Батьки все життя повторювали мені: «Діночка, будь обережна!»
Подальший список небезпек змінювався залежно від мого віку: «Собачка покусає! Кіт подряпає! Впадеш у калюжу — додому не повертайся!»
Коли підросла: «Решту в магазині обов’язково перераховуй — обдурять!» У школі небезпек виявилося не менше: «З цією не дружи — базіка! До хлопчиків в гості не ходи — хто знає!»
І ось після школи я поїхала вступати до інституту. Мати була в жаху: «Діночка, як же ти там будеш одна?!» Я знизувала плечима: «Як усі». «Та ти на старшу сестру поглянь! Одні проблеми в житті!» А чого на неї дивитися — нехай на неї чоловіки дивляться, вона їх часто змінює!
Сестра все ж поїхала зі мною — допомогти речі в гуртожиток привезти і все таке. По дорозі все повчала — всім хлопцям потрібно тільки одне, тому дивися в обидва!
Вона-то і дивилася в обидва — під вікнами нашого гуртожитку відразу побачила використаний пре…в. Що тут почалося!
«Дінка, я тебе тут одну не залишу!» А сама на старшокурсників, що проходять повз, косить. І вони теж на неї витріщаються. Ну не на мене ж — у неї і фігура, і форми, і все таке. А у мене тільки розумні оченята, та й то…
Коротше, життя в інститутському гуртожитку — складна річ, і добре, що батьки не знали всіх подробиць.
Але я поводилася скромно, в пия..ках та інших колективних заходах брала участь рівно настільки, щоб не відриватися від колективу. З одного боку — глибоко сиділо це вселене з дитинства «якби чого не вийшло», з іншого — теж з дитинства «будь як усі».
Адже десь є справжнє життя, але — «обдурять, зрадять, використають, всім їм потрібно тільки одне». Або справжнє життя — це те, що забороняють лікарі і поліцейські?
Ні, я не була «синьою панчохою», хлопці знайомилися, і я їх не відшивала. Але якось це було поверхнево, як то кажуть — «Вау!» не сталося, і стосунки тривали до сесії, а потім треба до іспитів готуватися, а не вислуховувати міркування чергового кавалера, намагаючись при цьому не позіхати занадто широко.
Так минуло чотири роки.
А потім з’явився Руслан. Зовні нічого особливого, симпатичний, але не більше. Але була в ньому якась наполегливість, зацікавленість. І від нього виходив особливий запах надійності.
Я не знаю, як це точно описати словами, але щось на зразок — він не зрадить.
Була весна, він вже був на дипломі і поводився рішуче — не минуло й місяця, як зробив пропозицію. Мене це чомусь налякало. Якось це було несподівано, і ось що тепер з цим робити — я не знала.
Я на деякий час замовкла, але він теж не квапив. Напевно, я дурна, але через тиждень я розшукала його першою.
Дивно, але з ним все було просто і зовсім не страшно. Зовсім не схоже на розповіді сестри про її хлопців.
Не треба прикидатися дурненькою, можна вільно говорити і про електроніку, і про політику. І взагалі поводився делікатно, нормально розумів натяки типу «Червоні прийшли», а то деякі хлопці й не здогадуються, що у дівчат бувають критичні дні.
До цього у мене не було досвіду тісного спілкування з хлопцями, і всі знання в цій сфері я черпала з розповідей старшої сестри. З її слів виходило, що головна і основна мета всіх хлопців — затягнути дівчину в ліжко, і різниця тільки в тому, яким способом і наскільки швидко вони це роблять.
За Русланом я цього не помітила. Навпаки, коли я відпускала ризиковані жарти, він ніяковів і соромився, і мені навіть самій ставало соромно, що я така розкута.
І побігло. Моя сусідка по кімнаті поїхала додому, і це сталося. У перший же день, як він залишився ночувати у мене в гуртожитку. Це був мій перший чоловік, і з його поведінки я зрозуміла, що я у нього теж перша.
