— Настя, ти знову не помила за собою сковорідку? — голос Тамари Львівни звучав оманливо м’яко, але в ньому вгадувалися сталеві нотки.
Настя завмерла біля дзеркала в передпокої, машинально поправляючи комір блузки. До початку робочого дня залишалося сорок хвилин, вона вже запізнювалася, а тут знову…
— Та я збиралася після роботи, Тамаро Львівно. Там же тільки яєчня була.
— Після роботи? — свекруха виділила ці слова особливою інтонацією. — У пристойних сім’ях невістки зранку встигають і сніданок приготувати, і посуд помити, і на роботу не запізнитися. А ти…
Настя глибоко вдихнула, дорахувала до п’яти. Три роки спільного життя в квартирі свекрухи навчили її стримуватися. Але сьогодні щось зламалося.
— Ви знаєте, я дійсно запізнююся. У нас квартальний звіт, — вона намагалася говорити спокійно. — Давайте обговоримо це ввечері?
— Звичайно-звичайно, — Тамара Львівна стиснула губи. — Іди. Я сама все зроблю. Як завжди.
Ця фраза переслідувала Настю весь день. «Я сама все зроблю». Ніби вона, Настя, була невдячною ледаркою, нездатною оцінити турботу свекрухи. Але ж спочатку все складалося зовсім інакше.
Три роки тому, коли вони з Андрієм одружилися, варіант із спільним проживанням здавався ідеальним рішенням. У Тамари Львівни була простора трикімнатна квартира в хорошому районі.
Андрій — єдиний син, вона жила одна після відходу чоловіка. «Навіщо молодим винаймати, коли можна жити у мене?» — говорила вона тоді.
Настя пам’ятала їхню першу сімейну вечерю. Тамара Львівна постаралася: спекла пиріг, дістала святковий сервіз. «Тепер у мене дві господині в домі», — посміхалася вона, розкладаючи салати по тарілках.
Дві господині. Як же.
За три роки Настя так і не стала господинею. Вона залишалася гостею, яка вічно щось робила не так. То підлоги помила недостатньо чисто, то білизну розвісила неправильно, то готує “не по-домашньому”.
У бухгалтерії було тихо, тільки шелестіли папери та стукали клавіші комп’ютерів. Квартальний звіт вимагав уваги, але думки наполегливо поверталися до ранкового конфлікту. І до того, що сталося вчора.
Вчора вони з Андрієм вперше серйозно посварилися через матір.
— Ну чому ти не можеш просто робити так, як вона просить? — втомлено говорив він. — Вона ж стара людина, у неї свої звички.
— Стара людина? — обурилася Настя. — Твоїй мамі шістдесят п’ять, вона сповнена сил і енергії. Особливо коли справа стосується критики на мою адресу.
— Настя, не починай. Мама просто хоче як краще.
— Як краще для кого, Андрій?
Він тоді не відповів, тільки махнув рукою і пішов спати в свою стару кімнату. А Настя до ранку переверталася на їхньому подружньому ліжку, думаючи про те, як все змінилося за ці роки.
Телефон завибрував — повідомлення від Андрія: «Мама дзвонила, розповіла про сковорідку. Може, все-таки будеш уважнішою?»
Настя відклала телефон, не відповівши. У горлі стояв ком.
— Сердюк, ти в порядку? — окликнула її Марина Степанівна, начальниця відділу. — Щось ти бліда сьогодні.
— Все добре, — Настя змусила себе посміхнутися. — Просто багато роботи.
День тягнувся нескінченно. Після обіду зателефонувала свекруха — «просто дізнатися, о котрій ти повернешся». Настя сказала, що затримається через звіт. Це була правда лише частково — їй просто не хотілося повертатися додому.
Додому?
Увечері, піднімаючись сходами (ліфт знову не працював), Настя почула незнайомий жіночий голос з квартири свекрухи. Двері були прочинені.
— …і уявляєте, Тамаро Львівно, моя невістка така сама! Жодної поваги до старших.
