– Дівчино, вибачте, що турбую… Можна я сяду до вас за столик? – Ігор увімкнув чарівність на максимум. Утім, його вродливе обличчя, голлівудська усмішка і впевнений погляд завжди робили свою справу. Дівчата танули, побачивши його, а вже якщо він до них звертався за будь-яким проханням…
– Сідайте. Не зайнято, – цього разу Ігор підсів до жінки за сорок, у діловому костюмі. Було видно, що вона прийшла на бізнес-ланч під час обіду. Дамочка виглядала як типова бізнесвумен: строгий костюм, біла блузка, розстебнута трохи більше, ніж належало заміжній пані, і яскраво-червоний манікюр у тон губ.
Напевно, пані була не одружена, ні, скоріше, вона була розлучена: адже заміжня пані не розстебне зайвий ґудзик. І помаду вибере скромнішу. Щоправда, на її шиї був зав’язаний легкий шарфик, але він не рятував декольте від поглядів зацікавлених чоловіків.
“Шарфик” буде моїм, – подумав Ігор і почав свій монолог:
– Вибачте, заради Бога, що я до вас зі своїми проблемами… Річ у тім, що я прийшов на бізнес-ланч, і згадав, що забув картку на роботі. Та й телефону теж немає. Не могли б ви мене виручити? Я вам поверну гроші протягом години.
– А скільки не вистачає? – уточнила дама в шарфику.
– Ось, – Ігор простягнув чек.
– А якщо я відмовлюся?
– У такому разі мені доведеться порозумітися із охороною або втекти, не сплативши рахунок… – чарівно посміхнувся Ігор. – Але я ж законослухняний громадянин… Але якщо вас це обтяжить, то я, звісно, ж зрозумію. Вибачте. – Ігор зробив вигляд, що хоче піти.
– Мені неважко, я виручу вас, – відповіла дама, витримавши паузу.
– Як вас звати, Янгол мого сьогоднішнього дня? – Ігор подивився на жінку так, немов готовий був покласти до її ніг увесь світ.
– Альбіна.
– О! Яке рідкісне і красиве ім’я. Під стать господині. Я, до речі, Ігор.
– Ось мій номер, Ігоре. Моя картка прив’язана до банку. – Альбіна простягнула серветку.
– Добре, я поверну вам усе до копійки! Дякую, Альбіно. Ви – найкраща. Я б на вас одружився, якби ви були незаміжня.
– Я незаміжня. Але одружуватися зі мною не треба, – сухий тон змінився кокетством. Вона поправила окуляри і, взявши сумочку, встала з-за столу.
Свій рахунок і рахунок Ігоря вона оплатила.
Із кафе вони вийшли разом. Зрозуміло, він відчинив для неї двері.
– А як ви доберетеся до… дому? – Альбіна подумала, що Ігор без грошей пропаде.
– Я дійду пішки. Три зупинки. І так, я не додому, а на роботу. У такий час удома сидять тільки ледарі, а порядні чоловіки і красиві бізнес-леді працюють у поті чола. Ви ж розумієте! Чесно кажучи, я собі в бізнес-ланчах уже місяць відмовляв, але щось шлунок почав втомлюватися від бутербродів. Вирішив побалувати себе здоровим і правильним харчуванням, – розсміявся він.
– Я вас дуже добре розумію, у самої постійно немає часу на повноцінний обід, – вона подивилася на Ігоря. В очах з’явився інтерес.
–
– Думаю, нам треба бігти… час працювати! Але судячи з того, що в нас багато спільного, я впевнений, що ми повинні зустрітися знову.
Альбіна повела бровою. Не в її правилах було одразу ж погоджуватися.
Утім, отримавши повідомлення того ж вечора і суму повернення за обід, Альбіна нарешті видихнула.
– Не пройдисвіт, і не обманщик! Йому можна довіряти! – поділилася вона з подругою.
