Учора до нас у гості сестра Анатолія приїхала з чоловіком та дитиною. Мій, звісно, зрадів. Ще б пак, міська “королева” до нашої глушині зійшла. Чомусь Оленка була обраною. Анатолій, наприклад, із 16 років працювати пішов, а його сестричка до 20 років біля мами з татом сиділа, білі рученята берегла.
Навіть у хлів жодного разу в житті не зайшла, а як заміж захотіла, то давай носом крутити. Хлопці сільські їй не до душі виявилися. І смердить від них, і говорять аби як. Поставила вона питання руба – хочу за міського і все. Для цього купіть квартиру, бажано, двокімнатну.
Так, якби мені такі претензії моя донька висунула, я їй швидко все на пальцях пояснила, а не зрозуміла б, то кропивою навчила. Жити потрібно за коштами, а не за рахунок інших. На той час, коли ми з Анатолієм одружилися, квартира була куплена.
Щоправда, однокімнатна, але теж чимало грошей коштувала. Оленка швидко заміж вискочила. За справжнього міського нареченого. Щоправда, у першому поколінні. Він теж із села приїхав. Три роки по гуртожитках та знімних кутках мотався, але про це, Оленка, батькам не сказала.
А може, й не знала, хто її знає? Ми й самі випадково дізналися. Коли Олексій, її чоловік, по випадково проговорився. Я Анатолію скільки разів говорила, що ви з нею, як із писаною торбою носитеся? Батьки, вважай, усю пенсію їй пересилають, щоб дитинка не голодувала.
Та й мій чоловік їй потай теж гроші відправляє. Думає, що я не бачу та не знаю. Я до копійки наш бюджет під контролем тримаю! А торік не стало наших тата та мами. За рік на той світ пішли. Оленочки не було. Олексій телефоном сказав, що вона не зможе проводити батьків в останню путь.
Бачте, у неї нервовий зрив і ще купа всього. Я, пам’ятаю, ще вилаялася міцно. Так, я яка б хвора не була, на колінах приповзла б заради того, щоб попрощатися з батьками! Анатолій ще заступався за свою сестру. Казав, бідолашна дівчинка, їй зараз важко. А мені не важко було?
Своє господарство, господарство батьків! Лише корів три голови. Крім поросят, овець та курей. А ще поминки, вінки. Адже Анатолій, як почав поминати, так ледве зупинила! І тут нате вам, з’явилася. Я одразу засумнівалася. Особливо коли почула, що вони відпочити на літо приїхали.
Це що за них у місті відпустки такі? Цілих три місяці на рік? У нас геть їх зроду не було. Якщо на тиждень до рідні до сусіднього села вирвешся й то свято. А чоловік мій, дивлюся зовсім поплив! Особливо, коли Оленка сльозу пустила. Про батьків згадала, на цвинтар попросила супроводити.
А чого там блудити? Там у чоловікової рідні своє місце є, там все поряд. І в батьківській хаті не захотіла Оленка зупинитися. Хоча там лад завжди. Забігаю раз на тиждень, мию, провітрюю.
– Не можу там буьти. Все про тата з мамою нагадує – скидалася вона сльози наманікюреним пальчиком.
Довелося нам потіснитися. Свою кімнату їм віддати. Сина їхнього Пашку до моїх двох підселити. Ну а ми з Анатолієм до літньої кухні перебралися, а там старий диван. Пружини, як голки стирчать, але начебто влаштувалися.
Я як гостинна господиня стіл накрила. Все своє, домашнє, а Оленка давай носом крутити – то не їм, від того фігура зіпсується. Не витримала я.
– А як же ти раніше жила, чим харчувалася? Все ж таки не в палаці народжена. Звідки такі замашки королівські?
А вона ніжним голоском мені й відповідає:
– Я, на відміну від інших, завжди стежила за собою. І ніколи б не одягла на себе обноски!
