– Свєтко, бувай!
– Бувай! Завтра зустрінемося.
Світлана махнула всім рукою, поправила ранець і покрокувала стежкою до будинку. Діти жили в селищі, а Свєта – у лісі, тому що тато її був відлюдником. Ну, це так по-селянськи його називали. Насправді тато її був хорошим, веселим, поки мама була жива. А потім – ні.
Він нічим Світлану не обділяв, завжди допомагав з уроками, якщо щось не виходило. Вони в місто їздили, на ринок, по магазинах, але тільки в інше місто, не те, в якому жили раніше.
Рік тому тато прийшов додому, посадив перед собою десятирічну доньку і сказав:
– Світлано, я хочу поговорити з тобою як із дорослою людиною. Нам із тобою непросто після того, як не стало мами. Я думав, мине час, і я навчуся жити без неї. Але не зміг. Усе тут нагадує про неї. Все. Будинок, двір з її квітами, вулиці, де ми гуляли. Світлано, я знайшов чудове місце. Щоправда, будиночок розташований трохи на віддалі від людей, але поруч школи, і там є діти.
– Тату, ти хочеш, щоб ми переїхали?
– Так. І не просто переїхали, а переїхали звідси в село.
– Але ми ж ніколи не жили в селі. Я читала, що там немає гарячої води і туалет на вулиці.
– Так і є. Але тільки в тих, хто не хоче ні до чого докладати руки. Але ми ж із тобою не такі. Тим паче ми все тут продамо і зможемо собі дозволити взагалі побудувати новий будинок.
Світлана задумалася. З одного боку, доведеться розлучитися з усіма шкільними друзями, з іншого – вона ж ні з ким особливо і не дружила, тому що дітям не подобалося, що вона вчилася на відмінно.
Школа у них була елітна,звичайним дітям до неї не потрапити. І вчилися там аби вчитися. Знали, що ніхто їх не вижене і на другий рік не залишить.
Проте Світлані було цікаво. Вона завжди самостійно йшла набагато вперед програми, тому й отримувала завжди одні п’ятірки. Тобто щодо друзів нібито можна особливо й не переживати. Напевно знайдуться нові.
Дівчинка підняла очі:
– Тату, а ми там що, зможемо завести кого-небудь? Котика чи собачку?
Микола обійняв доньку:
– І котика, і собачку. Там ти не уявляєш, як здорово. Ми з тобою ходитимемо на риболовлю, купатимемося, на лижах кататимемося, а взимку будемо прикрашати справжню живу ялинку, що росте просто у дворі. А ще там весь час співають птахи.
Світлана заворожено дивилася на батька:
– Поїхали. А коли?
– Ну, тобі ж місяць залишився до кінця навчання, тож потім можна їхати.
І ось уже цілий рік вони жили в лісі. Щоправда, з боку села лісу цього було всього-то метрів п’ять, але дерева практично приховували будинок, і тому було повне відчуття того, що вони відрізані від усього світу. Але це відчуття було у сільських. Адже мало хто знав, що за рік будинок, який вони купили, змінився до невпізнання.
Він став ширшим. Замість низенького даху тепер був другий поверх, та й сам дах став красивим, червоним. У будинку був теплий туалет. Тато викликав когось із міста, вони бурили свердловину, тож у них і ванна була. А ще був справжнісінький інтернет. І взагалі все, про що тільки мріяти можна було.
Велика територія навколо була обнесена високим парканом, тож якби хтось і повз йшов, то нічого особливо не побачив.
А буквально кілька місяців тому тато повідомив їй, що йому запропонували стати єгерем. Свєта, яка на той час прочитала вже безліч інформації про дерева і ліси, захлопала в долоні:
– Тату, це ж крута професія, крутіша, ніж бізнесмен!
Микола усміхнувся. Тут, у тиші лісу, він потроху починав відтавати душею.
– Свєточка! – дівчинка зупинилася. Її наздоганяла бабуся Катя. Вона жила на іншому кінці села і навіть трохи захекалася, поки бігла за дівчинкою. – Ось татові передай, і спасибі йому велике..
Бабуся вклала в її руку важкий пакет:
– Дід кабанчика завалив. Якби не твій татко, то й валити було нікому.
Бабуся промокнула хусточкою очі.
– А може, ви самі?
Баба Катя округлила очі:
– Ти що, татка свого не знаєш? “Нічого не треба, все в нас є.” Та я ж не тому, що немає, а тому, що такого ви в магазині не купите.
Світлана посміхнулася. Баба Катя була дуже хорошою. Усі діти її любили, і діда, чоловіка її. Вони їх і яблуками пригощали, і ягодами. А місяць тому в діда Івана серце прихопило, а фельдшера не було. Поїхала кудись. Думали,все.
