Тетяна навчалася на третьому курсі мистецького факультету. Вона обожнювала творчість у всіх його проявах.
Позитивна дівчина двадцять два роки, з невеликим сумом в очах. Жила у великому місті. Батьки пішли з життя, коли Тані було двадцять. З того часу її не залишала думка про переїзд.
– А якщо залишити цю міську суєту? Перевестися на заочне відділення. І до маленького раю?
Щоліта вона виїжджала з батьками до села. Якщо, звичайно, це можна було б назвати селом. П’ятнадцять будинків, розташованих за 300 метрів один від одного. Залишилися ті, хто веде своє господарство, або не хоче покидати свій райський куточок.
У селі так гарно. Є невелика річка. А довкола сосновий бір.
Будинок зараз порожній, але зовсім недавно в ньому кипіло життя. Дідусь з ранку затоплював піч, а бабуся пекла млинці та заварювала смачний чай із ягідками.
Тетяну ніколи не спокушала міська метушня. Вона любила приїжджати до села. Малювати картини, гуляти лісом. Їй подобалося розмірене життя у тихому, затишному місці.
Коли бабусі та дідуся не стало, хата спорожніла. Подвір’я заросло травою. Дах будинку трохи покосився і вимагав ремонту.
“- Ну, все, ніби речі зібрала, пора в дорогу ,” — Тетяна на хвилину замислилася. Взяла речі та пішла до машини.
Село знаходилося за 70 км. від міста. Тетяна швидко доїхала. День був сонячний, і настрій у Тані був гарний.
– А ось і будиночок. Який він милий, — сказала Таня.
Тетяна припаркувалася біля будинку. Але оскільки було дуже багато трави, бур’янів. Вхід у буквальному значенні слова заріс, пробратися до хвіртки було складно.
Таня ледве відкрила її і зайшла у двір. Дуже багато роботи потрібно було зробити, щоб привести територію до ладу.
Усередині будинку було дві невеликі кімнатки та кухня. У ньому було прохолодно, і Тетяна почала затоплювати піч. Вона насилу знайшла залишки дров. Довелося трохи попрацювати, щоб розкачати стару піч.
Перша ніч у будинку була трохи тривожною. Тетяна не могла звикнути до сільської тиші після міського гулу.
Вранці вона почула кроки за вікном і дуже злякалася.
Біля будинку стояв чоловік, на вигляд 30-35 років, трохи похмурий, з бородою. Але щось невловиме, видавало його як добру людини.Таня вирішила вийти, щоб дізнатися, у чому річ.
Коли вона відчинила хвіртку, Степан так звали незнайомця. Дуже здивувався і навіть трохи розгубився. Він не сподівався, що йому на зустріч вийде така мила, гарна дівчина.
– Ви щось хотіли? — спитала Тетяна.
– Я просто здивувався, що в занедбаному будинку топиться піч, і вирішив подивитись, — пояснив Степан.
– У мене тут мешкали бабуся з дідусем. А цей будинок мені дістався у спадок. А ви де живете? — поцікавилася Тетяна.
– Бачите на пагорбі будинок. Там я і живу з моєю хворою мамою. У неї нікого, окрім мене, немає. — сумно мовив Степан.
– Ви надовго тут? Чи на день інший?
Степанові було дуже цікаво дізнатися докладніше про Тетяну.
– Я налаштована надовго. Але якщо щось піде не так, то повернуся до міста. Мені потрібно зробити дуже багато роботи, щоб жити комфортно у цьому будинку. Ви бачите, як тут запущено.
Тетяна ще раз подивилася та оцінила обсяг роботи.
– Так, бачу, звісно. Але якщо Ви не проти. То я допоможу Вам впоратися з бур’янами. У мене є газонокосарка.
Тетяно, зі Степаном домовився зустрітися по обіді. Він приніс газонокосарку, підстриг усю траву. Але довго затримуватися не став, сказав, що маму надовго залишати не можна.
Наступного дня Степан знову прийшов, але вже з сокирою. Допоміг нарубати дрова. Забрати все зайве у дворі.
Тетяна була дуже рада такої допомозі.
– Як би я без вас упоралася. Дякую велике. З мене пиріг. Завтра заходьте.
Тетяна запросила Степана на обід.
Вона вважала трохи дивною поведінку Степана. Він завжди поспішав. Понад годину не затримувався.
