Семену було лише тридцять п’ять, і він уже володів клінікою з протезування зубів. Він завжди прагнув до того, щоб стати якщо не багатим, то як мінімум забезпеченим.
Марія Антонівна привела у світ сина, коли їй стукнуло тридцять сім. Батька у хлопчика не було, бо він і не знав про його існування. Жінка просто більше не могла бути сама. І коли дізналась про дитину ,була найщасливішою у всьому світі.
Проте згодом вона відчувала себе винною перед сином, адже жили вони небагато. Але обидва уникали цієї теми і ніколи не розмовляли про гроші та статки.
Звичайно, можна було спробувати поїхати до міста, знайти там роботу та жити по-іншому. Але Марія Антонівна боялася. Тут у них гарна хата, у неї нехай і не високооплачувана, але стабільна робота, свій город.
А там? Раптом щось не вийде, що тоді? Так і жили вони, а Семен готувався до того, що він поїде і ніколи більше не повернеться сюди.
Коли мати спитала, куди він хоче вступати, Семен відповів чесно:
– Мамо, яка різниця, куди я хочу. Вступатиму я буду тільки туди, де є можливість заробляти.
І ось він досяг успіху — і купив будинок для своєї матері. Ну, і собі теж.
Мати, коли він забрав її з села, якось зажурилася, хоч намагалася не показувати виду.
Справа в тому, що кілька років тому їм довелося продати будинок, щоб Семен зміг придбати обладнання до свого кабінету. Мама ні секунди в ньому не сумнівалася, тільки жити в місті їй не подобалося. Та й сам Семен нудьгував за простором, тому вже з рік підшукував будиночок, щоб багато місця, щоб річка чи озеро.
Семен озирнувся. Ну все. Ремонт дороблено, все готово, можна робити сюрприз матері. Через три дні день народження, ось він і привезе її сюди.
Увечері, за вечерею, мати завела свою улюблену розмову:
-Семене, а в твоїй клініці є молоді жінки?
Він одразу зрозумів, на що матір натякає, і зітхнувши, відповів:
– Звичайно, є, мамо, так, мамо, вони гарні, так, мамо, серед них є незаміжні, ні, мамо, жодна з них мені не подобається настільки, щоб стати в майбутньому моєю дружиною.
Марія Антонівна навіть руки в боки вперла:
– Смішно тобі, так? А мені? Сидиш цілими днями у своїй клініці, а мати вдома одна. От був би онучок чи онученька, я б при ділі була.
– Мамо, скільки можна? Я тобі сто разів пояснював — маю ще купу планів! І дитина, та й дружина лише заважатимуть.
Семен не планував поки що одружуватися, він збирався розвиватися, відкривати нові кабінети, нові клініки. А одруження? Можливо, колись, але точно не зараз. Тим більше, що нестачі жіночої уваги він не відчував.
– Сімочко, тобі вже тридцять п’ять. А мені скільки знаєш? Так і не встигну онуків побачити.
Він знову хотів різко відповісти, але глянувши на матір, стримався. А може, й справді одружитися? Ну щоб вона від нього відстала.
Семен раптом подумав про те, що якщо взяти за дружину просту сільську дівчину, то можна буде поселити її в новому будинку, приїжджати по можливості та й усе. А якщо дівчина завжди жила в селі, то їй там і буде комфортніше.
Ця думка буквально засіла в голові Семена. Щоправда, мамі він її озвучувати не став.
У день народження матері він попередив на роботі, що його пару днів не буде, і поїхав магазинами, а потім подзвонив їй:
– Мамо, збирайся. Бери із собою… Не знаю, загалом, бери все, що може знадобитися на два дні.
– Ой, Семене, що ти вигадав?
– Як що? Ми їдемо святкувати твій день народження.
– Ой, а я думала, що ти забув… А може ми вдома, тихенько? Я торт спекла.
– Наполеон?
– Він самий.
Семен мимоволі проковтнув слину. Мамин торт – це щось. Ніколи в житті він нічого смачнішого не їв.
– Ось і його теж бери з собою!
Коли вони зупинилися біля будинку, Семен допоміг матері вийти і… протягнув ключі.
– Ось, мамо. Це тепер наша хата, наша дача. Ми з тобою багато часу проводитимемо тут.
Вона здивовано повернулася до Семена:
– Ти не жартуєш?
– Ні. Ти ж завжди казала, що тобі тяжко без села. Тут навіть город є.
За стіл вони сіли не скоро. Поки Марія Антонівна не оминула всі свої нові володіння, навіть у хату не зайшла.
– Ось тут треба буде посадити яблуні. Тут вишні та сливи. Ой, синку, а як же ми все це перекопаємо?
