Холодний вітер смикав чорні хустки і шарфи присутніх. Всередині все обірвалося, немов остання нитка, що пов’язувала її з минулим. Мама пішла. Тепер Карина залишилася зовсім одна — батько покинув цей світ два роки тому.
Навколо товпилися родичі матері. Дві сестри — тітка Люда і тітка Валя — шепотілися між собою, кидаючи на Карину косі погляди. Їхні діти теж були тут, створюючи щільне коло навколо самотньої дівчини.
Не минуло й години після того, як всі розійшлися, як телефон Карини вибухнув дзвінками. Першою зателефонувала тітка Люда.
— Кариночка, нам потрібно поговорити про квартиру твоєї мами, — почала вона без передмов, і в її голосі не було ні краплі співчуття.
Карина опустилася на диван у спорожнілій материнській квартирі. Тут все ще пахло маминими парфумами, а на кухонному столі стояла недопита чашка чаю.
— Про що говорити, тітонько Людо? — втомлено видихнула Карина. — Я єдина дочка, спадкоємиця першої черги.
— Ось саме про це йдеться! — голос тітки став різким, вимогливим. — У тебе вже є квартира від бабусі по батьковій лінії. Навіщо тобі дві? Ми з сестрою все життя тулимося по орендованих кутках!
Карина закрила очі. У грудях піднімалася хвиля гніву, змішаного з болем.
— Тітко Людо, це мамина квартира. Вона хотіла, щоб вона дісталася мені, — спробувала пояснити Карина, але її перервав новий дзвінок.
Тітка Валя була ще категоричнішою:
— Карино, не будь егоїсткою! Твоя мама була б у жаху, якби дізналася, що ти залишиш нас ні з чим! — кричала вона в трубку. — Ми її рідні сестри! А ти молода, сама впораєшся!
День перетворився на кошмар. Телефон не замовкав. Дзвонили двоюрідні брати і сестри, вмовляли, тиснули на совість. Карина металася по квартирі, не в силах знайти собі місце.
Мамині фотографії дивилися на неї з полиць, а в вухах лунали звинувачення родичів.
— Ти жадібна, безсердечна! — говорила тітка Люда в черговому дзвінку. — Твоя мати не знайде спокою через твою жадібність!
Карина розридалася, кинувши телефон на ліжко. Сльози не давали дихати. Вона притиснулася до маминої подушки, намагаючись знайти в ній залишки рідного запаху, але знаходила тільки порожнечу.
Два тижні тривало це пекло. Родичі приїжджали до неї додому, чатували біля під’їзду, писали нескінченні повідомлення. Карина не могла спати, їсти, працювати. Кожен дзвінок змушував її здригатися.
Зрештою, вона здалася. Виставила квартиру на продаж, отримала гроші і розділила їх між двома сестрами матері — тіткою Людою і тіткою Валею.
Передаючи конверти з грошима, Карина дивилася їм прямо в очі:
— Ось ваші гроші. Тепер зникніть з мого життя назавжди, — її голос тремтів, але в ньому звучала сталь. — Більше ніколи не дзвоніть мені, не шукайте зустрічей. Ви отримали те, що хотіли.
Тітки мовчки забрали гроші і пішли, навіть не подякувавши. Карина залишилася стояти в дверях, дивлячись їм услід.
У душі була порожнеча, але також і дивне полегшення — вона відкупилася від цих людей, які в момент її найбільшого болю думали тільки про гроші.
Два роки пролетіли в блаженній тиші. Ніхто не дзвонив, не писав, навіть з днем народження не вітав.
Карина навчилася дихати спокійно, перестала здригатися від кожного дзвінка телефону. Родичі матері зникли з її життя так само раптово, як колись увірвалися в нього своїми вимогами.
Карина облаштувала своє життя заново. Робота, друзі, маленькі радості звичайних буднів поступово заліковували рани. Здавалося, найстрашніше залишилося позаду.
А потім пішла бабуся Зіна — бабуся по батьківській лінії. Тихо, уві сні, без мук.