Настя завмерла на майданчику. Голос свекрухи звучав незвично жваво:
— Ось-ось, Валентино Миколаївно! Я своєму Андрію все кажу: мати одна, а дружину можна й іншу знайти.
Настя відчула, як кров відлила від обличчя. Кілька секунд вона стояла нерухомо, потім розвернулася і почала спускатися вниз. Телефон у сумці завибрував — напевно, Андрій. Але вона не могла зараз ні з ким розмовляти.
Ноги самі принесли її в сквер недалеко від будинку. Тут вони з Андрієм колись гуляли, будували плани. Говорили про майбутнє, про дітей.
Дітей. При думці про дітей Настя відчула гострий біль десь під ребрами.
Рік тому вона чекала дитину. Вони з Андрієм були щасливі, почали планувати дитячу в своїй кімнаті. А потім Тамара Львівна почала «піклуватися».
— Настю, ти б менше працювала. І взагалі, може, звільнишся? Дитинці мати потрібна поруч.
— Тамара Львівна, але як же? Нам іпотеку платити…
— Андрійко впорається, він же чоловік. А ти будеш вдома, зі мною. Я навчу тебе, як з дитиною справлятися.
Все обірвалося на десятому тижні. Лікарі говорили — стрес. Тамара Львівна хитала головою: «Я ж казала, не можна було так багато працювати».
Після цього Настя закрилася в собі. Андрій намагався поговорити, але вона не могла пояснити йому своїх почуттів. Як пояснити, що задихаєшся від гіперопіки свекрухи, від її постійної присутності в їхньому житті?
Телефон знову завибрував. Цього разу Настя відповіла.
— Де ти? — голос Андрія звучав стривожено. — Мама сказала, ти не прийшла додому.
— Я в сквері. Нам потрібно поговорити, Андрію.
— Зараз прийду.
Він з’явився через десять хвилин, захеканий, з розпатланим волоссям. Сів поруч на лавку.
— Що сталося?
— Я чула розмову. Про те, що дружину можна іншу знайти.
Андрій здригнувся:
— Що? Яка розмова?
— Її розмова з якоюсь Валентиною Миколаївною. Новою сусідкою, мабуть.
Він мовчав, дивлячись у землю.
— Знаєш, — продовжила Настя, — я все думаю: чому ми живемо там? У тебе хороша зарплата, у мене стабільна робота. Ми могли б орендувати квартиру.
— Мама засмутиться. Вона ж одна…
— Андрій, твоя мама не одна. У неї повно подруг, вона ходить у фітнес-клуб для пенсіонерів, їздить на екскурсії. Вона прекрасно впорається.
— Ти не розумієш, — він скривився. — Після відходу батька…
— Минуло вісім років, — м’яко сказала Настя. — Вона давно впоралася з горем. А тепер використовує твоє почуття провини, щоб контролювати наше життя.
Андрій підвів голову:
— Що ти таке говориш?
— Правду. Пам’ятаєш, як вона була проти дитини? Не прямо, звичайно. Але постійні натяки, тиск…
— Настя, припини! — він встав. — Мама бажає нам добра.
— Ні, Андрій. Вона бажає добра собі. І використовує тебе, щоб його отримати.
Він хотів щось заперечити, але Настя продовжила:
— Знаєш, скільки вона отримує пенсію?. Вісім тисяч. Плюс ти віддаєш їй половину зарплати — «на господарство». Плюс вона здає гараж. І при цьому постійно каже, що ледве зводить кінці з кінцями.
Андрій мовчав.
— Я втомилася, — тихо сказала Настя. — Втомилася бути вічно винною. Втомилася від того, що наша сім’я — це ти, я і твоя мама. Втомилася боятися завести дитину, бо знаю: вона буде контролювати кожен наш крок.
Вона встала, поправила спідницю.
— Подумай про це, Андрій. Я сьогодні переночую у подруги.