Він зітхнув:
– Мамо, а без копання ніяк? Може, просто купимо газонокосарку і відпочиватимемо?
– Ти збожеволів? Таку ділянку мати і нічого не садити? Ти подивися, земля яка гарна!
– Мамо, ми ж можемо все купити.
– І не кажи мені такого! Порівняв, покупне та своє.
За столом мама одразу оголосила йому:
– Я до міста не поїду. Привезеш мої речі, а восени побачимо.
– Добре, мамо… А хто мене годуватиме?
– Хто? Ця твоя з губами.
– Мамо, Алісо …
– Та яка різниця? Ось що тебе з нею пов’язує? Як би одружитися збирався, а то ні. Та й яка з неї дружина? Худа,розмальована. Очі б мої не дивилися.
Семен промовчав. Приблизно місяць тому Аліса заявилася до нього додому, наївно вважаючи, що знайомство з мамою наблизить їхнє весілля. Семен тоді розлютився. Неодноразово він говорив Алісі, що одруження у його плани не входить.
– Мамо, Аліса просто моя знайома.
– От і добре. А взагалі, до міста недалеко, тож раз на кілька днів зможеш приїжджати до мене. Роботи тут багато …
Через тиждень, він, у шортах, майці та наскрізь мокрий, копав мамі грядки під огірки. Він, звичайно, запропонував найняти когось, але тут же отримав від матері відповідь:
– А тобі що, тяжко самому ,треба комусь гроші обов’язково платити?
Взагалі мама дуже змінилася. Вона ніби помолодшала, ніби сил набралася, у тому числі й щоб командувати. І він підкорився – що він, не чоловік, зрештою? Фізична робота корисна для організму.
– Доброго дня. Може, квасу холодного?
Він підвів голову. За парканом стояла молода дівчина й усміхалась до нього.
– Дякую, це було б чудово.
Вона зникла і з’явилася вже в їхньому городі із запітнілою банкою квасу. Поки Семен пив, вона мовчки посміхалася. Потім сказала:
– Мене Настя звуть. Я сусідка Марії Антонівни.
– А я…
– Я знаю, ви Семен. Мені ваша мама про вас розповіла.
– Боюся навіть подумати, що?
Настя показала йому, як краще тримати лопату, щоб спина не втомлювалася. Вони трохи побалакали, і Семен раптом зрозумів, що Настя йому дуже сподобалася. Коли вона збиралася йти, він сказав:
– Настю, а приходьте ввечері до нас? Я шашлик посмажу. Посидимо, ви мені про село розповісте.
Вона не роздумувала.
– Дякую. Прийду!
Серце дівчини билося. Вона знала про Семена від його мами. Але такого красеня вона побачити не очікувала. Ішла додому і сама лаяла себе — як маленька! Ще не вистачало закохатися.
Але вона закохалася. Вона втрачала всю волю, коли Семен опинявся поряд. Трималася з останніх сил, щоб він нічого не помітив.
Куди їй! Все своє життя прожила у селі, спочатку з бабкою, потім одна. Вивчилася на агронома та повернулася. Роботи за спеціальністю не було, тож пішла працювати кухарем до школи. А Семен… Гарний, багатий. З такими їй ще не доводилося дружити.
Семену дівчина теж сподобалася. Коли мати в черговий раз завела розмову про те,що непогано б йому одружитися, він сказав:
– То може, ось на Насті й одружуся.
Мати глянула на нього.
– Знову жарти?
– Чому? Я дуже серйозно.
Він чесно хотів сказати Насті, про свої плани насправді, але, коли вона подивилася на нього ясними, щасливими очима — не зміг.
Вони просто розписалися. Семен узяв кілька вихідних, провів їх із молодою дружиною у селі. Він тріумфував – виявилося, що в Насті не було серйозних стосунків до нього. Коли настав час їхати, він сказав:
– Поки що в мене дуже багато роботи, тому я приїжджатиму тільки на вихідні. Можливо, потім вийде частіше.
Настя здивовано глянула на нього.
– Я думала, що я поїду з тобою.
– А навіщо? Я ж із восьми до десяти, а то й пізніше на роботі. Ти нікого там не знаєш, тільки й будеш, що в чотирьох стінах сидіти.
Вона погодилася, легко усміхнувшись.
– Мабуть, ти маєш рацію. Ми займемося чимось із Марією Антонівною.
– От і займайтеся.
Спочатку Семен приїжджав навіть частіше. Його тягло до Насті, до її молодого тіла. Вони багато гуляли у його приїзди, розмовляли. Якось він спитав, чого вона хоче.
– У сенсі?
– Знаєш… Я хочу тобі щось подарувати, ось що скажеш, те й подарую.