Баба Катя вже підвивала тужливо, але тут на своїй машині приїхав Микола. Вони з чоловіками обережно поклали діда на заднє сидіння і полетіли в місто.
Лікарі сказали: “Ще б годину – і все, не врятували б дідуся”. А так дідусь бігав як молодий, а баба Катя раділа. Відразу кинув свою смердючу люльку.
Світлана зітхнула. Важко їй доведеться. Портфель, тепер ще й пакет. Ну гаразд, залишилося-то зовсім недалеко. Вона вже майже дійшла до будинку. Ну що тут пройти-то?
Як щось у стороні привернуло її увагу. Вона подивилася в той бік, потім помітила батька біля воріт, підбігла, кинула йому портфель і пакет.І кинулася туди, де побачила щось.
Микола провів її розгубленим поглядом, а потім свиснув. До нього тут же підлетів здоровий пес:
– Макс, охороняти, – Микола кивнув на Світлану, і пес у два стрибки наздогнав дівчинку.
Свєта погладила його по великій голові й продовжила шлях. Микола тільки головою похитав. От завжди донька така. Якщо щось цікаве – вся увага туди.
Микола не встиг дійти до ґанку, як почув несамовитий крик доньки і гавкіт Макса. Портфель і пакет полетіли на землю. За секунду він уже схопив карабін і вискочив за ворота. Він одразу побачив яскраву куртку доньки. Вона стояла і кудись дивилася. Пес поруч. Гавкав. Хвилина – і Микола поруч із ними.
Ух ти ж… До товстого дерева була прив’язана жінка. Очі заплющені, голова безвольно звисала. Світлана дивилася на неї величезними очима:
– Тату, тату, що з нею?
Микола приклав руку до шиї – пульс був. Він швидко перерізав мотузки, не дав упасти тілу, притримав і обережно поклав на землю.
Незнайомка застогнала:
-Світлано, бігом додому, принеси води!
Дівчинка побігла. Благо паркан он він, рукою подати. Макс із нею. Собака слухняно пішов за дівчинкою. Микола дивився. Та що ж таке відбувається в його володіннях?
Світлана принесла води. Він трохи бризнув на обличчя жінки, а потім, коли та розплющила очі, дав їй ковтнути з пляшечки. Незнайомка жадібно зробила кілька ковтків і, дивлячись божевільними очима, зашепотіла:
– Сховайте мене, сховайте! Він повернеться подивитися, жива я чи ні.
– Хто?
Але жінка знову знепритомніла. Микола легко підняв її на руки:
– Швидко всі додому.
Він поклав жінку на диван, зняв із неї куртку, побачив синці. Так, схоже, її про щось дуже грубо просили, але одяг дорогий, прикраси золоті, і все було на місці. Значить, не чужі, значить, хтось із її оточення. І не потрібні були брязкальця.
Спочатку Микола хотів збігати за фельдшером, потім згадав, як жінка просила заховати її. Гаразд, подивимося, а там вирішимо. Він перебинтував, змастив садна, оглянув її, ніяких особливо серйозних ушкоджень не знайшов і вирішив почекати.
Надвечір, коли донька вже спала, гостя повільно розплющила очі:
– Де я?
Вона побачила Миколу і стиснулася.
– Не бійтеся, я місцевий єгер, і ніхто поки що не знає, що ви тут. Що сталося?
– Чоловік. Він хоче, щоб я на нього все переписала. Ми одружені лише три роки. Я дізналася, що він мені зраджує. Хотіла подати на розлучення, а він дізнався.
Микола навіть маківку почухав. Як же так? Чоловік, вважай, найрідніша й кохана людина… У його голові це просто не вкладалося.
– Може, їсти хочете?
Жінка хитнула головою і поморщилася:
– Попити, якщо можна.
Наступного дня Галина, так її звали, почувалася краще. Вона вже змогла сісти і навіть, спираючись на Миколу, дійшла до туалету. Страшно ніяковіла при цьому, чим розвеселила Миколу. Начебто їй уже за тридцять, і просто дорога до туалету змусила її так зніяковіти.
Коли прийшла Світлана зі школи, Микола їх познайомив. Донька уважно розглянула жінку і заявила:
– А ви гарна, тільки брудна трохи. Свєта.
Микола докірливо подивився на доньку, а та одразу сказала:
– Вибачте, не подумала. А хочете, допоможу вам прийняти душ? Я вам стільчик принесу.
Галина посміхнулася:
– Це було б просто чудово.
Микола з кожною хвилиною дедалі більше розумів, наскільки ж Світлані не вистачає жіночого спілкування. Вони базікали з Галею, ніби найкращі друзі. Світлана показувала, які в неї круті набори косметики.