Що я думала? А нічого не думала. Мені просто було добре, і все. Наслідки? Я була впевнена, що Руслан всі наслідки візьме на себе. Ну і про всяк випадок порахувала дні — начебто наслідків бути не повинно.
І ми з Русланом просто почали жити разом. Ну, як справжні чоловік і дружина. Цей місяць запам’ятався мені як час повної безтурботності і безмежного щастя. Навколо були якісь події — але нам було не до цього. Тобто про життєві труднощі ми, звичайно ж, знали, але вірили, що впораємося з ними. І вже говорили — «ми», як про єдине ціле.
Це було чудово, але вимагало багато енергії. Моральної, душевної — тому що весь час йшло притирання один до одного, постійні конфлікти і компроміси.
І чисто фізичної енергії — тому що компроміси ми знаходили, як правило, в ліжку.
В кінці місяця ми обоє були як вичавлені лимони, і з цим треба було щось робити. Тому ми вирішили зробити паузу, я хотіла поїхати додому до батьків, а Руслан — нарешті вирішити питання з роботою.
Батьки зустріли з черговою радістю, але сестра відразу насторожилася.
— Дінка, що з тобою сталося? Ти прямо вся світишся! У тебе з’явився хлопець? Я ж бачу!
Довелося її злегка послати — не її це справа. Взагалі у мене було відчуття, що я раптом опинилася в іншому житті. Знайомому, звичному, але такому нудному!
Але веселощі не змусили себе довго чекати. Вночі мені стало погано — нудило, просто вивертало. Коли нарешті вилізла з ванної, мати з сестрою вже чекали на мене.
— Ну що, догралася? — з ходу запитала сестра.
Я чекаю дитину? А я думала — у мене просто затримка циклу, всього два тижні. Таке бувало і раніше, і я якось особливо не переймалася. Але, як з’ясувалося — варто було.
Мати відразу влаштувала допит — хто він, звідки, і так далі. Сестричка по ходу справи підливала олію у вогонь:
— Дінка, та всі вони так кажуть! А ти вуха і розвісила!
Мати була стурбована більш практичними речами.
— Ти навчання-то не кинеш? А з дитиною що будеш робити? Ну звичайно ж — народжувати. А то від цієї … онуків не дочекаєшся! — комплімент сестричці.
— Мамо, та їй ще самій в ляльки грати! — образилася сестра.
— Нічого, виховаємо не гірше за інших, — відповіла мати.
Ну нічого собі! За мене вже, виявляється, все вирішили! А Руслан?!
— Та він уже забув про тебе! — сестричка вміє підбадьорити.
— Діночка, ми бажаємо тобі тільки добра, — наполягала на своєму мати. — Ти нам потім ще «спасибі » скажеш.
Якщо попередній місяць був життям у раю, то тепер настала черга пекла. Мати з батьком йшли на роботу, а сестра залишалася вдома — у неї був черговий важкий життєвий період, коли з попередньої роботи вона вже звільнилася, а нову ще не знайшла. Тому всю свою невитрачену енергію вона виливала на мене.
В основному це виявлялося в повчаннях. А ввечері приходили батьки, і починалася друга серія. Батько важко зітхав і говорив чергову фразу:
— Дінка, ти, головне, навчання не кидай. Освіта завжди стане в нагоді.
Мати, залежно від настрою, то запізно намагалася навчити мене домоводству, то, навпаки, жаліла і не давала нічого робити.
Так минув тиждень вічних мук у пеклі. Але сестричка ніяк не могла заспокоїтися. Цього разу вона вирішила знайти мені нареченого — у дитини повинен бути батько.
Я спробувала вправити їй мізки.
— У мене вже є наречений!
— Ну і де ж він? Куди сховався? — сестра карикатурно заглянула під стіл. — Він хоч свій телефон залишив?
Це були ті дикі часи, коли мобільні телефони ще не винайшли. У мене був домашній телефон батьків Руслана, але я його дістала, так би мовити, неофіційним шляхом — він теж побоювався мене передчасно показувати батькам. А з Русланом ми домовилися зустрітися в гуртожитку в останній день серпня. Ось тільки до цього дня треба ще дожити!