Карина стояла біля її ліжка в лікарні, тримала за холодну руку і шепотіла слова подяки. Бабуся була останньою ниточкою, що пов’язувала Карину з родиною батька.
Нотаріус зачитував заповіт монотонним голосом, а Карина не могла повірити своїм вухам. Бабуся залишила їй все — один мільйон двісті тисяч гривень на рахунках і старовинні прикраси в оксамитовій скриньці.
Каблучки зі смарагдами, брошка з діамантами, перлове кольє — речі, які передавалися в родині з покоління в покоління.
— Вашій бабусі дуже хотілося, щоб все це дісталося саме вам, — м’яко сказав нотаріус, передаючи документи. — Вона кілька разів переписувала заповіт, додавала пункти. Дуже переживала за вас.
Карина повернулася додому з важкою скринькою в руках. Сіла за кухонний стіл, відкрила оксамитову кришку.
Прикраси переливалися у світлі настільної лампи, кожна зберігала свою історію. Карина провела пальцем по холодному металу брошки.
Думки текли спокійно і розмірено. Потрібно продати прикраси — Карина ніколи не носила такі речі, та й зберігати їх вдома було небезпечно. А гроші…
На гроші можна купити машину, давно мріяла навчитися водити. Або вкласти в нерухомість, купити однокімнатну і здавати. Або відкрити свою маленьку справу, про яку мріяла ще в університеті.
Карина лягла спати з легким серцем, будуючи плани на майбутнє. Вперше за довгий час засинала з посмішкою на губах.
П’ятничний ранок почався різко. Телефон вибухнув треллю о сьомій ранку, вириваючи зі сну. Карина потягнулася до тумбочки, мружачись на яскравий екран. Ім’я висвітилося великими літерами: «Тітка Люда».
Кров застигла в жилах. Карина сіла в ліжку, тримаючи телефон у тремтячій руці. Дзвінок тривав, мелодія різала слух, а палець не міг натиснути ні «прийняти», ні «відхилити».
Минуле обрушилося на Карину лавиною. Ті самі дзвінки два роки тому, крики, звинувачення, вимоги. Груди стиснуло, повітря не вистачало. Телефон продовжував надриватися в руці, а Карина дивилася на нього як на отруйну змію.
Як вони дізналися? Звідки? Паніка піднімалася хвилею, захльостуючи з головою.
Карина притиснула телефон до грудей, немов намагаючись заглушити звук власним серцебиттям. Але телефон продовжував дзвонити, і з кожною секундою страх ставав все сильнішим.
Телефон дзвонив втретє поспіль. Карина сиділа на краю ліжка, стискаючи апарат вологими долонями. Всередині все тремтіло, але злість поступово витісняла страх. На екрані все те саме ім’я — тітка Люда.
Карина натиснула кнопку відповіді.
— Нарешті зволила взяти трубку! — голос тітки Люди ввірвався в тишу спальні, різкий і вимогливий. — Зовсім совість втратила? Рідна тітка дзвонить, а ти ігноруєш!
Карина закрила очі, збираючи залишки самовладання. Пальці стискалися в кулак так сильно, що нігті впивалися в долоню.
— Що вам потрібно? — голос Карини прозвучав жорстко, відрізаючи потік докорів.
— Ах, ось як ти тепер розмовляєш! — тітка Люда перейшла на голосіння, голос став плаксивим, але в ньому проглядала жадібність.
— Бабуся Зіна залишила тобі спадщину, а ти мовчиш! Рідним людям ні слова не сказала! Жадібна ти, безсовісна!
Карина встала з ліжка, підійшла до вікна. За склом прокидалося місто, люди поспішали на роботу, жили своїм звичайним життям. А тут, у цій кімнаті, минуле знову тягнуло свої щупальця.
— Ми ж рідні, Кариночко, — продовжувала тиснути тітка Люда, і в її голосі звучала фальшива ласка. — Могла б поділитися. Один мільйон — це величезні гроші! Тобі одній стільки не потрібно. А у мене онуки ростуть, допомога потрібна.
