— Антон, скажи, тільки чесно. У тебе хтось з’явився? — цього разу Марина вирішила не ходити навкруги, а поставити чоловікові питання в лоб.
За двадцять п’ять років подружнього життя Марина встигла детально вивчити характер чоловіка. Як то кажуть, знала його як облупленого. Тому від її уваги не сховалися різкі зміни в його поведінці.
Антон став розсіяним, забудькуватим, постійно витав у хмарах. При цьому він немов помолодшав: зморшки від турбот і тривог на його обличчі трохи розгладилися, очі заблищали, а на губах тепер грала малопомітна мрійлива посмішка.
Таким він був багато років тому… коли був закоханий у Марину.
У них було дві дочки. Вони давно вже обзавелися власними сім’ями і жили в інших містах. Щоб допомагати з онуками, Марина більшу частину часу проводила у них, вдома з’являлася рідко.
Антон, у якого був свій великий бізнес, теж постійно пропадав на роботі. Марину це влаштовувало, подружжя охололо одне до одного ще кілька років тому.
Хоч вони недавно і відсвяткували срібне весілля, але це свято було скоріше для родичів, ніж для них самих.
Нещодавно Марина почала помічати зміни в поведінці чоловіка, і вони їй дуже не сподобалися. Особливо підозрілим було те, що ці зміни посилювалися тоді, коли вона була у від’їзді.
Спочатку Марина закривала на це очі, але врешті-решт зрозуміла, що довго так тривати не може: або він сам зізнається — тоді на його боці буде ініціатива — або вона зробить перший крок і притисне його до кута.
— Ну, що скажеш? — Марина схрестила руки на грудях і нахмурилася, дивлячись впритул на чоловіка. — Я ж бачу: ти тут квітнеш і пахнеш, як хлопчисько, поки мене немає вдома.
Антон завжди намагався бути чесним і з іншими людьми, і з самим собою, тому дав просту і щиру відповідь:
— Так, Марино. У мене є інша жінка.
— Будь чоловіком і називай речі своїми іменами — коханка! — зло сплеснула руками Марина.
— Її звати Дарина, вона працює вчителькою в школі, — тихо, але роблячи сильний наголос на імені, сказав Антон, — і…
— Позбав мене подробиць! — жінка роздратовано відмахнулася від слів чоловіка.
— Що у тебе, криза середнього віку в одному місці заграла? Сивина в бороду, біс у ребро? Самому не соромно? П’ятдесят років, онуки вже є, а він романи крутить на стороні!
Антон промовчав. Марина міряла кроками кімнату, розпалюючи себе, збираючи в собі досаду і виштовхуючи її рубаними фразами.
— Не соромно, га? По очах бачу, що не соромно! Ловелас який знайшовся! Поки я всіма силами… Поки я з онуками… А ти… Ну нічого. Перебісишся. Може, тобі і корисно буде. Викинеш з голови все це, — впевнено сказала вона.
— Ні, — холодно сказав Антон. — І досить все вимірювати такими вульгарними категоріями. Ми з Дариною кохаємо одне одного. Це справжнє почуття…
— Ха!
— … і ми з нею хочемо одружитися.
У кімнаті запала тиша. Марина завмерла, стоячи спиною до чоловіка.
— Тільки давай обійдемося без сцен, — поморщився Антон. — Наш шлюб давно тріщить по швах і без Дарини. І ти про це прекрасно знаєш. Розлучимося друзями: тихо і мирно, без скандалу. Нам обом буде тільки краще.
Спина Марини напружилася. Жінка була в шоці. Це була катастрофа. Мало того, що їй пропонували віддати чоловіка, з яким вона прожила двадцять п’ять років, іншій жінці за «дякую», так разом з ним віддати і сите безтурботне життя. Ні, такий варіант її зовсім не влаштовував.
— Так ось що ти задумав? — Марина повільно обернулася. — Проміняти мене на молоденьку? Я стала застара для тебе? Скільки їй?
— Тридцять, — холоднокровно відповів Антон. — І справа далеко не в цьому.
— А в чому ж? — поцікавилася Марина. Її нігті вистукували по столу нервовий ритм.
— Ти сама чудово знаєш.
— А ти просвіти!
— Ми з тобою давно віддалилися одне від одного. Вважай, що ми не живемо разом. А Дарину я люблю, дуже люблю. З нею я вірю, що зможу почати з чистого аркуша.
— Ні, коханий, не дочекаєшся! — зло посміялася Марина. — Не в цьому житті, зрозумів? Я не дам розлучення! Не дам! Не. Дам.
— Марино, послухай…
— І слухати нічого не хочу! Розмова закінчена.