– Ну не знаю, Альбіно. Тобі видніше…
Через кілька днів Ігор і Альбіна знову зустрілися в кафе. Цього разу він галантно запропонував оплатити її рахунок.
А на третьому побаченні Альбіна запросила Ігоря до себе на вечерю з продовженням.
Платити Ігорю не довелося. Він узагалі більше не вклав в Альбіну жодної копійки. Вона остаточно довірила йому всю себе і закохалася попри різницю у віці.
– Люба, ти ж знаєш мене, я такий бовдур… – прийшовши одного разу до неї ввечері, Ігор схопився за голову.
– Що сталося?
– Я загубив телефон!
– А геолокація? Може, знайдеться…
– Не думаю. Упевнений, у мене витягли мобільний у метро…
– Ти що, їхав на метро?!
– Так… Моя машина зламалася. Просто низка невдач!
– Буває… – Альбіна задумалася.
– Ну нічого, прорвемося. – Ігор посумував.
– Ти щось недоговорюєш, – Альбіна подивилася на хлопця.
– Нічого. Усе добре. Завтра мій день народження, давай відзначимо його тихо… У тебе?
– Так, звісно.
Альбіна причепурилася, замовила їжу з ресторану додому. Купила дорогий напій. Ігор прийшов не в дусі.
– Що це в тебе?
– Телефон… Доводиться користуватися цим, старим, кнопковим, – почервонів Ігор. – Поки не до нового флагмана. Бізнес потребує вкладень…
– У мене для тебе дещо є! З днем народження! – Альбіна виявилася навіть щедрішою, ніж Ігор припускав. У нього в руках красувався найновіший телефон, про який мріяли всі.
Але навіть це не могло порадувати хлопця. Весь вечір він сидів як на голках, постійно натякаючи на проблеми.
– Ігоре, ти можеш довіритися мені, – розслабившись від кількох келихів, сказала Альбіна. – Що трапилося? Я можу допомогти…
– Розумієш, люба, мій стартап занадто повільно розвивається. Мабуть, доведеться продати машину. Але щоб її продати потрібні гроші на ремонт.
– Так, я розумію. Ти молодий і сміливий. Я пройшла через подібне, і мені нікому було допомогти. Але в тебе є я, – вона простягнула руку і повела Ігоря в спальню.
А вранці на його рахунку була достатня сума для “стартапу” і ремонту авто.
– Увечері відсвяткуємо мій другий день народження! – щебетав у слухавку Ігор, задоволено дивлячись на баланс електронного гаманця. У руках у хлопця був шарфик Альбіни, який він узяв із собою, на пам’ять. Він зняв гроші і заблокував сім-карту. З Альбіною він закінчив. Саме час знайти нову жінку…
Можливо, йому було трохи шкода довірливу “стареньку”, як він позаочі величав сорокарічну Альбіну. Але вона сама винна. Не можна було довіряти йому. Не можна!І таких жінок він побачив за свої двадцять п’ять років чимало. Кожна вимагала свого підходу. Хтось іноді відмовляв у допомозі “молодому і красивому”. Але більшість жінок все ж таки велися на стандартний виверт, він використовував свою, перевірену схему із забутим гаманцем.
І хоча, як не дивно, найбільш довірливими були пані за сорок, найбільше йому подобалося обводити навколо пальця дівчат-утриманок. У цьому був його особливий дар.
Ігор у такі моменти почувався “робінгудом”, який вершив справедливість, відбираючи гроші в папіків і його підстилок. Звісно, він не роздавав бідним те, що забирав у багатих, але почуття задоволення він отримував.
– Мариночко, сонечко, ти сьогодні якась сумна, – приїжджаючи на орендованому авто до будинку однієї з утриманок, сказав Ігор. З Мариною він познайомився в дорогому ресторані. Вона не дочекалася свого папіка і сумно жувала салат, за який довелося платити самій.
– Можу я до вас присісти? Не зайнято? – Ігор увімкнув свою чарівність, і Марина, зрозуміло, погодилася.
