– Це що за цирк, Ілле? – Марина стояла в центрі кімнати, тримаючи в руках три подарункові пакети.
Її голос тремтів не від сліз, а від злості. Чоловік відірвався від телефону і здивовано подивився на дружину.
– У сенсі?
– У прямому. Я сьогодні прибирала і знайшла ось це.
Вона витягнула перед собою пакет із туалетною водою, потім інший, із логотипом ювелірного магазину, і, нарешті, третій, який був явно з великого мережевого магазину техніки. Очі Іллі трохи розширилися. Він не хотів, щоб у дружини виникла можливість порівняти подарунки.
– Марино, ну… – почав він, але вона вже не слухала.
Вона не збиралася нічого шукати. Просто влаштувала генеральне прибирання перед святами, щоб потім не бігати 31-го числа. Перетрушувала шафи, витягала речі з комори. І раптом за стопкою зимових светрів натрапила на три згорнуті пакети…
Цікавість взяла гору. Коли вона зазирнула всередину, їй довелося спертися об стіну, щоб не сісти просто на підлогу.
Туалетна вода. Звичайна, недорога, цілком бюджетний варіант. На пакеті – стікер з її ім’ям.
Далі – акуратна коробочка з ювелірного. Усередині сережки і каблучка зі смарагдом. “Мамі”.
І, нарешті, велика коробка, в якій лежав ноутбук. На стікері – ім’я зовиці.
Марина довго дивилася на ці речі. Моргнула, глибоко вдихнула, а потім зрозуміла: руки тремтять не просто так.
Із самого вересня Ілля запевняв її, що зараз складні часи. Що на роботі всім урізали премії, що Новий рік буде скромним.
– Давай без дорогих подарунків цього року, – казав він, сидячи на кухні, обхопивши обома руками кухоль гарячого чаю. – Усе-таки не до розкоші зараз.
Марина тільки кивнула. Їй і не потрібні були золото та діаманти, аби була увага.
– Можна взагалі без подарунків, – запропонувала вона тоді.
– Ні, зовсім без них теж не справа. Я вже заздалегідь дещо купив.
І вона заспокоїлася. Подумала, що раз у них режим економії, значить, він для всіх. Але, як з’ясувалося, режим стосувався тільки її.
– Ти мені поясни, будь ласка, як це працює? – голос її був холодним, майже безбарвним.
– Марино, ну чого ти заводишся?
– Заводжуся? Я просто хочу зрозуміти. Мені – парфуми за півтори тисячі, а твоїй мамі – золото. Твоїй сестрі – ноутбук. Без дорогих подарунків, кажеш?
Він відвів очі, щось промямлив про “складні часи”.
– Звичайно, складні, – кивнула Марина. – Але тільки чомусь вони в тебе вибіркові. Не для всіх.
Марина згадала їхній перший спільний Новий рік. Тоді вона навіть не задумалася про подарунки. Вони щойно одружилися, облаштовувалися, купили новий кухонний гарнітур. Так вийшло, що цей гарнітур і був її головним подарунком. У новорічну ніч вона отримала від Іллі символічний презент – гарний щоденник у шкіряній обкладинці. Вона посміхнулася, поцілувала чоловіка, подякувала.
Але потім побачила, як Ілля вручає подарунки своїй родині.
– Мамо, це тобі! – радісно оголосив він, простягаючи свекрусі невелику коробочку.
Вона розкрила її, і Марина побачила сережки з камінчиками. Справжніми, не скельцями.
– Ой, Ілюш, ну що ти, даремно витратився! – сплеснула руками свекруха, але було видно, що подарунок її дуже порадував.
А потім був подарунок зовиці – новий смартфон.
– Вау, Ілюхо, ти найкращий! – сяяла сестра чоловіка, роздивляючись телефон.
Марина тоді не надала цьому значення. Люди не чужі, гроші в сім’ї є, чому б не порадувати близьких? Вона навіть не образилася, а просто прийняла це як факт. Але далі було цікавіше.
Згодом Марина почала помічати одну особливість. На 8 Березня вона отримала коробку цукерок і скромний букетик. Свекруха – шикарну квіткову композицію і новий блендер.
На день народження Марині дісталася сковорідка, набір мильного приладдя і мультиварка.
– Ну ми ж разом нею користуватися будемо! Зручно! – радісно сказав Ілля, навіть не зрозумівши, чому вона засмутилася.
Зручно, нічого не скажеш.