– А на яку суму розраховувати?
Настя хитро подивилася на нього.
Семен зітхнув. Ну от, вона така сама, як і всі. Він назвав їй суму, і вона заплескала в долоні.
– Чи можу я замовити саме те, що хочу, і ти не здивуєшся і не відмовиш?
Семен трохи роздратовано відповів:
– Можеш.
– У місті, поряд із технікумом, де я навчалася, є притулок для тварин. Я завжди допомагала їм, ну не грошима, звісно, а руками. Я вже давно не можу їм нічим допомогти. А найбільше лихо там із ліками та їжею. Ти не міг би купити те, що я напишу, і передати туди?
– Ти серйозно? На всю суму?
– Так. Чи ти передумав?
– Ні… Але ти уявляєш, скільки це?
Вона радісно закивала і поцілувала в губи.
– Ти в мене найкращий.
Настя втекла вихвалятися Марії Антонівні, а Семен задумливо дивився їй услід.
Буквально позавчора у Аліси був день народження. Він запропонував їй обрати подарунок, а суму назвав удвічі більшу.
Вона так зневажливо кривилася, коли обирала собі сережки. І зітхаючи скаржилася, що, мабуть, ніколи в її вухах не засяють діаманти.
Цими вихідними він приїхати не зміг. Зателефонував, сказав, що прийшло нове обладнання і що він живе на роботі. Настя засмучено поклала слухавку, а Марія Антонівна запитала:
– Ну, що сталося? Ти наче привида побачила.
– Він не приїде. Роботи багато. А мені треба було йому сказати…
– Що?
Настя заплакала:
– Я хотіла йому сказати, що в нас буде дитина.
– Господи, нарешті! Збирайся! Їдь до нього, приготуєш вечерю, зустрінеш його з роботи і все розкажеш!
Настя відчинила двері ключем, який їй дала Марія Антонівна, і озирнулася. Вона жодного разу тут не була. Дивно якось. Ну, нічого, зараз вона все розгляне. Семен буде здивований, а який щасливий…
Вона пройшлася по кімнатах. Нічого собі квартира. Відчинила двері в одну кімнату – все зрозуміло, ця належить Марії Антонівні. Ось ще двері, напевно, це кімната Семена.
Настя штовхнула двері і завмерла. Це справді була кімната Семена, судячи з того, що він спав на ліжку. Але спав він не один. Поруч із ним лежала дівчина. Коротке яскраво руде волосся, надто пухкі губи.
– Семен …
Настя відчула, як у очах усе пливе. Він розплющив очі і глянув на дружину.
– Настя! Якого біса ти тут робиш?
Настя розвернулася і побігла. Стукнули вхідні двері. Семен вилаявся! Для чого вона приїхала? Такий добрий план був, а тепер? Але, на подив, відчував він не роздратування, а страх. Страх втратити Настю.
Він почав одягатися.
– Алісо, збирайся. Це була моя дружина, і я буду повним ідіотом, якщо не поверну її.
– Дружина? Ти коли одружитися встиг?
Аліса лютувала, але Семен уже не слухав її. Він вискочив надвір, потім із двору, і майже відразу побачив натовп. Серце в нього погано стислося, і він кинувся до цього натовпу.
Настя лежала на дорозі. Поруч стояв автомобіль, який її збив. Водій хапався за голову:
– Я не знаю, звідки вона взялася! Вискочила, не дивлячись на всі боки…
Семен упав навколішки перед Настею. Обережно взяв її руку в свою. Здавалося, вона непритомна.
– Настю, Настенько… Пробач мені… Я такий дурень. Я нічого не розумів. Зовсім нічого. Мені було так легше думати, що я нікого не кохаю. Щоб кохати, потрібен характер, потрібна сміливість, тому що доведеться віддати всього себе людині, яку любиш. Як це зробила ти. А я не встиг. Якби ти знала, як я хочу повернути все назад, зробити все по-іншому! Тільки коли ти втекла, я зрозумів, як сильно тебе кохаю.
Люди навкруги притихли. Семен плакав. Він навіть не почув, як під’їхала швидка. Його відтіснили, а потім лікар запитав:
– Ви поїдете з нею?
– Звісно…
Він сидів у швидкій, тримав руку Насті і все повторював:
– Господи, будь ласка…
Якоїсь миті вії Насті здригнулися. Вона розплющила очі, подивилася на Семена. Злегка посміхнулась і прошепотіла:
– Я все чула. Вдруге не пробачу…
– Настю! Не буде вдруге! Клянусь! Мені ніхто, крім тебе, не потрібен…
Але його дружина закрила очі, заснула, а може… тільки вдавала.