Марина стрімко вийшла з кімнати. Антон зітхнув і з сумом похитав головою.
* * *
Після цієї розмови минуло два місяці. Марина не погоджувалася на вмовляння чоловіка дати йому розлучення. Зрештою Антон плюнув, зібрав свої речі і переїхав у квартиру, яку орендував для себе і своєї пасії. Марина залишилася у великій порожній квартирі одна.
Антон розсудливо не сказав дружині свою нову адресу, а то б вона вже навідалася до коханців, і не раз!
Тепер Марині залишалося тільки ревниво стежити за соціальними мережами чоловіка і його нової коханої.
Жінка по десять разів на день заходила на їхні сторінки: перевіряла, чи не з’явилися нові фотографії, чи немає на них ознак розладу?
На її величезний жаль, закохана парочка на всіх фотографіях виглядала цілком щасливою. Кожне нове фото, на якому була зображена їхня ідилія, змушувало Марину кипіти від злості.
У кімнати, де були опущені важкі штори і тільки блідий відблиск смартфона падав на її обличчя, вона сиділа цілими днями і без кінця гортала сторінки Антона і Дарини.
Марина вирішила перестати жаліти себе і перейти до рішучих дій. Насамперед вона заручилася підтримкою дочок. Ті, звичайно ж, були цілком на боці матері — їх обурював вчинок батька.
З такими союзницями Марина відчувала себе набагато впевненіше. Разом вони розпочали спільну кампанію з повернення Антона в лоно люблячої родини.
Спочатку вони зробили спробу мирних переговорів. І Марина, і дочки дзвонили і писали Антону з проханнями не дурити і повернутися.
— Побожеволіли, і досить, — вмовляла чоловіка Марина. — Я все розумію, але скільки можна? Повертайся додому. Я, так і бути, ні слова тобі ніколи не скажу про цю твою авантюру, як ніби її ніколи й не було, добре? Ніколи тебе цією Дариною не докорятиму.
— Я не хлопчик, який боїться повернутися додому через двійку в щоденнику, — сухо говорив Антон. — Дуже шкода, що ти так про мене думаєш.
— Антон, почекай, я не це… — відбій, короткі гудки.
Миролюбний підхід, судячи з усього, не працював. Тоді Марина перейшла до агресивних дій. Вважаючи Дарину слабшою ланкою, ніж Антон, вона зосередилася на ній.
Марина з доньками почали буквально діставати подругу Антона, дзвонячи їй і пишучи повідомлення в месенджерах і соціальних мережах.
Послання було одне: залиш Антона в спокої, кидай його. «Побійся Бога, не руйнуй сім’ю!», «Поверни мені мого чоловіка!», «Та він сам від тебе скоро втече, постав крапку перша!», «Не зв’язуйся зі мною, а то пошкодуєш!», — ось деякі повідомлення, які Марина наполегливо надсилала суперниці, коли та перестала відповідати на дзвінки з її номера.
Дарина сама була не боязкою, але від такого переслідування їй стало не по собі, і вона поскаржилася Антону.
Той зателефонував дружині та дочкам, довго лаявся і вимагав залишити Дарину в спокої. Ті затихли, але тільки на деякий час — незабаром дзвінки та повідомлення посипалися на дівчину з подвоєною силою.
Антон лаявся з родиною: жіноча коаліція на деякий час припиняла свою діяльність, але щоб пізніше відновити її, як тільки пил вляжеться.
Марина з мстивим задоволенням відзначала, що щасливих фото у парочки ставало все менше.
Так тривало майже рік.
Одного разу Антону зателефонувала ридаюча Марина і сказала, що під час диспансеризації у неї виявили невиліковну ваду серця.
* * *
— Як ти? — Антон співчутливо посміхнувся. У його руці був букет квітів, який він не знав, куди подіти.
— Нормально. Дякую, що запитав, — слабким голосом сказала Марина. — Візьми, будь ласка, вазу на кухні і налий воду.
Антон так і зробив. Ваза з квітами тепер стояла на приліжковій тумбочці. Поширився солодкуватий аромат, який змішувався із запахом ліків.
— Ще раз дякую, що погодився заїхати, Антон. Що б я без тебе робила! — зітхнула Марина.
— Без проблем, — Антон підсунув стілець і сів поруч із ліжком. На його обличчі читалося співчуття.
— Ні, справді, я дуже ціную, — Марина поклала долоню на руку чоловіка. Антон здивовано поглянув на неї, але руку не забрав.
Він намагався ставитися до неї дбайливо, ніби Марина настільки тендітна, що може зламатися через один необережний рух або недоречне слово.