— А чого ти мовчала?! — надихнулася сестра. — Давай номер сюди, зараз все з’ясуємо.
Увімкнула телефон на гучний зв’язок і почала тикати в кнопки. Відповіла молода жінка.
— А можна покликати Руслана? — сестра вклала в інтонації максимум грайливості.
— А хто його питає? — насторожилася жінка.
— Хіба у нього так багато дівчат? — продовжила кокетувати сестра.
— Кажіть чіткіше, — зажадала жінка.
Тут сестричка почала імпровізувати.
— Він що, навіть не згадає ту, яка від нього чекає дитину? Значить, як розважатися…
— Не дзвоніть сюди більше! — перебила жінка і кинула трубку.
— Дінка, ти все чула?! — сестра була така задоволена, ніби викрила злочинця. — У нього вже інша баба! Я ж тобі казала…
Продовження я не чула — у мене сталася істерика. Увечері про все дізналася мама, і результат був передбачуваний.
— Я ж казала — виховаємо не гірше за інших. Ніхто нам не потрібен.
Філія пекла працювала на повну потужність.
Заснути я так і не змогла. Невже це все правда?! Життя руйнувалося на очах, наставала розплата за мій місяць нескінченного щастя.
Наступного ранку, дочекавшись, коли батьки підуть, я не без зусиль випровадила сестру в магазин, а сама стала шукати материнську аптечку. З тих пір, як я вступила до інституту, її запаси таблеток збільшилися. Що тут у неї — знеболюючі, від тиску, щось незрозуміле…
Я виколупувала всі таблетки з блістерів у чашку. Сподіваюся, це буде не боляче…
І тут у двері подзвонили. Це не сестра — у неї свій ключ. Я кинула таблетки і пішла відкривати двері.
Він!!! Це Руслан! Як він тут опинився?! Я кинулася до нього, жахнувшись від того, що з’явився б він на півгодини пізніше…
І тут повернулася з магазину моя улюблена сестричка.
— Дінка, хто це?
Я тільки мовчки поглянула на неї, а Руслан так боязко відповів:
— Вітаю.
Як він дізнався, що потрібно приїхати? Я його потім довго допитувала, а він все віджартовувався: «Я відчув, що тобі погано, і приїхав. Звичайна телепатія».
А адресу звідки дізнався? Теж телепатія? Коротше кажучи, мій майбутній чоловік проявив незвичайну спритність.
Увечері був урочистий момент знайомства з батьками. Батько відразу знайшов з Русланом спільну мову, а мати все дивилася недовірливо. Зате сестра була сама люб’язність. Але Руслан на неї й не поглянув.
Наступного дня ми поїхали. Філія пекла закінчила свою роботу. Наостанок пообіцяли запросити на весілля. І запросили, але це інша історія.
Зараз, коли вже минуло двадцять років, я розумію, що якби я тоді не перестала всього боятися, якби не було цього місяця безмежного щастя, то я б не досягла того, що у мене є зараз.
Так би і сиділа в своїй нірці і всього боялася. І у мене є приклад — старша сестра. У якої в молодості було повно кавалерів, і яка в результаті залишилася одна. Через те, що боялася помилитися, зробити неправильний вибір, та просто через недовіру до чоловіків, які всі хочуть від неї тільки одного. Точніше — хотіли, зараз вже бажаючих немає.
З батьками передзвонюємося, вони запрошують в гості, але я посилаюся на зайнятість по роботі. Насправді я не можу забути той тиждень пекельних мук. І боюся, що якщо приїду, то скажу матері не «дякую», а зовсім інше.
Ви скажете: «Тобі пощастило». Ось і сестра все ображається: «Ти хитра, тобі все само в руки йде».
А я відповім: щоб виграти — для початку треба купити лотерейний квиток.
Спеціально для сайту Stories
