– Ти не господиня, а одне непорозуміння! І як мій син тільки одружився з тобою. Солі забагато. Зіна завжди пробувала три рази, перш ніж солити.
Анатолій Федорович вимовив це, не відриваючи погляду від тарілки зі звичайним картопляним пюре. Він не підвищував голосу, не дивився на Дарину.
Він просто констатував факт, ніби коментував прогноз погоди.
Але для Дарини ці слова були гірші за ляпас. Вони впали в тишу кухні, як отруйні краплі, і вона відчула, як всередині все стиснулося в тугий, холодний вузол. Вона мовчки кивнула і продовжила мити посуд, відчуваючи на своїй спині його важкий, осудливий погляд.
Це тривало вже рік. З тих пір, як після відходу засвіти Зінаїди Петрівни , Анатолій Федорович переїхав до них. Кирило наполіг. Сказав, що не можна залишати батька одного у великій порожній квартирі, де кожен кут нагадує про маму. Дарина тоді погодилася.
Їй було щиро шкода старого, вона бачила його розгубленість і самотність. Вона вирішила, що оточить його турботою, створить затишок, допоможе пережити втрату. Яка ж вона була наївна.
Вона швидко зрозуміла, що в цьому будинку їй відведена роль не господині, а самозванки, яка зайняла чуже, священне місце. Кожна її дія розглядалася під мікроскопом і порівнювалася з недосяжним ідеалом — з тим, як це робила «його Зіночка».
Вона готувала борщ? У Зіночки він був більш наваристий. Прасувала сорочки Кирилу? Зіночка випрасовувала комірці так, що вони стояли.
Анатолій Федорович ніколи не кричав. Його зброєю була тиха зневага. Він міг годинами сидіти у своєму старому кріслі, тому самому, яке вони перевезли з його квартири, і мовчки спостерігати, як Дарина прибирає.
Він не допомагав, але й не заважав. Він просто був присутній, як живий докір, як постійне нагадування про її недосконалість.
Іноді він підходив до серванту, діставав якусь статуетку або вазочку, довго протирав її носовою хусткою, яку, як знала Дарина, теж колись купувала Зінаїда, і ставив на місце з тихим, сумним зітханням. Це зітхання було голосніше за будь-яку лайку.
Кирило був між двох вогнів. Він любив Дарину, але поважав батька. Увечері, коли свекор йшов до себе, він обіймав дружину і шепотів:
— Дарино, ну ти ж розумієш, йому важко. Він досі не може отямитися. Просто не звертай уваги.
І Дарина не звертала.
Вона стискала зуби і продовжувала свою безглузду битву за право бути господинею у власному домі. Вона мила, чистила, готувала, доводячи все до стерильного блиску, до кулінарної досконалості. Вона намагалася не замінити Зінаїду, а перевершити її.
Перемогти привид на його ж території.
Сьогодні була річниця. Рік, як Зінаїди Петрівни не стало. Анатолій Федорович з самого ранку був похмуріший за хмару. Він не снідав, тільки пив чорну каву, дивлячись в одну точку. Весь день він просидів у своєму кріслі, не сказавши ні слова.
Дарина знала, що сьогоднішня вечеря стане вирішальною битвою. Вона повинна була приготувати щось особливе. Щось, що не залишить йому жодного шансу для критики.
Ідея прийшла раптово.
Вона згадала про стару кулінарну книгу, яку Кирило привіз разом з речами батька. Товстий, пошарпаний том, який його мати вела все життя. Дарина знайшла її на антресолях, здула пил. Книга пахла ваніллю і минулим.
Жовті сторінки були поцятковані вицвілим чорнилом, на полях виднілися позначки, а подекуди — жирні плями. Це була не просто збірка рецептів. Це було Євангеліє від Зіни.
Вона гортала сторінки, пропускаючи прості салати і супи. Їй потрібно було щось коронне, щось складне.
І вона знайшла. «Качка, запечена з яблуками і чорносливом». Рецепт займав цілу сторінку, розписаний до найдрібніших подробиць каліграфічним почерком Зінаїди. Під ним жирною рискою було підкреслено:
«Улюблена страва Толечки». Це був знак.
Вона зробить все точно за цим рецептом. Вона використовує його ж зброю проти нього самого.
До сьомої години вечора квартира була наповнена густим, запаморочливим ароматом запеченої качки, солодких яблук і пряних спецій.
Запах був настільки густим і святковим, що здавалося, він міг би витіснити з дому всю скорботу і застаріле невдоволення.
Дарина накрила на стіл. Білосніжна скатертина, яку вона діставала тільки на великі свята, начищені до дзеркального блиску прибори, тонкі келихи. У центрі столу, в улюбленій кришталевій вазі Зінаїди Петрівни, стояв скромний букет хризантем.