– Я поки, звісно, не фарбуюся, але іноді, коли вдома… Але взагалі, коли виросту, хочу стати дуже знаменитим візажистом.
– Це ти добре придумала. По-перше, улюблена справа має радувати, подобатися, а по-друге, хороші візажисти завжди дуже затребувані.
Вони так і пішли у ванну, не звертаючи уваги на Миколу. Той хмикнув і став накривати на стіл. Хвилин за п’ятнадцять із ванни вискочила Світлана, пролетіла повз нього, потім назад, несучи в руках його великий махровий халат. Він як привіз його сюди, так і не діставав жодного разу.
Микола мовчки проводив доньку поглядом і знову зітхнув. Чомусь раптом подумалося про те, що, найімовірніше, під халатом у Галини нічого не буде. І він тут же розлютився, викинув такі думки з голови.
А вечеря була такою дивною. Вони розмовляли, навіть сміялися чомусь. І Микола розумів: йому так добре, так спокійно, якось по-домашньому правильно.
Заснути не виходило. Довго ворочався, потім вийшов на вулицю. Ззаду скрипнули двері. Він, не обертаючись, зрозумів, що це Галина. Вони довго дивилися на небо, а потім Галя вимовила:
– Красиво у вас тут.
– Це так.
– Ну, розповідайте, як у вас усе так вийшло.
Вони дуже довго сиділи на ґанку. Микола дізнався, що чоловік її молодший, що тільки зараз вона зрозуміла: одружився він на ній через гроші. А Микола розповів їй свою історію про те, що якийсь…збив на пішохідному його дружину. І він точно знав, що його спочатку спіймали, а потім пішла якась плутанина. У підсумку справу зам’яли. Він пропонував грошей, але, мабуть, хтось заплатив більше.
Через чотири дні сталося те, чого Микола найменше очікував. Поки Світлана була в школі, Галя затіяла прибирання, і якось він їй допомагав. Загалом, прокинулися в ліжку, і наче зламався лід навколо його серця. Галя ніяковіла, але Коля розумів: він не відпустить її. А вона була згодна кинути все і залишитися тут.
Світлана бачила, що відбувається між дорослими, і просто стрибала. Вона дуже любила маму, але тато ж мав жити, а Галя – така хороша, така цікава.
В один із днів Микола сказав:
– Галю, усе, я так більше не можу. Їдемо в місто, і ти подаєш на розлучення. Ми чекаємо, і ти виходиш за мене заміж.
Галина зітхнула:
– Вибач, але це неможливо.
– Неможливо? Чому?
– Мені здалося, що ти, Миколо… Я… Я уявити не можу, як житиму без тебе, і взагалі не розумію, як жила раніше. Я буду шалено сумувати за Свєтою, але ти сам не захочеш, щоб я була поруч.
Микола схопився. Він нічого не розумів.
– Миколо, я вчора витирала пил у твоїй кімнаті й натрапила на фото твоєї дружини.
І Коля весь напружився.
– Це мій чоловік збив твою дружину. Це я заплатила, щоб його відпустили. Це було на самому початку наших стосунків. Зараз би я, звісно, цього не зробила.
Микола дивився на неї хвилину, потім мовчки вийшов із дому. Він сидів на пеньку, дивився просто перед собою, бачив краєм ока, як із хати вийшла Галя, а потім вийшла за ворота і зникла. Продовжував сидіти.
Галина йшла на зупинку, на дорогу. Потрібно було повертатися в місто. Тут їй більше робити нічого. Вона почула машину, підняла руку. Машина зупинилася. Галя відчинила двері й відсахнулася.
– Ну що ж ти, дружино, сідай.
Галя розвернулася і кинулася бігти. Максим, її чоловік, вискочив і кинувся слідом. Ще секунда – і він би її наздогнав. І тут пролунав постріл. Потім ще один. Максим застиг. Між ними стояв Микола.
– Зараз ти мені на камеру розповіси, як збив мою дружину, потім як ображав свою і вимагав усе переписати на тебе.
– Ще чого…
Пролунав постріл. Пучок трави вскочив між черевиків Максима. Він знову застиг
– Ти ненормальний, так?
– Я…
Знову постріл.
– Гаразд, я все зроблю. Усе.
Галина і Микола одружилися через півроку. Довелося трохи почекати.
Свєта верещала від захвату, коли дізналася, що Галя власниця мережі салонів краси. А Коля тільки очі закочував, бачачи, як швидко кімната доньки наповнювалася якимись жіночими штучками. Але він готовий був це перетерпіти, адже Галя сказала, що в них буде син.Спеціально для сайту Stories