– Не зайнято. Мій чоловік не прийшов, – чесно сказала вона.
– Чому?
– Тому що… – вона осіклася, але Ігорю й так було зрозуміло. Марині двадцять, “її чоловікові” п’ятдесят дев’ять. Він одружений і просто не зміг піти ввечері з родини. Дружина не відпустила на побачення.
Марина нудьгувала сама і зраділа красеню, який міг скрасити її самотність.
– Не хочу вантажити вас ще більше, але в мене біда. – сказав Ігор і пішов за стандартною схемою. Тільки ось Марина не стала чекати третього побачення. Вона поїхала до Ігоря відразу, а вранці не взяла з нього грошей за вечерю.
– Мій старий дурень дає мені стільки грошей, що я можу щодня ходити в ресторан із цілою футбольною командою, – наївно зізналася вона.
– Отже, за мій обід тепер платиш ти! – розсміявся Ігор. – Думаю, ми з тобою зможемо розкрутити його на дещо дуже цінне!
– Так? На що?
– Поїдемо на море? Тільки ти і я… Я з першого погляду тебе покохав… – хлопець говорив проникливо, водночас приносячи дівчині всі можливі види задоволення. Марина втомилася бути зі старим, їй було справді добре… Як і безлічі інших дівчаток, які зустрічалися з одруженими. З появою Ігоря, вони втрачали голови. Були готова на все.
– Я теж тебе кохаю… Я готова кинути Борю…
– Спочатку ми його облапошимо. А вже потім кинеш, – прошепотів Ігор, граючись із кулоном на шиї “жертви”.
Марина зняла його на ніч… І Ігор знав, що цей трофей буде його. Марина зробила все, що він сказав. Попросила в Бориса грошей на путівки, обіцяючи, що потурбується про те, щоб дружина Борі не дізналася, що він їде не у відрядження… Тільки от до турфірми дівчина не пішла: вона віддала гроші Ігорю.
А через кілька днів він зник. Зник разом з її кулоном і грошима, які Марина йому віддала.
Відзначати черговий успіх Ігор вирушив до моря. Один. Він вибрав готель на березі, красивий, молодіжний… Щоправда, Ігор не планував багато працювати. Він вирішив трохи відпочити.
Гуляв на всю котушку. Їздив по клубах, знайомився з дівчатами. Щоправда, тут йому не дуже-то щастило. Здебільшого всі були заміжніми, і кілька разів Ігор ледве не отримав в око, за те, що підсаджувався до дівчат.
В один із таких вечорів він стояв біля входу в клуб і чекав на таксі. Праворуч він почув схлипи і лайку.
– Відпусти! Я не винна! – заплакала дівчина, вириваючись із рук охоронця закладу.
– Я викличу поліцію, і там розберуться! – відповів бугай.
– У чому справа? – Ігор, можливо, пройшов би повз, але щось змусило його влізти в цю халепу.
– Любий, я шукала тебе весь вечір! Чому ти пішов? Я не змогла оплатити наш рахунок і тепер… – дівчина раптово звернулася до Ігоря і, вирвавшись із рук охоронця, кинулася до хлопця. В очах стояло благання.Той вирішив підіграти. Він зрозумів, що в дівчини серйозні неприємності.
– Скільки потрібно, щоб закрити рахунок?
– Ти з нею? Тоді плати ти. Ось, – охоронець простягнув чек.
–
– Боже, та це сущі копійки, – полегшено зітхнув Ігор. У нього були гроші, він оплатив невеликий чек, і охоронець відстав.
– Спасибі… – дівчину трясло від холоду, хоча було досить тепло.- Ну а тепер розповідай, – Ігор віддав кофту Алісі, так звали дівчину, і повів до свого таксі.
