навчався, а ночами вагони розвантажував. На це і жив.
Гості непомітно розійшлися, а Микола так і заснув на дивані, Ларисі шкода було його будити.
Вона тоді вмовила батька, щоб Коля трохи пожив у них на дачі. Він диплом писав, захист скоро, а в гуртожитку важко було займатися.
А одного разу Лариса з мамою насмажили котлет на обід. Лариса сказала, що поїде до подруги, а сама тихенько відклала в сумочку всього потроху і поїхала на дачу.
Коля розповідав їй про диплом, про свої плани. У будинку було холодно, Микола затопив піч – була рання весна. І дбайливо укутав Ларису ковдрою.
Лариса дивилася на вогонь, на Колю, який щось розповідав, і хотіла, щоб так було завжди, щоб все життя цей хлопець був з нею поруч…
******
Маринка приїхала відразу після сніданку. Володя повис на шиї у бабусі:
– Бабусю, а дідусь де? На дачі? Я теж хочу. Мамо, я до Мишка, ми на самокатах, добре? Поруч з будинком, обіцяю! – двері грюкнули, тільки Володю і бачили.
– Мамо, тато дзвонив? – Марина ніяк не могла заспокоїтися. – Може, ви хоч поговорите?
– Мариночко, я не знаю. Коли ми працювали, все якось інакше було. А тепер ми цілодобово разом. Може, набридли одне одному. Я ніби як намагаюся, доглядаю за ним, тато якось здав останнім часом, а він дратується.
Піде в гаражі щось робить, потім спина у нього болить. І чим більше я турботи проявляю, тим більше він дратується. Бурчати став – що ти за мною ходиш? Начальника включає, звик зі своїми роботягами.
Загалом, не знаю, Марино, не хочу я все це зараз обговорювати. Не хочу погано говорити про тата. Наш тато дуже хороша людина.
Після від’їзду дочки і онука Лариса зовсім занепала духом. Якось нерозумно ось так, на старості років опинитися в такій ситуації. Думала, що вони будуть підтримувати одне одного, а вийшло ось так, можна сказати і приводу немає, на рівному місці.
Почекавши ще кілька днів, Лариса вже почала турбуватися. Все-таки чоловік у віці, як він там? На дачах зараз не сезон, і народу немає нікого. І Лариса зважилася.
Вдень з’їздила, все купила, що намітила. Ввечері волосся пофарбувала, і рано вранці поїхала. Дача у них недалеко – година з невеликим на електричці. У сумці у Лариси сюрприз для чоловіка, він це давно хотів.
Якщо помиряться, то на радість їм. А розлучаться, так Колі на пам’ять. Але Лариса вірила, що помиряться.
Ще здалеку Лариса помітила, що машини біля будинку немає. Дивно, Микола ж точно на машині поїхав. Ось тобі й раз, Лариса була впевнена, що Коля на дачі, а де ж іще він міг бути цілий тиждень?
Вона піднялася на ґанок і чомусь постукала. Але їй ніхто не відкрив. Відімкнула двері – в будинку порожньо. Та де ж він? Невже і справді у якоїсь іншої жінки? Та ні, ну не може цього бути, вона б обов’язково це відчула. Невже так і закінчиться їх кохання на все життя?
Лариса навіть здригнулася від несподівано гучного телефонного дзвінка. Це був Коля:
– Лариса, ти де? Я сьогодні вранці прокинувся і зрозумів, що більше так не можу. Ти на дачі? Не їдь, я вже їду!
Коля приїхав дуже швидко.
– Лариса, я прокинувся і відразу додому, до тебе швидше помчав. А тебе вдома немає! Мати моя мені під ранок сьогодні приснилася, сварила мене, повчала. Адже вони з батьком сильно посварилися, коли мені було п’ятнадцять років. У підсумку він чи то сам пішов, чи то мати його прогнала, так я і не зрозумів. Але закінчилося все погано.
Мій батько працював покрівельником, любив свою роботу, вважав, що вона приносить людям радість. Надійний дах над головою – це ж уже половина щастя! Він на даху себе краще, ніж на землі відчував, жартував, що майже півсвіту йому звідти видно.
А тут став дах на великому котеджі крити, зірвався, та впав невдало. Радість життя він втратив без дружини, опори, ось і зірвався. Мати ревіла, себе проклинала, та вже не повернеш, пізно. Вона і сама без нього довго не протрималася, ти ж пам’ятаєш, їй і п’ятдесяти не було.
Адже як вони кохали одне одного. Те, що тоді вони посварилися, так це їх біс спокусив, так мати мені і сказала. Примиритися треба одне з одним, не піддаватися думкам поганим. Ні образам, ні недовірливості, від них кохання в’яне.
Я тут відразу про нас і подумав. Чим старше, тим важче, в молодості все простіше. А тут немов хтось підбурює, нашіптує, що дружина тебе не розуміє, не поважає, старим вважає. Я ж звик працювати, відчувати себе потрібним. А тепер не знаю, куди себе подіти, чим зайнятися! – Микола підійшов і обійняв Ларису.
– Ти пробач мене, що я такий дурень був. Весь тиждень сидів вдома і думав, що злився на себе, а зривав все на тобі. А ще ти мені то спину мажеш, то їжу мені подаєш! Дожили.
Лариса, ти моя кохана жінка всього мого життя. Мені соромно бути перед тобою слабким, нікчемним. Загалом, я що хотів сказати, мені тут Сергій дзвонив, запропонував читати лекції в технікумі двічі на тиждень.
І я вирішив погодитися, як думаєш? І справами мене завантажуй, не шкодуй, я ще ого-го! Ніколи б не подумав, що нас чекає таке випробування. Те, про що ми мріяли, а як сталося – не впоралися. Адже бути постійно удвох виявляється не так і просто!
Тут біля дверей раптом почувся шурхіт і сумка Лариси впала на бік.
– Ой, я зовсім і забула, а він пригрівся і заснув, – Лариса загадково посміхнулася. – Ти ж давно мріяв, що ми візьмемо цуценя, ось я і вирішила на знак примирення або на знак…, – вона вийняла з сумки цуценя, яке солодко позіхало.
– Звичайно, примирення, – Микола з вдячністю поглянув на дружину і взяв з її рук теплу грудочку щастя.
Все-таки чоловіки завжди трохи хлопчаки.
– Так, до речі, у мене для тебе теж є подарунок. Думаєш, що я в гаражі майстрував? Зараз принесу. Микола вийшов і швидко повернувся:
– Пам’ятаєш, ти казала, що тобі для в’язання буде зручно. На коліщатках, тут і клубки, і твоє в’язання поміститься. Шліфував, щоб нитка за край не чіплялася, коли ти в’язати будеш. Лариса, зв’яжи, будь ласка, светр теплий і м’який для свого непутящого чоловіка, щоб душу грів і дурні думки відводив, добре?
Ой, а що там наш маленький песик вже гризе, Лариса?
– Коля, я зовсім забула, я ж курку приготувала, як тоді, в той мій день народження, коли доля нас з тобою звела. Ходімо швидше, поки цуценя все не з’їло!
Микола і Лариса їли холодну курку і відчували себе абсолютно щасливими. А цуценя бігало між ними і намагалося смішно гавкати…
Через два місяці Лариса і Микола відзначили чергову річницю весілля. Гості одностайно побажали їм прожити наступні тридцять сім років так само щасливо, як і попередні.
Як же хочеться побажати кожному знайти близьку людину і жити з нею до старості в любові і радості!
Спеціально для сайту Stories