Він схопив її за руку:
— Настя, зачекай…
— Ні, — вона м’яко вивільнила руку. — Тобі потрібен час. Подумай: чого хочеш ти сам? Не твоя мама — ти.
Наступні два тижні минули як у тумані. Настя жила у подруги, ходила на роботу, механічно виконувала обов’язки. Андрій дзвонив щодня, але вона просила дати їй час. Тамара Львівна теж дзвонила — один раз. Настя не взяла трубку.
А потім з’явилася Валентина Миколаївна.
Вона прийшла в бухгалтерію під кінець робочого дня — яскрава, галаслива, у квітчастій сукні.
— Настю? Можна тебе на хвилинку?
Настя здивовано підняла очі від монітора. Валентина Миколаївна щільно прикрила двері і заговорила швидко, напористо:
— Дівчинко моя, пробач мене, стару дурепу. Я ж тоді не знала, що ти це чуєш. А потім дізналася від Тамари Львівни, що ти пішла, і так мені соромно стало…
— Не вибачайтеся, — втомлено сказала Настя. — Ви тут ні при чому.
— Ні, при чому! — Валентина Миколаївна присунула стілець, сіла поруч. — Адже я тоді підігравала їй, думала, так простіше буде кімнату орендувати. А тепер бачу: вона ж вас з чоловіком зі світу зживає.
Настя мовчала.
— Ти знаєш, що вона перебирає твої речі, коли тебе немає? І лізе в твій телефон, якщо забудеш? А гроші, які син їй дає, вона не на господарство витрачає — накопичує. Хоче квартиру-студію купити, щоб здавати.
Настя відчула, як до горла підступає нудота.
— Звідки ви…
— Та вона ж хвалиться! — Валентина Миколаївна сплеснула руками. — Каже: син не цінує, скільки вона для нього зробила. Ось накопичу, куплю квартиру — буде знати. А невістка, мовляв, тільки заважає.
У цей момент щось змінилося. Настя раптом відчула дивовижну легкість. Все стало на свої місця.
— Дякую, — вона посміхнулася Валентині Миколаївні. — Ви мені дуже допомогли.
Увечері вона зателефонувала Андрію:
— Нам потрібно поговорити. Серйозно поговорити.
Вони зустрілися в тому ж сквері. Андрій прийшов якийсь загублений, схудлий.
— Я перевірив її телефон, — сказав він, не дивлячись на Настю. — Знайшов листування з ріелтором. Вона дійсно збирає гроші на квартиру.
Настя мовчала.
— Знаєш, що найстрашніше? Я ж завжди знав. Десь всередині знав, що вона маніпулює. Просто… простіше було не помічати.
— І що тепер? — тихо запитала Настя.
Андрій нарешті повернувся до неї:
— Я знайшов нам квартиру. У сусідньому районі, недалеко від твоєї роботи. Двокімнатна, з ремонтом. Можемо винаймати з наступного місяця.
Настя відчула, як зрадницьки затремтіли губи.
— А як же…
— Мама? — він гірко посміхнувся. — Знаєш, я тут багато думав. Про те, що любов — це не коли душиш, а коли даєш дихати. Мама ніколи цього не розуміла. Або не хотіла розуміти.
Він взяв Настю за руку:
— Пробач мене. За все пробач. За те, що не бачив, не захищав, дозволяв їй… — його голос затремтів.
Настя притиснулася до його плеча. Вони довго сиділи мовчки, дивлячись, як у густіючих сутінках запалюються вікна будинків.
Переїзд був важким. Тамара Львівна кричала, плакала, погрожувала зректися сина. Потім злягла з тиском, викликала швидку. Андрій тримався.
— Мамо, — сказав він їй. — Я буду приходити. Буду допомагати грошима — менше, ніж раніше, але буду. Але жити ми будемо окремо.
Валентина Миколаївна несподівано залишилася — тепер вона орендувала їхню колишню кімнату.
— Догляну за нею, — підморгнула вона Насті. — А то зовсім з котушок злетить.
Спеціально для сайту Stories
