У житті Віктора любові-то й не було. А за плечима 50 років життя…
Усе-то він метушився, допомагав іншим, про себе не турбувався.
Мати про кохання й гадки не мала. Трьох чоловіків поховала, про жодного сльозинки не пролила. Усе моталася по містах і селах за черговим чоловіком, за примарним щастям. Двох синів покинула. Їх виховував перший чоловік, батько хлопчиків.
Тепер, до своїх 70-ти років, повернулася в рідні пенати, до сина, мовляв, доглядай, синку, я ж твоя рідна кров. Віктор, звісно, прийняв матір-утікачку, але часто з нею сварився, уникав спілкування.
Звідки вже тут любові взятися…
Була у Віктора своя історія.
Коли підійшов вік одружуватися, Віктор пригледів веселеньку дівчину в їхньому селищі. Прийшов свататися по-людськи. Однак, батьки не схвалили. Не до двору припав. Так і сказали:
– Жебраків не потребуємо… Не для тебе, наша троянда цвіте…Вірочці знайдемо нареченого кращого за тебе, Вітюшо.
Куди вже зрозуміліше… Відступив.
Що ж, життя не завжди з радості виткане… Пропливло кохання повз…
А сміхотливе дівчисько вийшло заміж за директора кафе. Хоча, раніше-то, з Віктором Вірочка цілувалася до непритомності, обіймалася до тремтіння…
Віра здавалася йому тихим дзвіночком. А зачепи – задзвенить на всі лади…
…У селищному магазині торгувала розлучена Люся. Виховувала двох дітей. Щойно бачила Віктора в черзі, усміхалася зніяковіло. Кивала, мовляв, без черги обслужу. Віктор того разу вистояв чергу, дочекався, поки магазин спорожніє, звернувся до Люсі:
– Люсенька, виходь за мене заміж.
– Вікторе, а хіба ти мене кохаєш? Вірка відмовила? Так?
– Якщо чесно, поки що не кохаю. Але жінка ти хороша, працьовита. Ну куди ти з двома малолітками? Завтра ж переїжджай до мене. Чого час даремно гаяти?
– Я подумаю, Вікторе, – зніяковіла Люся.
– Ти довго не роздумуй, а то передумаю. Часу немає на повільні танці… – віджартувався Віктор.
Уранці Люся з двома дітьми стояла біля порога будинку…Розписалися. Весілля зіграли.
…Стали жити. Усе було рівно, без вагань.
Несолодко з нелюбою жінкою, ох, несолодко. Але Віктор терпів, намагався полюбити. Нічого не вийшло. Люся була холодна в ліжку, як крижинка. Не розгойдаєш. Ніяких сердечних утіх. Душевна в’язниця, та й годі…
Але час скаче, не зупиниш…
Нерідні діти виросли, вилетіли з гнізда. Віктора татом називали. Спільних діток Віктор із Люсею не нажили. Та й не хотіли обидва. 15 років життя безповоротно витекло…
Закінчилося все передбачувано.
…Приходить якось Віктор додому, а Люся речі збирає:
– Йду я від тебе, Вітенько. Не засуджуй. Покохала по-справжньому. Дихати без нього не можу…
Віктор вийшов у двір.Нічого не здригнулося в сердечку. Як і не було 15-ти років спільного ліжка. Чужі…Так і не поріднилися.
Люся зійшлася з вантажником зі свого ж магазину. Забігаючи наперед, скажемо, живе з ним ось уже десять років. У неземній любові та злагоді.
Люся при будь-якій зустрічі з Віктором відвертається. Віктор демонстративно посміхається і йде своєю дорогою.
У спокійній самотності Віктор провів 8 років. Покірно ніс свою частку. Дав собі слово – ніколи не одружуватися. Досить, нажився, налюбився…
Та й не було в його селищі відповідної кандидатури. А хотілося про когось піклуватися, когось оберігати. Віктор і сам був не проти в коханні скупатися.
Коли овдовіла Вірочка, а батьки її в інший світ пішли, Віктор запропонував зійтися під одним дахом. Але Віра рішуче відмовила:
– Не та я вже реготушка, Вікторе, не та… Не зможу тобі дати те, чого ти хочеш. Вибач…
І після цього Віктор зарікся. “Ніяких знайомств і нічого подібного. Крапка. Найміцніша сім’я – з однієї людини. Буду доживати вік одинаком. Не пропаду.”
Однак, інтернет подібний до диявола. Спокусить недосвідченого за дві секунди. Сподобалася Віктору жінка. Спочатку він із нею сперечався, доводив правоту, жартував… І непомітно… закохався. Як хлопчисько. Навіть братові про неї розповів:
– Уяви, спочатку я очманів від її фото, а потім від голосу, від сміху…
Брат крутив біля скроні пальцем:
– Вгамуйся, Вікторе. Там весь інтернет таких красивих, спокусливих. Була б голова, а петля знайдеться… Ти її живцем-то бачив? Віртуальне кохання? Смішно ж.