Зранку наступного дня Тетяна спекла пиріг. Їй дуже хотілося поспілкуватися зі Степаном. Її захопила його ненав’язливість і чуйність. Він не був схожий на простих роботяг, його видавала дивовижно красива мова і делікатність.
Наступного дня Степан прийшов до назначеної години.
– Тук, тук. Чи є хто вдома?
Він штовхнув хвіртку. Вона була відкрита. Увійшов до будинку і одразу зрозумів, що пиріг уже готовий. І на нього чекають. По всьому будинку пахло так смачно, по-домашньому.
Тетяна зі Степаном пили чай. І мило розмовляли. Виявилося, що вони мають багато спільних тем. Степан добре розумівся на мистецтві. А Тетяна із задоволенням показала йому свої картини. Розмова була дуже цікава. Але не минуло й години, Степан поспішив додому.
– Тетяно, мені час. На мене мама чекає. Я собі зараз не належу, — сказав сумно чоловік.
– Добре, я завтра біля озера картину свою дописуватиму. Приходьте. Пікнік влаштуємо.
Тетяна дуже хотіла побачити Степана. Вона розуміла, що їй шалено з ним цікаво.
Наступного дня вона була на озері і чекала на чоловіка. Але час минав, а Степана не було.
І другого дня Степан не прийшов. Тетяна зрозуміла, що вона постійно думає про нього. І чекає на зустріч. Дівчина не знаходила собі місця. Прогулювалася неподалік його будинку — сподіваючись зустрітися.
– Ви шукаєте когось? — спитав старенький дідусь, що повертався з лісу.
Так, шукаю. А Ви знаєте Степана із цього будинку?
Тетяна вказала рукою. Там, де мешкав Степан.
– А хто його не знає. У нього дружина зараз на інвалідному візку. В аварію вони потрапили. Степан відбувся забоями, а ось Василина пошкодила хребет. Так він зараз доглядає її.
– А… Дякую, — подякувала Тетяна.
Їй стало нестерпно боляче і незрозуміло. Чому він сказав: “мама хворіє?”.А про дружину зовсім не слова.
Тетяну довго мучило це питання. Вона згадувала недовгі зустрічі. Може, через те, що в неї нікого не було в цей момент. А може, це закоханість.
Тетяна не знаходила собі місця. У будинку їй здавалося незатишно. Треба було робити капітальний ремонт, постійно топити піч. Вона відчула себе дуже самотньо і вирішила повернутися до міста.
Зранку вона зібрала всі речі і наостанок зварила кофе. Тетяна довго розмірковувала про те, що тут жити можна, але потрібна чоловіча сила, допомога. Вона зрозуміла, що цей будинок не під силу їй відновити одній.
Її думки перервав стукіт.
” Степан”, — подумала Тетяна. Вона визирнула у вікно, але нікого не було видно.
Таня вийшла надвір і побачила жінку в колясці. Її подиву не було меж.
– Здрастуйте, ви Тетяно? А мене звуть Василина. Я дружина Степана. Він мені про вас розповідав, — не зупиняючись, казала жінка.
– Знаєте, він сам ходить не свій. Перед аварією ми мали розлучитися. Наші почуття давно згасли. Але Степан вирішив не кидати мене, а зараз, коли в нього з’явилася симпатія до Вас, він не знає, що робити.
Не думайте про нього погано. Він ділився своїми почуттями з мамою, а вона мені розповіла. Степан хороша людина, я не буду вам на заваді. Запрошую Вас у гості. Мій “чоловік” заслуговує на хороше життя.
Тетяна була збентежена, вона й подумати не могла, що таке можливо.
Коли Василина закінчила свій діалог, вони побачили Степана. Він неквапливо наближався до них.
– Василисо, що ти тут робиш? Я тебе всюди шукав. Як ти приїхала сюди?
– Руками. Ти ж знаєш, що я можу пересуватися. Я все розповіла про нас Тетяні та запросила у гості. Я сказала, що ми з тобою зараз як друзі. І будемо розлучатися.
Степан не знав, як на це реагувати, щоб не образити Василису, але було видно, як очі заіскрилися щастям.
– Тетяно. Ми будемо чекати на тебе ввечері на вечерю. Сказав Степан.
– Так ,приходьте, — додала Василина.
Тетяна зі Степаном стали дружити. Вони щодня гуляли, спілкувалися. Зароджувалися світлі почуття кохання, яким ніхто не міг перешкодити.
А Василині знайшли помічницю , яка постійно була з нею і доглядала її. А в особі Тетяни вона знайшла чудову подругу.
