— То ти справді думаєш, що знайдеш собі чоловіка? Чи, може, міркуєш, як оті сучасні феміністки: мовляв, і самій добре? Та все це дурниці! Без чоловіка ви нічого не варті! Навіть дверцята шафи полагодити не здатні!
Гоша так розкричався, що його обличчя стало багровим. Я навіть злякалася — а раптом у чоловіка серце не витримає. Насправді ж причин для такого нервування не було. Ми просто знову посварилися, і я сказала, що деякий час поживу окремо.
— Гошо, не накручуй себе, будь ласка, — спокійно сказала я, застібаючи блискавку на сумці. — Уяви собі: вже сьогодні ти зможеш розлягтись на дивані, пити пінне і не хвилюватися через те, що частина напою розлилася на килим. Насолоджуйся життям!
І щодо дверцят шафи, які вже понад місяць весіли на одній завісі, наче зламане крило лелеки — можеш більше не перейматися. Я сама полагодила їх звичайною викруткою. Бувай.
Я підняла сумку і поспішила в передпокій, аби якнайшвидше залишити поле бою. Зараз Гоша піде перевіряти, що я там «наробила», і мені доведеться вислухати нову тираду: мовляв, лізу не в свої справи, тільки зіпсувала те, що ще можна було полагодити — якби я просто почекала, поки в чоловіка з’явиться на це час.
— Хто так петлі прикручує? Ти взагалі бачила, що накоїла?! — долинуло з спальні, і я хутко вийшла за двері.
Ненавиджу таку несправедливість! Або роби сам, або не критикуй того, хто зробив замість тебе. Я ж, наприклад, їм відбивні, які Гоша готує! А варто зазначити: м’ясо у виконанні мого чоловіка, всупереч стереотипам, виходить, м’яко кажучи, неїстівним.
Таксі вже чекало біля під’їзду, і я з насолодою вмостилася на задньому сидінні. Як же добре було б нарешті стати по-справжньому вільною!
Що б там не казали, але я дуже добре розумію жінок, які живуть без чоловіків. Саме про таких щойно говорив Гоша, називаючи їх феміністками. У нашому оточенні є кілька таких жінок, і Гоша завжди з обуренням відгукується про них. Але що поганого в тому, що Лера, його троюрідна племінниця, або Ксюша Павличенко, колишня дружина нашого товариша, присвятили життя не борщам, а виставкам та фітнесу?
Я б і сама із задоволенням відвідувала і те, й інше регулярно. Але ж борщ і вся ця домашня круговерть краде саме той дорогоцінний час, що можна було б витратити на фігуру чи душевний розвиток.
Ні, я не скаржуся. Навіть більше — я люблю домашні справи. Просто іноді хочеться, аби те, що я роблю, хоч трохи цінували. Але вже кілька років від чоловіка не чула навіть простого «дякую». Ні за смачний обід, ні за порядок у домі, ні за чисті і випрасувані сорочки.
Згідно зі стереотипами, це все — жіночий обов’язок. Але чомусь половина «чоловічих» обов’язків теж переважно лягає на жіночі плечі.
Мій чоловік останнім часом настільки знахабнів, що переклав на мене і оплату комуналки, і кредит за свою машину. Спершу кілька разів попросив допомогти — мовляв, з грошима скрутно, — а далі понеслося.
Спочатку я мовчала й слухняно все оплачувала — зарплата ж дозволяла. Але й за це жодного разу не почула: «дякую». І це було найбільш прикро.
Терпець урвався, коли я попросила Гошу заїхати до супермаркету — я затримувалася на роботі, а він звільнився раніше. У відповідь почула сотню відмовок, а потім і зовсім: «Я не зобов’язаний виконувати твої обов’язки». Це й стало останньою краплею.
Гоша мовчав цілих три дні. Зволікав, сподіваючись, що я просто заспокоюся, а в ідеалі — визнаю свою провину. А мені, навпаки, почало здаватися, що з нашим шлюбом щось негаразд.