Повернися в реальне життя.
– Не хочу. Що в мене там? Нічого. Хоч пофантазую. І то легше на душі, – Віктор сяяв від щастя.
– Ну, дивись… Може, на весіллі погуляємо… – брат іронічно посміхнувся, обійняв Віктора і втік.
Віктор коханій жінці висилав гроші. Спочатку на шоколад, потім на поповнення телефону, щоб годинами з нею розмовляти, а незабаром ділився половиною своєї зарплати.
Кохана жінка Рита приймала залицяння чоловіка з інтернету. Навіть пихатий характер показувала. Часто блокувала, з друзів видаляла, слова гіркі говорила. “Не збираюся я за тебе заміж”…
Віктор страждав, але дедалі більше закохувався у віртуальну незнайомку. Називав її “Сонцем”. І неодмінно балував грошима. “Нехай Риточка себе побалує смаколиками.”
Півтора року і кілометри листування…
Віктор став натякати на зустріч.
Мовляв, час. Ми ж не чужі одне одному…
“Прив’язала ти мене, Ритуля”…
Рита жила в місті, про сільське життя нічого не знала, та й не хотіла знати.Вона відповіла Віктору:
– Ну, якщо хочеш, приїжджай. Хоча, часу для тебе не буде. У мене ж мама, сестра… Сам розумієш, рідня…
…Віктор стояв на вокзалі з букетом хризантем. Він мріяв обійняти, поцілувати жадану жінку.
Підійшла Рита:
– Привіт. Поїхали до мене додому.
Віктор не наважився доторкнутися до
суворої Рити. Вручив букет. Руки затремтіли… Рита й бровою не повела…
“Нічого. Зацілую, заласкаю пізніше. Нікуди не дінеться від мене…”
– Розтошовуйся. А я тікаю. Увечері побачимося, – Рита одразу ж пішла. Букет із хризантем недбало поклала на стіл.
Віктор був здивований такому сухому прийому. Він акуратно поставив квіти в банку з водою, вази не знайшов
Оглянувся. Квартирка замала, без ремонту, але жити можна. Віктор прикинув, із чого почне ремонт. “Мабуть, поміняю вікна. Потім шпалери поклею…”
Він хотів бачити Риту диригентом свого життя, а музику для неї зіграв би будь-яку… У приємних роздумах Віктор заснув у кріслі.
…Рита прийшла ввечері. Постелила Віктору на дивані. Сама лягла спати на ліжку.
Віктору не спалося цієї ночі. Спостерігав за Ритою. “Гарненька. Не жінка, а халва. І спить гарно.” Він готовий був пити її подих.
…Уранці Рита напоїла Віктора чаєм. Бутерброди в нього були свої. У дорозі не з’їв, хвилювався, апетит пропав.
– Ти сьогодні поїдеш? У мене купа справ. Вибач, – Рита засобиралася.
– Якщо ти наполягаєш, я сьогодні ж поїду, Рито. Але…. – Віктор вичікувально подивився на кохану жінку.
– Ні, я не наполягаю. Можеш ще день побути, якщо тобі не нудно, – кинула Рита на ходу і зачинила за собою вхідні двері.
…Віктор цього ж дня повернувся в селище.
“Хм, що це було? Вона мене жодного разу на ім’я не назвала. Який же я дурень! Тепла йому, бачиш, захотілося, ніжності… Ремонти зібрався робити! Отримуй!”
Рита зателефонувала через тиждень:
– Я тобі сподобалася? Зізнавайся.
– Так, ти дуже гарна… – Віктор не знав про що говорити. Від зустрічі все ще залишався гіркий присмак. Усі його плани про сімейне життя звалилися відразу. А хотілося тихої гавані.
Стало здоров’я підводити. Віктору зробили складну операцію на серці.
Одразу після наркозу Віктор наговорив лікарям з три короби:
– Я вижив завдяки коханій жінці. Побачив її і спокою позбувся. Мені потрібно ще пожити. Сім’ю хочу з нею. З моєю Ритулею…
Кардіологи переглянулися, усміхнулися:
– Приходь до тями, закоханий. На весілля покличеш?
…Віктор через три місяці стояв біля дверей Рити. В одній руці торт, в іншій вогненно-червоні троянди. Примчав без попередження. Подзвонив. Двері відчинив …чоловік у зеленому махровому халаті:
– Вам кого?
-…Передайте це Риті… від… мене… – Віктор всучив торт і квіти незнайомцю.
З-за спини чоловіка показалася Рита. Теж у зеленому махровому халаті.
“Сімейна ідилія,- подумав Віктор. – А я, дурень, уявляв тебе в білих мереживах…”
– Ааа… Це ти. Ну, проходь. Зайчику, це …мій однокласник, – Рита навіть не зніяковіла.
– Дякую, але в мене скоро поїзд, – промямлив Віктор. Він не пам’ятав, як опинився на вокзалі.