Антон став дуже уважним після новини про жахливу, невиліковну хворобу Марини. Вся їхня родина, звичайно, встала на вуха, і всі без винятку побічно звинувачували Антона, — осуд читався в їхніх очах.
Мало того, сам Антон звинувачував себе, і це було найгірше. Родичі, навіть дочки, зітхають, осудливо хитають головами і йдуть, а наодинці зі своїми думками, з почуттям провини Антон перебував цілодобово.
При тверезому погляді на все це він відкидав ці думки, але в глибині душі думав, що саме він винен у хворобі дружини, що саме через нього у Марини розвинувся цей злощасний порок її бідного, розбитого серця.
Для Марини ці душевні метання чоловіка не були секретом, і вона користувалася ними у відточеному за роки практики пасивно-агресивному стилі, не підтверджуючи його невисловлених побоювань, але й не спростовуючи їх.
Вони відкривали їй широке поле для маніпуляцій: попросити привезти ліки, посидіти з нею, оскільки не встигли найняти доглядальницю, виконати деякі доручення, наприклад, з’їздити в місто.
Антон не міг відмовити їй у жодному з цих випадків і зривався з місця при першому ж її дзвінку.
— Дякую, Антон… Ти такий добрий, — Марина погладила його руку. — Я тобі, напевно, набридла.
— Та що ти?! Відпочивай, — Антону було ніяково, але він посміхнувся.
— Не міг би ти увімкнути світло? — Марина зробила слабкий жест у бік нічника. Вона й сама могла б до нього дотягнутися, але для цього їй довелося б підвестися на ліктях. Антон подумав, що, мабуть, для Марини це важко, і поспішно виконав її прохання.
— Дякую, — ледь чутно прошелестів голос Марини. — Побудеш ще зі мною?
— Звичайно.
* * *
Дарина вважала, що вся ця історія з невиліковною хворобою, була явно шита білими нитками.
— Коханий, тобі не здається, що твоя дружина… ніби… симулює? — обережно запитала вона якось раз у Антона.
— А навіщо їй це? — здивувався Антон.
Дарина делікатно промовчала.
— Ні, що ти? Ти б бачила її! Схудла, бліда, ледве дихає. Ні, це неможливо, — похитав він головою.
Антон і сам виглядав не краще: щоки стали запалими, під очима напливли темні кола, знову різко позначилися зморшки.
Куди поділися той юнацький закоханий погляд і мрійлива посмішка на губах? З’їдений провиною, Антон з кожним днем все більше впадав у зневіру.
У припущення Дарини щодо симуляції він не вірив. У підсумку Дарина втомилася від цього нескінченного цирку з хворобою: від того, що всі думки Антона зайняті його дружиною, від того, що він їде до неї, варто лише їй пальцем помахати. Забравши речі, дівчина виїхала від нього.
— Вибач, — сказала вона наостанок, — у нас з тобою нічого не вийде. Я просто більше не можу.
Антону нічого не залишалося, як повернутися до Марини. Та потайки тріумфувала: її план вдався на всі сто і привів до беззаперечної перемоги! Звичайно, вона не показала цього, а прийняла чоловіка назад зі смиренністю мучениці.
Антон, сподіваючись загладити уявну провину, оточив Марину увагою і турботою. Хоч він і намагався повернути їхні стосунки в колишнє русло (скільки років тому це було!), але розбиту чашку не склеїти, колишнє не повернути, і хоч подружжя знову жило разом, натягнуте, штучне тепло між ними могло обдурити, напевно, тільки найнаївнішого глядача.
Антон проводив з Мариною більшу частину свого часу, але пекуче почуття провини і не думало відступати.
Зате раптово відступила хвороба. Як за помахом чарівної палички, Марина різко пішла на поправку, а потім всі симптоми «невиліковної вади серця» просто зникли.
Знову-таки наївні родичі розчулювалися і вважали, що це результат зворушливої турботи Антона.
Але далеко не такі простодушні люди замислилися… міцно замислилися. Навіть дочки, трохи соромлячись, у розмові між собою визнали, що цей хід конем, який зробила їхня мати, аж надто виходить за межі чесної гри.
Антон теж не був ні наївним, ні дурним. Він відразу все зрозумів і в жаху схопився за голову.
— Що ти наробила? — прошепотів він.
— Що ти маєш на увазі? — з невинним обличчям запитала Марина.
Того ж дня Антон зібрав речі і пішов з дому. Цього разу він домігся розлучення, і їхні дочки навіть не надто його відмовляли. Дарина до нього більше не повернулася.
Іноді Антон проїжджає повз школу, в якій працює Дарина, і з тугою думає про свій невдалий другий шанс. І почуття провини цього разу набагато сильніше.
Спеціально для сайту Stories