І справа була не лише в тому, що мої сімейні обов’язки значно перевищували ті, які виконував для нас Гоша. Просто ніби пелена з очей спала — і я побачила величезну тріщину на борту нашого подружнього корабля. І мені навіть здалося, що ця тріщина там була давно — просто ховалася під шаром зайвого мотлоху.
Коли Гоша нарешті зволив зателефонувати, почав одразу зі звинувачень:
— Наталю, у тебе взагалі совість є? — пролунав його голос у слухавці.
— А що таке? Щось трапилось?
— Ще й питаєш? Моя дружина вештається невідомо де, забула, що заміжня! Ти хоч розумієш, що це просто непристойно? Мама дзвонила — цікавилася, де ти, а я й сам не знаю, що відповісти. Коли плануєш повернутися? У холодильнику порожньо. Брудна білизна вже з кошика валиться. І взагалі…
— І взагалі що?
Гоша зітхнув і заговорив уже спокійніше:
— Що, мені на коліна стати, аби ти повернулася?
— Це необов’язково. Ти ж не вважаєш себе винним, правда? А на колінах зазвичай прощення просять, коли справді каються у вчиненому.
— Та я й справді не розумію, що тебе не влаштовує! Те, що я попросив тебе з кредитом допомогти? Так це ж взаємодопомога подружжя! А ти робиш із цього трагедію — ніби я живу за твій рахунок!
— Взаємодопомога передбачає саме взаємність. А у нас усе трохи інакше, — не втрималася я.
— Якщо справа лише в грошах, я тобі все поверну.
— Справа зовсім не в грошах.
— А в чому тоді?
Я замислилася . Важко було одразу чітко сформулювати, що саме пішло не так. Я ж не комп’ютер, щоб видати «збій системи» одним рядком.
— Ти мене ще кохаєш? — несподівано запитала я.
— Звісно! Я тебе кохаю! — миттєво відповів Гоша.
— Надто швидко. Ти навіть не замислився.
— Бо це очевидно!
— Бо це порожні слова.
— Знаєш що? Ти сама не знаєш, чого хочеш!
Він кинув слухавку. Але за кілька секунд знову зателефонував:
— Наталю, повертайся додому. Перестань поводитися як підліток! Людям уже соромно в очі дивитись!
Того ж дня Гоша зателефонував нашій дочці й поскаржився їй. Даринка не те щоб стала на бік батька, але тверезо зауважила, що в нашому подружньому житті нічого особливого не сталося. Так було завжди, тому її щире здивування моєї «втечі» я могла зрозуміти. Донька, як завжди, дивилася в саму суть. Але легше мені від цього не ставало.
Так, зовні мої дії й справді виглядали дивно. Але я не поспішала повертатися. Мені було надто добре наодинці з собою у моєму маленькому затишному світі. Навіть робота просувалася краще, а гонорари останнім часом помітно зросли.
Можливо, з часом мені все ж довелося б повернутися у звичне життя — знову бути дружиною, господинею, турботливою партнеркою. Якби не одна подія.
Редакція журналу, де я працюю, доручила мені написати статтю про одну бібліотеку. Здавалося б, дивна й нудна тема — але заклад потребував реклами, і редакторка чесно сказала:
— Наталю, якщо ти цим займешся, можливо, з цього щось і вийде. А інакше навіщо ми взагалі це затіяли?
Дивно, правда? Здавалося б, ще в минулому столітті друковані книжки були на п’єдесталі, займали почесне місце в житті кожного. Не було, мабуть, жодної людини, яка б не відвідувала бібліотеку. Реклама їм була ні до чого — люди й так туди ходили. Та нині все інакше.
Серед моїх знайомих, наприклад, немає жодного, хто б відвідував звичайну бібліотеку. Люди, звісно, не перестали читати, але переважно читають електронні книжки. А це ж зовсім не те саме!