Мені аж погано стало. Так, сукню, яку я сьогодні одягла, мені сестра віддала. Вона погладшала, а мені якраз! А навіщо мені вбрання, коли з ранку до ночі то на городі, то в сараї! І я ж сама про це Оленці сказала! Похвалилася навіть, що не витрачаюся на сукні, а вона мене он як підколупнула…
Ну, нічого, подумала я! Не все коту вершки, воду посьорбає! Ось тільки дізнаюся, навіщо приїхала, відразу все порушу! І почалося у нас “веселе” життя. Гості до обіду виспляться, потім сніданок вимагають. Я все кину і до плити. Раз, другий, а потім крикнула:
– Ви люди дорослі, руки є. Встали та приготували! Не зламаєтеся, а в мене і без вас справ безліч!
Так ця мені ще й пирхнула:
– Які в тебе справи? Ти сидиш удома, не працюєш. Брат мій тебе та твоїх дітей годує та вдягає. На тракторі цілий день працює. А ми – гості, ми відпочивати приїхали. Так що будь ласка, доглядай за нами!
Але не на ту напала! Я у нашій родині головний здобувач. У Анатолія робота сезонна. Сьогодні є, а завтра ні. Я ж тримаю господарство. Молоко, сметана, сир, м’ясо. Так у мене на ринку в місті є своє місце. Усі надлишки туди йдуть. Гроші на моєму рахунку збираються. Ну, не буду ж я перед нею розпинатися!
– Не подобається, їдьте звідси! Або хай вам Анатолій готує обіди, а від мене відчепіться! Я вам не слуга!
Увечері мені чоловік мозок виносити став, мабуть, Оленка наскаржилася, а я тільки відмахнулася:
– Он, будинок порожній стоїть. Збирайтеся та переїжджайте! Але про машину забудьте тоді. Куплю, сама їздитиму. Ти зі своєю білоручкою живи. А як поїдуть, до мене навіть не підходь!
Він зам’явся і видав мені таку промову:
– Я подумав. Навіщо нам зараз машина? У мене поки що трактор є. Давай накопичене Оленці віддамо! Не дивись на мене. У борг. Розумієш, Олексія скоротили, за квартиру нема чим платити. Та й Пашку до школи треба збирати, а вони навіть на хліб грошей не мають!
У мене очі на лоба полізли. Значить, я працювала, як кінь, щоб грошей зібрати на необхідну для господарства машину, а зараз я все віддам. Який там борг, щось я зовсім нічого не розумію? Ніколи я своїх грошей назад не отримаю. Це як піти в дірку відхожу викинути всю суму.
– Ну, ні, дорогий мій. Так справи не роблять! Вони не інваліди, хай працювати йдуть. Звикла твоя сестричка все життя на чужому горбі їхати. Спочатку на вашому, а тепер на моєму зібралася? Щоб завтра їхнього духу тут не було! Або разом з ними забирайся!
Що там Анатолій своїй сестричці сказав, не знаю, не чула, але вона до мене прискакала і давай кричати:
– Ти мені винна! Батьківську пенсію, похоронні, за господарство продане гроші у свою кишеню поклала? А я спадкоємиця, мені теж належить! Так що давай, віддавай!
– А на що ліки купувалися, ти не думала? А на що їх гідно в останню путь провели? Ти ж ані копійки не дала. А щодо спадщини, дім батьків забирай. Ми з чоловіком не претендуємо!
– На що мені ця розвалюха? За гроші продати? Мені потрібні живі гроші. Прямо зараз! Бо квартиру за борги заберуть.
– Нічим не можу допомогти. У тебе чоловік є, хай йому голова болить. У борги лізти розуму вистачає? Розраховуйте самі на себе. Більше в своєму будинку я вас бачити не хочу!
Зі скандалом поїхала Оленка назад у місто. Анатолій, правда, дувся на мене довго, але я досі впевнена, що за працю і розплата! Чи я не права?