Дарина зробила все, щоб ця вечеря стала символом перемир’я. Або її беззастережної капітуляції, вона й сама вже не знала.
Кирило повернувся з роботи і відразу відчув напругу. Він заглянув на кухню, обійняв Дарину, вдихнув аромат і підбадьорливо посміхнувся.
— Пахне неймовірно. Ти сьогодні перевершила саму себе. Може, сьогодні все пройде гладко?
Дарина нічого не відповіла, лише знизала плечима. Надія в ній боролася зі звичним очікуванням провалу. Рівно о пів на восьму зі своєї кімнати вийшов Анатолій Федорович.
Він був одягнений у темний костюм, який зазвичай одягав тільки на похорон або поминки. Його обличчя було сірим і непроникним, як гранітна плита.
Він мовчки сів на своє місце на чолі столу і склав руки на колінах, дивлячись перед собою.
— Тату, ти тільки подивися, яку красу Дарина приготувала! — бадьоро почав Кирило, намагаючись розрядити обстановку.
Дарина із завмерлим серцем внесла головну страву. Качка, що лежала на широкому блюді в оточенні печених яблук і глянцевого чорносливу, була ідеальна. Її шкіра була золотисто-коричневою, хрусткою і блискучою від жиру. Здавалося, вона зійшла зі сторінки глянцевого кулінарного журналу.
Дарина поставила страву в центр столу. На мить запала тиша. Навіть Кирило завмер, вражений цим витвором мистецтва.
Анатолій Федорович повільно перевів погляд на качку. Він оглянув її так, ніби це був підроблений експонат у музеї. Потім він взяв ніж і виделку. Дарина не дихала. Вона стежила за кожним його рухом.
Він відрізав невеликий, акуратний шматочок, підчепив його виделкою і відправив до рота. Він жував повільно, методично, із закритими очима, немов великий дегустатор, що оцінює рідкісний напій.
Дарина вчепилася пальцями в край стільця. Кирило нервово совався, його фальшива бадьорість випарувалася.
Нарешті, Анатолій Федорович проковтнув.
Він відкрив очі, поклав виделку і ніж на тарілку з тихим, але виразним стуком, який пролунав у тиші як постріл. Він взяв серветку, промокнув губи, і його обличчя спотворила гримаса такої огиди, ніби він щойно прожував грудку землі. Він відсунув від себе тарілку.
І потім він заговорив. Його голос був тихим, але сповненим такої отрути і презирства, що Дарині здалося, ніби повітря в кімнаті стало густим і липким.
— Моя Зіночка ніколи б не подала цю бурду на стіл! Ти не господиня, а одне непорозуміння! І як мій син тільки одружився з тобою? Убогість.
Слово «убогість» вдарило по Дарині сильніше, ніж усі попередні образи за рік.
— Тату, ну перестань, це вже занадто! — підхопився Кирило, але його голос прозвучав слабо, скоріше як прохання припинити незручну сцену, а не як захист дружини. — Дарина так старалася…
Але Дарина вже не слухала його. У її голові настала дзвінка, абсолютна порожнеча. Всі надії, всі старання, всі приниження останнього року злилися в одну точку і згоріли, залишивши після себе тільки холодний, випалений попіл.
Вона дивилася на чоловіка, який намагався вмовити батька, і бачила не свого захисника, а слабкого, переляканого хлопчика, який боїться розгнівати тата.
Вона зрозуміла, що боролася не з привидом. Вона боролася з ними обома. І програла не сьогодні. Вона програла в той самий день, коли дозволила цьому початися.
Все тепло пішло з її тіла. Вона більше не відчувала ні образи, ні болю.
Тільки крижаний, кришталево чистий спокій і розуміння того, що потрібно робити. Вона повільно, без жодного зайвого руху, встала з-за столу. Її рухи були плавними і точними, як у хірурга.
Обидва чоловіки замовкли і дивилися на неї, не розуміючи, що відбувається. Вона не заплакала.
Вона не закричала.
Вона просто стояла, дивлячись кудись крізь них, і в її очах не було нічого, крім холодної, твердої рішучості.
Вона не подивилася ні на чоловіка, ні на свекра. Вона обійшла стіл, взяла в руки тарілку Анатолія Федоровича з недоторканою качкою і, не кажучи ні слова, розвернулася в бік кухні. Кирило відкрив рота, щоб щось сказати, але слова застрягли у нього в горлі.
У її поставі, в тому, як прямо вона тримала спину, було щось таке, що перешкоджало будь-яким спробам втрутитися.
Анатолій Федорович проводжав її поглядом, і в його очах, до цього повних огиди, промайнуло здивування, яке швидко змінилося зловтішною цікавістю. Він чекав вистави. Чекав сліз, істерики, розбитого посуду.