Жива книга — з запахом сторінок, з вагою в руках — сприймається зовсім інакше. Але більшість із нас забула про цих вірних друзів дитинства. Ми масово здаємо книги на макулатуру або просто викидаємо. А знаєте, на що перетворюються книжки після?
Із них часто роблять туалетний папір або будівельну вату для дешевого будівництва. Яка абсурдна доля — з друга стати… утеплювачем.
Вибачте, захопилася! Але саме про це я й писала у тій статті, яка згодом докорінно змінила моє життя.
Поки я працювала над матеріалом, познайомилася із працівницею тієї бібліотеки. Віра допомагала мені у всьому, і ми трохи здружилися.
Вона була всього на чотири роки старша за мене, але виглядала так, наче ця різниця — щонайменше десять.
Типова бібліотекарка: сивина у волоссі, відсутність макіяжу… Ці її балахони просто бісили мене. Деяким здається, що в такому можна приховати недоліки фігури, а насправді — тільки підкреслити.
А у Віри, між іншим, талія — ще ого-го! Змінила б гардероб — і все заграло б інакше.
— Віро, а ви заміжня? — запитала я просто, щоб підтримати розмову.
— Не зовсім, — відповіла вона, трохи знітившись.
— Це як? Ви маєте на увазі — живете в цивільному шлюбі?
— Ні. Ми не живемо разом. Але наші стосунки тривають вже так довго, що я часом відчуваю себе заміжньою.
Віра знову сором’язливо усміхнулася. Видно було, що відвертість — не її стиль. Вона розговорилася завдяки парі ковтків червоного, яке я випадково захопила із собою — завершення роботи ж, усе-таки.
— А чому ж ви не з’їдетеся? — спитала я, керуючись особистим інтересом. Адже й мені час було повертатися додому, але я ніяк не могла розпрощатися зі своєю свободою. — Ви так цінуєте свою незалежність? — сумно посміхнувшись, додала я.
— Ні, справа не в цьому, — Віра на мить замовкла, а потім сказала: — Справа в тому, що мій чоловік… одружений.
«Ого!» — ледь не сказала я вголос. Віра зовсім не схожа на фатальну коханку. Скоріше навпаки.
— Нічого страшного, Віро, — поспішила я її заспокоїти. Було видно, що вона вже шкодує про свою відвертість. — Таке в житті трапляється. Головне, що ви кохаєте одне одного, якщо вже стільки років разом. До речі, скільки саме?
Мене розпирало від цікавості, й думки вже самі почали складатися в абзаци статті. Не про Віру, звісно — просто професійна деформація.
— П’ятнадцять. Ми вже п’ятнадцять років разом, — відповіла Віра, і в мене округлилися очі. Я недовірливо подивилася на неї, намагаючись зрозуміти, що ж такого в цій непримітній жінці, що чоловік стільки років зраджує з нею своїй дружині.
— Ну що ж, буває й таке, — стримано прокоментувала я. І ще не знала, кого мені шкода більше — законну дружину того чоловіка, чи саму Віру, яка стільки років живе в такому принизливому становищі.
Чоловік, про якого Віра говорила з любов’ю, у мене викликав лише презирство. Якщо ти не можеш піти від дружини — май хоча б сміливість зізнатися у цьому своїй коханці. Не годуй її обіцянками, що «от-от усе зміниться». Або, може, Віру влаштовує її становище? Раптом збагнула я.
Серед моїх знайомих була одна пані, яка вважала, що роль коханки — найвигідніша. Не треба прати, готувати, облаштовувати чоловікові комфорт — лише любов, романтика, подарунки.
Вона казала, що коханці дістається більше любові, ніж дружині. Саме слово — «коханка» — наче просякнуте цим. Якщо відкинути ревнощі й бажання бачити його обличчя щоранку — то виходить майже казкове життя.