– Я познайомилася з подружкою через інтернет. Ми вирішили поїхати на море, – почала плутано розповідати Аліса. – Тут ми познайомилися з хлопцями, вони покликали в клуб. Я не хотіла йти… Але пішла. Подруга поїхала годину тому, ми з хлопцем залишилися, він обіцяв оплатити рахунок. Але обдурив! Поки я ходила припудрити носик, він забрав мою сумочку з грошима і пішов. На камерах його немає! Я хотіла теж піти, але мене зупинили. Далі ти знаєш.
– Чому подрузі не подзвонила?
– Тому що телефон був у сумці. А сумку вкрали.
– Геолокація?
– Вимкнена. Я поїхала без відома батьків. Не хотіла, щоб вони мене вистежили, – у сльозах ділилася Аліса.
– Тобі 18-то є?!
– Так. Місяць тому виповнилося.
– Ясно.
– Як я тепер поїду додому? У мене немає грошей на квитки…
– Подруга твоя де? Де ви зупинилися?
– Ми зняли квартиру на дві доби. Але в мене немає ключів. Вони в сумці залишилися. Що мені робити?! Завтра вдень поїзд, я не можу чатувати її біля дверей, та й квитка в мене немає! Подруга мала купити квиток на сайті, але, схоже, вона мене обдурила. Добре хоч паспорт я переклала сюди… – вона показала на декольте, і Ігор мимоволі хмикнув. Наївна простота…
– Заспокойся. До мене поїдемо.
– Ні! Я тебе боюся! – дівчина виглядала як залякане звірятко.
– Я тебе не чіпатиму.
– Не вірю! Я взагалі нікому не вірю…
Ігор похитав головою. Утім, Аліса правильно не довіряла йому. Але в той момент у хлопця не було в думках обманювати нещасну дурненьку. Та й що з неї взяти?
– Добре, я зніму тобі окремий номер. А завтра вранці вирішимо, що робити.
– Правда? – Аліса подивилася на Ігоря величезними очима, і він усміхнувся. Така молода… Напевно, це її перша подорож усупереч волі батьків. Бажання свободи… І ось, дорвалася.
Усю ніч Ігор прокручував у думках те, що сталося біля клубу. Дівиця була настільки наївно-чистою, що засіла в його зіпсовану голову і не бажала йти.
Вранці він замовив їй сніданок у номер. А потім постукав, і вона відчинила.
У світлі сонця вона мала ще красивіший вигляд. Ніжна, молода… таких красунь Ігор раніше не зустрічав.
– Привіт. Я знайшов квиток на вечір. Треба твій паспорт.
– Привіт… Дякую тобі за все. Я не знаю, як віддячити тобі… – сказала вона, червоніючи.
– Сходиш зі мною на обід? Цього буде достатньо.
– Добре, – полегшено зітхнула Аліса. – Тільки давай поїдемо на вокзал, я хочу купити квиток особисто. Нікому не вірю.
Ігор не став заперечувати. Він просто оплатив квиток до столиці. Паспорт він не дивився.
День пролетів непомітно. Ігор уперше відчув жаль, що потрібно відпустити дівчину. Він злякався, що більше не побачить її.
– Ми з тобою живемо в одному місті. Давай зустрінемося знову?
– Не знаю… Залиш свій номер. Я зателефоную.
– Сказала Аліса і зникла у вагоні поїзда.
Аліса не зателефонувала. Ні через тиждень, ні через місяць. А через два місяці Ігор випадково побачив її на зупинці.
– Алісо! – він так зрадів, що побіг до неї через величезну калюжу, забруднивши білосніжні кросівки. Дівчина ніби не чула його і звернула увагу, тільки коли він підійшов впритул.
– Ігоре?! – вона виглядала здивованою.
– Чому ти не подзвонила мені? Я хвилювався…
– Вибач… я загубила твій номер.
– Ясно. Як я радий, що ми зустрілися. Ходімо, я підвезу тебе.
– Знаєш, а давай прогуляємося? У мене є вільний час до вечора. – Раптово запропонувала Аліса.