Дарина дійшла до сміттєвого відра, що стояло біля кухонного гарнітура.
Вона натиснула ногою на педаль, кришка беззвучно піднялася. На мить вона завмерла, дивлячись на ідеальний, рум’яний шматок качки.
А потім вона з силою перевернула тарілку. Не було дзвону розбитого фарфору. Був лише один, вологий, важкий, огидний ляпас, з яким витвір кулінарного мистецтва, її надія, її приниження — все це перетворилося на звичайне сміття.
Вона відпустила педаль, і кришка з тихим клацанням зачинилася, ставлячи крапку.
Вона повернулася до їдальні. Порожня тарілка з дорогого сервізу залишилася лежати на кухонному столі. Дарина не сіла на своє місце. Вона зупинилася за своїм стільцем, поклавши руки на його спинку, і подивилася.
Але не на свекра, який вже був готовий вкинути чергове отруйне зауваження. Вона дивилася прямо в очі своєму чоловікові. Її погляд був холодним, порожнім і абсолютно спокійним. У ньому не було ні любові, ні образи.
— Я виходила заміж за тебе, — її голос був рівним і позбавленим будь-яких емоцій, ніби вона читала зведення новин, — а не за тінь твоєї матері.
З цього дня твій батько їсть у цьому будинку тільки те, що приготує сам. Або не їсть взагалі. А ще краще, — вона зробила мікроскопічну паузу, — нехай провалює до себе додому і там командує.
Обличчя Кирила пройшло через усі стадії — від здивування до багряного гніву. Він підхопився на ноги, перекинувши стілець, який глухим стуком вдарився об підлогу.
— Ти що собі дозволяєш?! — зашипів він, але це був не крик сильного чоловіка, а вереск ображеного хлопчика. — Він мій батько! Він втратив дружину! У тебе що, серця немає?! Ти поводишся, як остання…
— Я поводжуся, як господиня у своєму домі, — крижаним тоном перебила його Дарина, не відводячи погляду. — Роль, на яку ти мене так і не затвердив.
Ця відповідь остаточно вивела Кирила з себе. Він не міг сперечатися з її логікою, тому перейшов на чисті емоції.
— Безсердечна! — кинув він їй в обличчя. Потім він повернувся до батька, який спостерігав за сценою з неприхованим задоволенням переможця. — Ходімо, тату. Нам тут не місце. Цей будинок перестав бути домом.
Він підхопив батька під руку, допоміг йому підвестися, хоча той прекрасно міг би встати і сам.
Він метушливо приніс йому пальто з передпокою, допоміг одягнутися, немов Анатолій Федорович був немічним інвалідом. Це був театр одного актора, розігруваний для єдиного глядача — для Дарини.
Анатолій Федорович, накинувши пальто, кинув на невістку останній погляд, сповнений тріумфального презирства. Він переміг.
Кирило, не обертаючись, схопив з вішака свою куртку і пішов до виходу.
Він не сказав дружині ні слова. Ні «ми поговоримо пізніше», ні «ти пошкодуєш». Він просто пішов, забравши з собою причину конфлікту. Двері зачинилися з тихим клацанням замка.
Дарина залишилася стояти одна посеред ідеальної, але вже оскверненої їдальні. У повітрі все ще висів божественний аромат качки.
Вона оглянула бездоганно накритий стіл, недоторкані прибори, свій повний келих. І вперше за рік вона зітхнула на повні груди. Повітря було холодним і порожнім, але в ньому більше не було отрути.
Дарина не прибирала зі столу.
Перекинутий стілець так і лежав на підлозі.
Недоїдена вечеря, білосніжна скатертина— все це було тепер німим свідченням, декорацією до фіналу п’єси.
Вона не ходила по кімнаті, не дивилася у вікно. Вона просто діяла. Спокійно і методично, як людина, яка виконує давно знайому, хоч і неприємну роботу. Вона пройшла в спальню, відкрила шафу, дістала велику дорожню валізу Кирила і почала складати в неї його речі.
Не всі, тільки найнеобхідніше: кілька сорочок, білизна, светр, джинси, туалетні приналежності. Вона не рилася в його речах, не вчитувалася в папери на його столі. Вона просто механічно відокремлювала його світ від свого. Кожна складена річ була прощанням.
Минуло близько двох годин, коли в замку повернувся ключ. Звук був незвично гучним, різким, майже агресивним. Кирило не увійшов, він вторгся в тишу квартири.
Він зупинився в коридорі, скинув куртку на пуф і пройшов у кімнату. Його обличчя було втомленим, але жорстким. Він відвіз батька, вислухав його версію подій, прийняв її, переварив і тепер повернувся з готовим рішенням. Він був суддею, який прийшов оголосити вирок.