— А тебе влаштовує те, що твій коханий живе з іншою жінкою? — обережно запитала я, перевіряючи свою теорію.
— Ні, звичайно, — зітхнула Віра. — Але Гоша одразу окреслив свою позицію: від дружини він не піде. У нього принципи — якщо одружився, то це назавжди.
Оці слова… Вони впилися мені в груди сотнею ножів. Нехай ще ім’я — це могло бути збігом. Але фраза… Це була улюблена фраза мого чоловіка!
Гоша не раз казав, що не розуміє тих, хто зраджує або розлучається. Мовляв, це слабкі люди, яким бракує впевненості в собі, які не здатні відповідати за свої слова — ті, що вони промовляли на весільній церемонії.
Ледве стримуючи бажання випитати у Віри все до дрібниць, я поспішила попрощатися. Треба було переварити почуте. Жодних висновків я поки не робила — лише намагалася скласти «два плюс один», знайти шпарину в шлюбі, крізь яку могла б просочитися третя особа.
Увечері я довго міркувала. І що більше думала, то менше розуміла. Гоша завжди ночував удома, не їздив у несподівані відрядження, вихідні ми переважно проводили разом.
Вже готова була визнати, що моя підозра — це просто збіг і вигадка. Хіба мало на світі чоловіків із подібним мисленням? Та й ім’я у мого чоловіка не таке вже й рідкісне.
Але потім мене осяяла одна думка. Я всміхнулася і набрала номер чоловіка.
— Привіт! Ти ще чекаєш мене додому?
— Що за дурниці, Наталю? Звичайно, чекаю! Скільки можна мотати мені нерви через якусь дрібницю?
— Добре, — промовила я покірним тоном. — Можна я приїду не сама? Із подругою. Посидимо трохи, а потім я залишуся вдома. Так мені буде легше повернутися.
— Роби, як знаєш. Тільки досить цього цирку.
— Домовилися, — задоволено відповіла я і поклала слухавку.
Увечері ми з Вірою під’їхали на таксі до нашого будинку. Всю дорогу я пильно за нею спостерігала, та Віра була цілком спокійна. Навіть коли ми вийшли біля під’їзду, її обличчя залишалося незворушним. Упевненість моя похитнулася. Невже вона справді не знає, де живе її коханий?
Ми піднялися на наш поверх. Я відчинила двері ключем і мовила:
— Проходь, не соромся.
Віра усміхнулася і переступила поріг. А далі почався справжній театр!
Зустрівшись поглядами, Віра і Гоша завмерли.
— Ви знайомі? — байдуже запитала я.
— Ні! — вигукнув мій чоловік.
— Тоді знайомтеся: Віра — моя подруга, бібліотекарка. А це мій чоловік — Гоша. Проходь, Віро, — запросила я, дивлячись їй просто в очі.
Віра зустріла мій погляд — і все зрозуміла. Вона сіла на тумбочку в передпокої і закрила обличчя руками.
— Я завжди відчувала, що цим усе закінчиться… — прошепотіла вона.
— Чому ж — можливо, для тебе все тільки починається, — усміхнулась я поблажливо.
Я й сама не розумію, чому мені було так весело в той момент. Я ж завжди любила свого чоловіка і точно не мала наміру віддавати його іншій жінці.
Побут — то інше. Навіть коли нещодавно у мене здали нерви і я втекла на орендовану квартиру, то й тоді не думала про остаточне розставання з ним.
То чому ж зараз мені зовсім не боляче? Чому, навпаки, в мені зароджувалася якась дивна радість? Може, тому, що я раптом знову відчула себе живою. А може, тому, що у Віри нарешті з’явився шанс називати цього чоловіка своїм.
Я поглянула на Гошу. Він стояв з таким кам’яним обличчям, що мені стало ще веселіше.
— Друзі, давайте не будемо розігрувати трагедію. Пропоную відкоркувати пляшку з нагоди й просто обговорити: що нам тепер робити й як жити далі?