Того ж дня він заїхав до мами, подарував їй величезний букет і дорогий годинник. А зовиці на її день народження просто передав конверт із грошима.
– Скільки дав? – якось запитала Марина, намагаючись не акцентувати на цьому увагу.
– Дві тисячі, – знизав плечима Ілля.
Але Марина пам’ятала, як його сестра буквально світилася, дістаючи гроші з конверта. Дві тисячі? Не схоже.
І все б нічого, але ситуація повторювалася з разу в раз. Перша справжня сварка сталася на річницю їхнього весілля.
Марина заздалегідь вибрала для Іллі подарунок: красиві запонки з гравіюванням. Він рідко носив костюми, але їй хотілося, щоб у нього був привід робити це частіше.
У день річниці вона красиво накрила стіл, приготувала вечерю, свічки. А ось Ілля… нічого не подарував. Ні квітів, ні навіть символічної листівки.
– Ну ми ж разом повечеряємо, цього мало? – здивувався він.
Марина нічого не сказала, просто видихнула, вирішивши не псувати вечір.
Але через кілька тижнів був День матері. Ілля влаштував свято для свекрухи: купив їй золоту підвіску, зводив у ресторан. Коли Марина дізналася про це, у неї всередині щось обірвалося.
– Ти мене в ресторан сто років не водив, – тихо сказала вона, дивлячись на чоловіка.
– Ну, мама мене виростила, я її син. Хто її ще по ресторанах водитиме?
– А мені що накажеш робити? Терміново привести у світ сина, щоб він мене коли-небудь у ресторан зводив?
– Не треба пересмикувати, – зітхнув Ілля.
– Тоді роби так, щоб не доводилося.
Того разу він визнав, що, можливо, був не дуже уважний. Пообіцяв, що надалі Марина не почуватиметься обділеною. Вона повірила, але побачивши подарунки, раптом зрозуміла, що нічого не змінилося.
– Ну просто так вийшло, – пробурмотів Ілля, потираючи чоло.
– Просто вийшло? – передражнила вона. – Подарунки самі вибралися, купилися і сховалися?
– Марино, ти не розумієш… – Ілля спробував схопити її за руку, але вона зробила крок назад.
– Ні, якраз тепер я все прекрасно розумію. Справа навіть не в тому, скільки коштують ці подарунки. Річ у тім, що ти підходиш до них із різним ставленням.
– Та годі тобі… – почав він, але Марина перебила.
– Ти серйозно думаєш, що парфуми за півтори тисячі – це рівноцінно ювелірці та ноутбуку?
– Але я ж не спеціально… – пробурмотів Ілля.
– Ні, ти просто так бачиш наш шлюб, – твердо сказала Марина. – Я в тебе на других або третіх ролях. Усе для мами, усе для сестри. А дружина якось обійдеться.
Ілля різко видихнув, закотив очі.
– Ну почалося… Ти все перебільшуєш, – кинув він роздратовано.
Марина фиркнула.
– Звісно. Це я перебільшую. Я сама собі купила дешевий подарунок. Я сама побачила, що моя значущість у твоєму житті коштує дешевше за ноутбук для сестри.
– Ну не в грошах же справа!
– Абсолютно вірно! – Марина грюкнула долонею по столу. – Не в грошах. А у ставленні. У тому, що тобі навіть не спало на думку поставити мене на перше місце. Або хоча б на один п’єдестал з іншими.
Ілля зітхнув, втомлено провів рукою по обличчю, але нічого не сказав. Марина раптом зрозуміла, що в цьому немає сенсу. Їй набридло виправдовувати його, придумувати відмовки за нього самій собі.
– Збирай речі. Іди до своєї мами. Раз уже вона в тебе на першому місці, нехай тепер і піклується про тебе.
Ілля відкрив рот, але так і не знайшов, що сказати. Він дивився на Марину, вочевидь очікуючи, що вона зараз, як і завжди, махне рукою, скаже щось на кшталт “гаразд, забудемо”, і на цьому все закінчиться.
Але цього разу вона не збиралася відступати.
– Ти хочеш вигнати мене через якісь подарунки? – запитав він, намагаючись зробити голос упевненим.
– Ні, не через подарунки, – спокійно відповіла Марина. – Через те, що я втомилася бути останньою у списку твоїх пріоритетів.
Ілля нервово зковтнув.