— Ти закінчила свій концерт? — запитав він, оглядаючи застиглу сцену вечері. Його голос був позбавлений тепла, в ньому звучав метал.
Дарина вийшла зі спальні і зупинилася в дверному отворі. Вона притулилася плечем до косяка, схрестивши руки на грудях. Її поза була оборонною, але обличчя — абсолютно спокійним.
— Концерт закінчений. Тепер антракт. Можливо, назавжди.
— Не треба цього, — відрізав Кирило.
— Я все пояснив батькові. Він готовий тебе пробачити, якщо ти вибачишся. Завтра вранці ми поїдемо до нього, ти нормально поговориш з ним, і ми закриємо цю тему.
Він говорив так, ніби зачитував протокол. Не прохання, не пропозиція — ультиматум. Дарина ледь помітно посміхнулася, одним куточком рота.
— Ти серйозно? Ти справді приїхав сюди, щоб сказати мені це? Щоб я вибачилася перед людиною, яка рік методично топтала мене в багнюці і сьогодні назвала убогістю?
— Він старий чоловік, він втратив дружину! — у голосі Кирила зазвучали завчені нотки. — Він має право на свої емоції! А ти, замість того щоб проявити співчуття і мудрість, влаштувала цей цирк зі сміттєвим відром! Ти принизила його!
— Я принизила його? — Дарина відокремилася від косяка і зробила крок вперед.
Її голос залишався рівним, але в ньому з’явилася сталь.
— А він мене не принижував? Кожен день, кожним подихом, кожним порівнянням з його ідеальною покійною дружиною? Де ти був, Кирило, коли він це робив? Ти ховався за фразами «просто не звертай уваги». Ти пропонував мені терпіти. І я терпіла. Заради тебе. Але всьому є межа.
— Межа?! — він майже скрикнув.
— Межа — це викидати їжу, яку ти готувала для мого батька в річницю відходу моєї матері?! Це твоя межа?!
Він зробив крок до неї, його обличчя спотворилося від гніву. Він хотів, щоб вона злякалася, щоб відступила, визнала свою неправоту. Але вона дивилася йому прямо в очі, і в її погляді він не побачив нічого, крім холодної порожнечі.
— Так, Кирило. Це моя межа. Тому що в цей момент я зрозуміла, що у мене немає чоловіка. Є син своєї матері і син свого батька. А чоловіка немає.
Це був удар нижче пояса. Слова були настільки жорстокими і точними, що Кирило відсахнувся, ніби отримав ляпас. Він дивився на неї, і його гнів змінився розгубленістю, яка швидко переросла в лють.
Він зрозумів, що програє. І тоді він використав свій останній, найпотужніший аргумент.
— Так, моя мати була святою! А ти… ти ніколи не станеш нею! Тобі до неї як до місяця пішки! Ти ніколи не зможеш створити той затишок, ту сім’ю, яка була у нас! Ти просто не здатна на це!
Він сказав це.
Він провів останню межу, остаточно і безповоротно розділивши світ на «них» — його ідеальну сім’ю з минулого — і на «неї», чужу і нікчемну.
Дарина мовчала кілька секунд, даючи його словам повисіти в повітрі і осісти отруйним пилом. А потім вона спокійно сказала:
— Твої речі стоять у спальні. Іди.
Кирило завмер. Він не відразу зрозумів сенс сказаного.
— Що?
— Валіза. У спальні. Я зібрала найнеобхідніше. Решту забереш потім. Іди з мого дому.
Він тупо дивився на неї, а потім розсміявся. Сухим, тріскучим сміхом.
— З твого дому? Ти не забула, що ми купували цю квартиру разом?
— Я не забула. Але жити в ній буду я. Одна. А ти йди до тата. Він тебе втішить і розповість, якою святою була твоя мама. А ти будеш сидіти, кивати і до кінця своїх днів шукати жінку, яка буде схожа на неї. І ніколи не знайдеш. А тепер іди.
Вона розвернулася і пішла на кухню, показуючи, що розмова закінчена. Для неї його більше не існувало в цьому просторі. Кирило постояв ще хвилину, усвідомлюючи весь масштаб катастрофи.
Його ультиматум не спрацював. Його вигнали. Він, глава сім’ї, опинився виставлений за двері. Він мовчки пройшов у спальню, побачив валізу, що стояла біля ліжка, схопив її за ручку і, не обертаючись, пішов до виходу. Двері за ним закрилися з тихим, фінальним клацанням.
У квартирі стало тихо.
Дарина стояла біля вікна, дивлячись на темні вікна сусіднього будинку. Запах качки все ще витав у повітрі.
І вперше за цей нескінченний рік можна було дихати. Вільно…
Спеціально для сайту Stories