— Наталю, а в чому, власне, справа? — нарешті отямився Гоша. Актор із нього був кепський, але він спробував вивернутися і зробити вигляд, ніби не при справах.
— Ти не знайомий із Вірою? — здивовано запитала я. Мені здавалося, все вже давно зрозуміло й пояснення зайві.
— Ні, — заявив Гоша, ще більше вразивши мене. Він навіть склав руки на грудях, зайнявши оборонну позицію.
— Гошо, скажи, будь ласка, навіщо, по-твоєму, я привела Віру?
Гоша мовчав, і я, немов дитині, пояснила:
— Я запросила Віру тому, що вже знала про ваші з нею стосунки. І знала, що вони тривають п’ятнадцять років.
— Це ти їй усе розповіла?! — закричав Гоша на Віру, усвідомивши, що заперечувати вже безглуздо. — Навіщо ти це зробила? Ти ж знала, що так не можна! Ми ж усе обговорили!
Віра нічого не відповіла. Її плечі тремтіли, і я зрозуміла — ще мить, і вона розплачеться.
— Май совість! — вигукнула я. — Що за дурна звичка — звинувачувати всіх, крім себе? Це ти бігав до коханки, обманюючи дружину! А не вона! Віра тут ні до чого — все відкрилося випадково. Неможливо вічно приховувати подібне! Я взагалі не розумію, як тобі так довго вдавалося це приховувати?!
Гоша не глянув мені в очі. Він потягнувся до пальта, що висіло на вішаку. Я в жаху вигукнула:
— Ти що, хочеш утекти?
— А тобі все це приносить задоволення?
— Ще не розібралася. Але ситуація, погодься, комічна, правда? Людина, яка двадцять сім років вихвалялася своєю вірністю, понад половину цього часу мала коханку. Навіщо ти взагалі стільки разів казав мені, що ти «такий вірний»? Це був твій щит, так?
Гоша не відповів. Схопив пальто й вистрибнув за двері… в домашніх капцях!
— Трус, — тихо прошепотіла я, дивлячись йому вслід.
За секунду Віра підхопилася і кинулася за ним. І от це мене здивувало ще більше. Невже в неї зовсім немає гідності? Хоча… звідки їй взятися в жінки, яка стільки років погоджується на таке ставлення?
Пізніше мені все ж вдалося витягнути з Гоші кілька зізнань. Він розповів, що зустрічався з Вірою здебільшого під час обідньої перерви. Вона жила неподалеку від його роботи, було зручно. І щодня спеціально приходила додому, щоб прийняти коханця.
Ще Гоша сказав, що його приваблювала покірність Віри. За всі ці роки вона ніколи нічого не вимагала, не дорікала йому, слухалася у всьому. Не те що я, звісно.
Що ж… Я — це я. І не збираюся змінюватися, навіть заради збереження сім’ї! Прати, готувати, тягати сумки з магазину й навіть допомагати з кредитом — це ще нічого. Але змінити себе, щоб тішити його самолюбство? Нізащо!
Через три тижні після розлучення я вечеряла в ресторані з приємним чоловіком, з яким познайомилася просто на вулиці. Ми з Дмитром ховалися від дощу під навісом невеликої крамниці, заговорили — і вже не змогли зупинитися. Виявилося, що маємо багато спільного і нам є про що поговорити.
Ми балакали без упину, чесно кажучи, як двоє старих друзів, що випадково зустрілися після довгої розлуки. А вже під час нашого п’ятого побачення, коли ми разом снідали в його квартирі, я розповіла Дмитру історію краху мого сімейного життя.
Після цього наш гучний сміх ще довго лунав крізь відкрите кухонне вікно.
За вікном стояла весна, мовчки ведучи мене за руку у нове життя. Невідоме, несплановане, трохи лячне, але, я була певна — прекрасне. Інакше звідки б узялося в мене таке чудове, легке й світле відчуття всередині?