Вони гуляли набережною, їли морозиво, сміялися. Аліса розповіла, що подруга зникла і більше не з’являлася, а батьки дізнавшись, що вона не послухалася їх і загубила телефон, покарали дівчину.
– Ось, соромно показати, з чим ходжу, – вона вийняла кнопковий телефон, зовсім такий, який був у Ігоря “для справи”.
– Тож я тобі навіть фотку не зможу надіслати. Тільки якщо зателефонувати…
– Знаєш що? Ходімо, хочу зробити тобі подарунок.
Ігор повів красуню в магазин і дозволив вибрати телефон. Він якраз нещодавно розкрутив одну багату дамочку на гроші і тепер вирішив витратити їх на Алісу. На ту, хто була йому дорога.
– Не треба… Це дуже дорого…
– Це дурниця для мене. Справді.
– А ким ти працюєш?
– Я типу Робін Гуд, – розсміявся Ігор, а Аліса знизала плечима.
Їхні зустрічі стали частими. Єдине, що бентежило Ігоря – що Аліса була дівчиною скромною і не хотіла їхати до нього.
– Я… Вибач, але до весілля не можу. У мене таке виховання. – відрізала вона, чим сильніше зачіпала чоловіче самолюбство й інтерес Ігоря. Він закохався. Уперше в житті відчув щось більше, ніж бажання обдурити чи провести одну ніч заради власної вигоди.
Аліса крутила ним як хотіла. Він купував їй дорогі подарунки, водив у ресторани, за місяць незвичних зустрічей він уже придивлявся до каблучки.
“Я з нею одружуся, якщо вона вважає, що це правильно. Я ж кохаю її… Поїдемо в маленьке місто, там, де ніхто не дізнається, хто я такий. Знайду нормальну роботу, зав’яжу з “бізнесом” ” – мріяв Ігор.
– Куди поїдемо сьогодні? – запитав він, зустрічаючи Алісу біля метро.
– Знаєш… Я, здається, готова. Поїхали до тебе, – випалила вона, заливаючись рум’янцем. Ігор ледь не зомлів від такого щастя.
– Знаєш, я хочу, щоб усе було на найвищому рівні, щоб тобі запам’яталося це на все життя, – прошепотів він. – Тому я хочу, щоб ти вийшла за мене заміж. Я почекаю. Я готовий чекати.
Він подарував їй каблучку і сам собі здивувався, а Аліса подивилася на нього з таким коханням в очах, що він відчув себе героєм.
– Отже, подивимося фільм? – тихо запитала вона.
– Так. Сьогодні просто подивимося фільм.
– За наші заручини! – Аліса простягнула йому сік. Ігор випив… І прокинувся вже вранці.
Квартира була порожня. Аліси і слід прохолов.
Вона не взяла нічого, крім шарфика, підвіски та інших трофеїв, які він так довго і ретельно збирав за час своїх пригод. Як Аліса дізналася про весь його список, як знайшла ці речі, складені в спеціальному ящику… Ігор не знав. Йому стало дуже гірко.
На столі лежала записка:
– Вибач, Робін Гуд. Але весілля не буде.
– Краще б ти забрала всі мої гроші, Алісо… – сказав він, стискаючи записку в руці.
Місяць Ігор не виходив із дому, заливаючи тугу і проклинаючи своє життя. Коли він зрозумів, що треба зав’язувати, він пішов на зупинку, де зустрічав Алісу, в надії побачити кохану. Він би все їй пробачив… Але замість неї, у вітрині кафе навпроти, він побачив Альбіну. На її шиї була та сама хустинка…
Одружитися і знайти собі іншу таку, як Аліса, він так і не зміг. Постійний страх, що його засічуть і звинуватять у шахрайстві, змушував постійно змінювати місце проживання. У підсумку Ігор поїхав у далеке місто, щоб почати життя з чистого аркуша. Тільки чомусь те життя щасливим не було.
