У дитинстві я часто їздила на дачу. Це було моє улюблене місце для відпочинку – сонце, вода і ціле літо фрукти та овочами. Того року в нас зовсім не встигла полуниця, а я просто обожнюю цю ягоду.
Тоді як наша сусідка піввесни доглядала за кущиками, плекала їх і вирощувала. Зазвичай вона пригощала мене парочкою ягід, але цього мені було мало. Звичайно, мені хотілося ще.
Одного разу, коли наша сусідка поїхала в місто у справах, я недовго думаючи залізла в її город. Тоді я зовсім не думала про наслідки, тим паче мені було лише 10 років, і просто зривала полуницю й одразу її їла.
Мені здалося, що я зовсім небагато походила по городу і втекла додому. Коли повернулася сусідка, вона почала питати мою бабусю, чи не бачила вона, хто це зробив. Я вийшла у двір, а сусідка плакала.
Вона розповіла, що вирощує полуницю для своєї хворої доньки, яка дуже її любить, а той, хто заліз у город, полуницю не з’їв, а просто витоптав. Мені стало дуже соромно.
Я хотіла втекти, але вона запитала в мене, і я нахабно збрехала, що бачила якихось хлопчаків на її ділянці. Увечері я в усьому зізналася бабусі й гірко плакала. На що вона порадила допомогти жінці з городом.
З того дня, я щодня приходила допомагати своїй сусідці. Тішило мене тільки одне: ми ще встигли з нею зібрати врожай полуниці, і вона закрила варення для своєї хворої дитини і навіть одну баночку навіть дала мені.
З того часу пройшли роки, а мені досі соромно. Але це був прекрасний для мене урок від життя. Я назавжди запам’ятала, що чуже краще, яке б воно привабливе не було, краще не чіпати.
А ще я знаю, що чужу працю треба цінувати, бо ніколи не знаєш, що за нею стоїть. І звичайно, будь-що вирощене власними руками смачніше. Я цього й своїх дітей навчаю…