Дістався додому. Душа була порожня, серце розривалося від болю… “Сонце” спочатку засліпило, теплом зігріло. Але тепер обпалило, все всередині випалило…
Задзвонив телефон.Спеціально для сайту Stories
– Привіт, закоханий! Коли весілля. Як твоя віртуальна наречена? – брат намагався жартувати.
– Ні слова про неї… – Віктор обхопив голову руками і знесилено звалився на ліжко.
Пролежав так добу.
…А потім на порозі будинку з’явилася Віра…
– Ааа… Вірочка. Проходь. Що тебе привело в мій дім? – Віктор байдуже дивився на свою колишню любов.
– Мама твоя прибігла до мене. Каже, мовляв, Вітктор страждає. Приходь, заспокой. Що сталося? – Віра, захекавшись, присіла на стілець.
– Зрозуміло. Мама… Вона й тут насамперед про себе потурбувалася. “Віктору погано… Рятуй, Вірочка, хто ж за мною наглядати буде…” Знаю я всі ці хитрощі… Вивчив давно. – Віктор махнув рукою.
– Вікторе, щось серйозне? – Віра приготувалася слухати.
Віктор почав із головного:
– Пізня любов, скажу я тобі, Вірочка, не цукор. Душу витопче, серце розкришить у пил. З нею і солодко, і гірко. Часом, утік би, куди подалі. А куди від себе-то? Це тобі не юнацькі соплі, захопився-відволікся… Тут у вир з головою…
– І що ж далі, Вікторе? – Віра розуміюче зітхнула.
– Не знаю… Покличе – поїду до неї. А поки що займуся ремонтом будинку. – Віктор різко встав зі стільця, ніби вказуючи на кінець сповіді.
– Вікторе, не довелося мені зазнати подібного. Не знаю, чи жаліти, чи радіти… Мені тебе шкода, чесне слово. Хоча, ти відчув стільки емоцій! – Вірі хотілося поговорити.
– Так, було багато щасливих моментів. – Віктор вийшов у двір.
Віра дивилася в одну точку. Задумалася. “Ось як буває. Але ж, він мене кохав. Здавалося, назавжди…”
Віктор повернувся.
– Ти знаєш, Вірочка, у мене не було кохання в дитинстві. Матері не потрібен був. Вона вічно особистим життям займалася. Тепла, ласки від неї не дочекаєшся. Я і брат почувалися чужими в родині. І захотілося мені дізнатися про кохання-то це. На смак спробувати. Доторкнутися, хоч у зрілому віці. – Віктор пильно подивився на Віру.
– Час мені, Вікторе. Але знай, не кохає вона тебе. Просто не кохає. Кохання має радувати. Піду я. – Віра вийшла з кімнати. Їй хотілося ридати, але сліз не було.
– Вибач мені за душевну сповідь, Віро. Кому ще сказати? – Віктор поцілував Віру в щоку.
Жінці цей поцілунок здався крижаним.
…Тепер Віра намагалася не перетинатися з Віктором у селищі. Перебігала на інший бік вулички, побачивши його.
…Минув місяць.
Віктор старанно працював, будинок приводив до ладу. Усе охоче, з настроєм. Зателефонувала Рита.
– Вікторе, привіт. Ти образився? Це ж був мій молодший брат.
– І? – Віктор сторопів від цієї новини.
– Якщо захочеш, приїжджай. – Рита знову ніби робила послугу.
– Ну, це навряд чи. – Віктор сам здивувался своїй байдужій відповіді. “Зміг же!!! Коханій жінці відмовити!”
Віктору на якийсь момент справді стало байдуже.
– Як знаєш. Вмовляти не стану. – Рита відключила телефон.
Віктор у душі радів. “Поїду. Скучив. Може, коханням пригостить.”
Наступного дня Віктор дзвонив у двері Рити. Хотілося побачитися, поговорити, прояснити…
– Проходь. Знала, що не забув мене. – Рита трохи засмутилася.
Попили кави, поговорили ні про що.
Віктор увесь вечір дивився на Риту, не відводячи очей. І жадав, жадав…Спеціально для сайту Stories
На дворі місяць привітався… Рита постелила. Собі на ліжку, Віктору – на дивані.
– Ритуля, я, звісно, розумію, що ти горда жінка, поцілунок від нелюбого огидний… І всяка нісенітниця… Навіщо кликала? Посміятися? – Віктор розлютився.
– Давай завтра все обговоримо. Я втомилася. Вимкни світло, будь ласка. – Рита повернулася обличчям до стіни.
Віктор одягнувся і пішов. Ночував на вокзалі.
Не спалося. Думки різні… “Вранці все вирішу. Остаточно.”
…Приїхав у своє селище. І …зрадів. На душі було легко, наче в джерелі скупався.
“Я вільний! Крапка. Відтепер, ніякого кохання, ніяких пристрастей. Прощавай, моя недоспівана пісня. Права була Вірочка. Нелюбов. Все просто. Досить пурхати над хмарами! До біса!”
…Так і живе. Із мамою. Один…