– Марино, ну кинь, це дурість…
– Дурість? – вона усміхнулася, схрестивши руки. – Тоді в чому проблема? Поживеш у мами, якщо вже у вас такі тісні стосунки. Після новорічних свят повернешся. Можливо.
– Ти ж розумієш, що я не можу до неї переїхати.
– Чому? – здивовано підвела брови Марина. – Ти ж її син. Хто ж про неї подбає, якщо не ти?
Вона дивилася, як він відкриває і закриває рот, намагаючись знайти контраргумент, і раптом відчула… полегшення. Вона впоралася з чоловіком його ж доводами.
Ілля мовчки пішов у спальню. Хвилин за десять він вийшов із дорожньою сумкою.
– Ну раз ти так вирішила… – буркнув він, натягуючи куртку.
Марина нічого не відповіла, просто кивнула.
– Я в мами, – додав він, ніби залишаючи за собою право вибору.
– Добре, – спокійно сказала Марина.
Він очікував крику, сліз, істерики. Очікував, що вона в останній момент передумає, що кинеться до нього з благаннями залишитися. Але цього не сталося. Ілля роздратовано видихнув, узяв сумку і вийшов, голосно грюкнувши дверима.
Марина постояла кілька секунд, прислухаючись до тиші. Потім сіла на диван, загорнулася в плед і дозволила собі розслабитися. Вона очікувала, що буде боляче. Що вона розридається від образи, від усвідомлення, що її чоловік пішов, що їхні стосунки руйнуються. Але нічого цього не було. Вона відчувала легкість.
Більше не потрібно намагатися заслужити кохання, не потрібно вгадувати, чи згадає він про їхню дату, чи знову забуде. Не потрібно збирати крихти уваги, які він роздавав їй за залишковим принципом.
Вона більше не була на других ролях. Чоловік не хотів ставити її на перше місце, але вона могла стати головною у своєму власному житті.Спеціально для сайту Stories
Ілля кинув сумку в передпокої батьківської квартири і важко зітхнув. Свекруха зустріла його з розпростертими обіймами, явно задоволена несподіваною зміною.
– Ну нарешті ти одумався, синку! Я завжди казала, що дружина в тебе надто норовлива! – пробурмотіла вона, наливаючи йому гарячий чай.
Перші два дні все було навіть непогано. Мама обходила його, готувала улюблені страви, сестра жартувала, намагаючись підняти настрій.
Але дуже швидко реальність дала про себе знати.
– Синку, ти що, знову збираєшся допізна сидіти? Завтра зранку треба в магазин сходити, картоплю принести! Ти ж тепер у нас, значить, допомагати будеш, а не як із дружиною там сидів, ноги звісивши! А ще я тут придумала, як краще твою зарплату розподіляти, щоб усім вистачало… – почала мати.
Кожен день був схожий на попередній. Постійні претензії та вказівки. У Марини були свої недоліки, але з нею він почувався чоловіком, а не підлітком під контролем мами.
До того ж сестра не соромилася коментувати його повернення.
– Виходить, на Новий рік я отримаю ноутбук, а сам ти без дому залишився? Добре бути мною!
Він починав усвідомлювати, що, можливо, помилився.
Через тиждень він все-таки зважився написати: “Марино, привіт. Як ти?”
Відповідь прийшла не відразу. Коли телефон все-таки завібрував, він відкрив повідомлення з якоюсь дитячою надією. На екрані висвітилося коротке: “Нормально”. Лаконічно. Без емоцій.Спеціально для сайту Stories
Він спробував ще раз: “Може, поговоримо?”
Довга пауза. Нарешті прийшла відповідь: “Про що?”
Марина більше не злилася, не ображалася, не благала його повернутися. Ілля зрозумів: дружина його більше не чекає.
31 грудня Марина стояла перед дзеркалом, поправляючи сукню. Цього року вона вперше за довгий час почувалася вільною і самодостатньою. Вона проведе свято не в сумнівах про те, чи згадає чоловік про її бажання, не в спробах догодити комусь, а просто у своє задоволення.
Поруч були близькі, друзі. Люди, яким справді важлива її присутність.Спеціально для сайту Stories
Коли годинник пробив північ, хтось підняв келих і вигукнув:
– За нові можливості!
Марина посміхнулася і без вагань приєдналася. Вона більше не дозволить відсувати себе на задній план. І якщо Ілля не змінить свій підхід… Що ж, одній буде краще, ніж у порожніх очікуваннях.