Лють піднімалася хвилею. Карина притулилася чолом до холодного скла, намагаючись охолодити палаючі думки.
— Я нічим ділитися не збираюся, — кожне слово давалося важко, але Карина вимовила їх чітко і ясно. — Залиште мене в спокої.
Карина натиснула «відбій», не чекаючи відповіді. Телефон одразу ж вибухнув новим дзвінком. Карина вимкнула звук і кинула апарат на ліжко.
Наступні два тижні перетворилися на тортури. Повідомлення сипалися десятками — від тітки Люди, тітки Валі, їхніх дітей.
Карина видаляла їх, не читаючи, але вони приходили знову і знову. Дзвінки на роботу, спроби достукатися через соціальні мережі.
Карина металася між злістю і відчаєм. У п’ятницю ввечері Карина піднімалася сходами до своєї квартири, мріючи тільки про тишу і спокій. Ноги гуділи після довгого робочого дня, в голові шуміло від втоми. Карина дістала ключі, підняла погляд — і завмерла.
Біля дверей стояла тітка Люда. Постаріла, але все така ж рішуча, з стиснутими губами і холодним поглядом.
— Ось ти і прийшла, — почала тітка Люда, і голос її тремтів від ледь стримуваного гніву.
— Погана ти родичка, Карина! Зовсім погана! Від рідних людей ховаєшся, гроші свої шкодуєш!
Карина стояла на майданчику, дивлячись на тітку. Втома випарувалася, змінившись пекучою люттю. Все накопичене за ці тижні рвалося назовні.
— Я вже віддала вам квартиру! — голос Карини зірвався на крик. — Що ще вам від мене потрібно?!
— Спадщина! Ти повинна ділитися!
— Квартира була матері, а спадщина від бабусі Зіни — це лінія батька!
Тітка Люда розмахувала руками прямо на сходовому майданчику.
— Але ми ж все одно рідня! Ти зобов’язана ділитися!
Карина дивилася на тітку з холодним спокоєм. Вся втома останніх тижнів раптом перетворилася на крижану рішучість.
— Я нічого не повинна. Особливо вам, — голос Карини звучав рівно, без емоцій. — Забудьте мій номер телефону. І адресу.
Карина відчинила двері квартири і зникла всередині, залишивши тітку Люду верещати на сходовому майданчику. Повернула замок, притулилася спиною до дверей. У грудях було порожньо і холодно.
Через десять днів прийшла повістка. Карина розгорнула офіційний бланк тремтячими руками. Тітка Люда подала до суду, вимагаючи частину спадщини бабусі Зіни.
Зал суду був невеликим, задушливим. Карина сиділа зі своїм адвокатом, перебираючи документи. Тітка Люда сиділа навпроти, стиснувши губи у звичній гримасі невдоволення.
— Ваша честь, моя довірителька є єдиною спадкоємицею за заповітом, — адвокат Карини говорив спокійно і впевнено.
— Заповідачка — бабуся по батьківській лінії. Позивачка не має жодного родинного зв’язку зі спадкодавцем.
— Але ж ми родичі! — вигукнула тітка Люда, підхоплюючись з місця. — Карина — дочка моєї сестри!
Суддя уважно вивчив документи, похитав головою. Рішення було очевидним — у позові відмовити. Тітка Люда продовжувала обурюватися, але її слова тонули в загальному галасі.
Карина встала, зібрала документи. Підійшла до тітки, подивилася прямо в очі.
— Забудьте моє ім’я назавжди, — промовила тихо, але вагомо.
Вийшла із зали, не обертаючись. На вулиці дихалося легше, хоча всередині все ще була порожнеча.
Карина дістала телефон, відкрила додаток з оголошеннями про нерухомість. Інше місто, нове життя, місце, де її ніхто не знайде.
Карина втомилася від цих людей, від їхньої жадібності, від нескінченних спроб відібрати те, що належить їй по праву. Пора почати все заново, там, де минуле не зможе її дістати.
Спеціально для сайту Stories
