– Наталю, донечко, а ти де плануєш тепер жити? – Анжеліка Вікторівна, свекруха Наталі, підійшла до невістки.
Наталя ще не оговталася від втрати чоловіка, тому не відразу зрозуміла запитання свекрухи. Вона машинально закладала в контейнер цукерки, що залишилися.
– Вибачте, що?
– Де ти плануєш жити з дитиною?
– А що з нашою квартирою? – Наталя насилу міркувала. Величезний стрес – раптовий відхід коханого чоловіка позначився на її стані.
– З нашою квартирою, – нарочито ласкавим голосом поправила свекруха. – Квартира, в якій ви жили, належить нам. Ти там жила на правах дружини мого сина. Але тепер…
– Зачекайте, Анжеліко Вікторівно… Ви хочете, щоб ми з Андрійком з’їхали?! – Наталя насилу підбирала слова. Їй стало страшно. Своєї квартири у молодої мами не було, з родичів – тільки бабуся, мати батька. Та й та жила в однушці.
Коли Наталя з’їхала від неї до чоловіка, бабуся зітхнула з полегшенням. Вона була дуже рада, що зможе пожити спокійно на старості років. І тепер… невже, Наталі знову доведеться проситися назад? Та ще й із поповненням…
Рік тому Наталя привела у світ сина. Дитина була галаслива, активна… Бабуся не брала участі у вихованні правнука, вона навіть не погоджувалася з ним посидіти, посилаючись на хвороби та вік…
– Не те щоб я хочу, але ти, напевно, і сама розумієш, що ми не зможемо утримувати дві квартири. Одну з них треба здавати, щоб отримувати хоч якісь гроші від нерухомості. А то квартир повно, а все даремно…
– Але ж нам із сином теж треба десь жити… – Наталя закрила обличчя руками. У цей момент підійшов хтось із рідні, висловити співчуття молодій невтішній вдові. Побачивши це, свекруха одразу ж обійняла Наталю…
– Люба, моя, хіба ми тебе кинемо?! Будемо разом жити, візьмемо вас з Андрієм під крило! – голосно оголосила вона, так щоб родичі почули і схвально похитали головою. Ось яка молодець, Анжеліка Вікторівна, невістку й онука не кине!
З такими думками про “святу” свекруху рідня і розійшлася по домівках, після того як проводили чоловіка Наталі в останній шлях.
– Їдемо в нашу квартиру, – скомандувала Анжеліка Вікторівна чоловікові, Віталію Борисовичу. – Наталю, саджай дитину в дитяче крісло, і швидше!
Наталя підкорилася. Сперечатися зі свекрухою або не пустити її у квартиру, вона не могла.
– Поживеш із нами. Тільки щоб тобі не було дискомфортно сидіти на нашій шиї, будеш гроші по втраті годувальника мені віддавати, – заявила свекруха.
До будинку доїхали як у тумані.
– Тут ми поставимо наше ліжко, тут мій туалетний столик.
– А де ми з Андрієм будемо жити? – тихо запитала Наталя, дивлячись на те, як свекруха перебирає її речі і планує перестановку в її спальні.
– У вітальні. Але якщо дитина заважатиме мені спати, переїдете на кухню. Подалі від спальні.
Наталя здивовано подивилася на Анжеліку Вікторівну.
– На кухні занадто мало місця для дитячого ліжечка.
– Значить, будеш спати із сином на дивані. Це не мої проблеми. Ну все, досить балачок. Забирай свої речі з шафи і звільняй кімнату.
– Анжело… дай дівчинці дух перевести, – подав голос Віталій Борисович.
– А чому вона, дозволь дізнатися, втомилася?! Усе організували ми!
Наталя не стала слухати або сперечатися.
– Я вкладу Андрія спати. Йому потрібен денний сон.
– А що, я тепер не зможу подивитися футбол? – свекор, здавалося, засмучений. – Анжело, може, нехай у спальні живуть, як раніше? А ми з тобою…
– Ми з тобою тут господарі! А вони гості! Гості мають жити у вітальні! А якщо тобі так потрібен футбол, перенеси телевізор у спальню.
– Андрійко мультики на ньому дивиться… – спробувала протестувати Наталя.
– На телефоні нехай дивиться. Або на планшеті. Накупили гаджетів, от і користуйтеся. – Відрізала свекруха.
Наталя кивнула і пішла. Вона так втомилася, що вирішила лягти спати разом із сином. І… проспала до ранку. Щоправда, вставала за інерцією годувати дитину, але сама нічого не їла.
Вранці Наталю розбудив гучний тупіт.
– Забирайте! Так, усе це потрібно відвезти за тією адресою, звідки ви привезли ці речі! – Анжеліка Вікторівна віддавала вказівки вантажникам.
– Куди ви хочете відвезти моє улюблене крісло?! А дзеркало? Це ж ми все… все з чоловіком купували! Це він вибирав!
– Наталонько, дитинко… Хіба ти не знаєш, що зберігати речі, куплені людиною якої більше немає, – погана прикмета? До того ж нам треба обставити квартиру, щоб здавати. Свої меблі ми перевезли сюди, для себе. А там порожні стіни залишилися. Квартира з меблями здається дорожче за порожню.
Ці дрібнички тобі не знадобляться, а квартирантам дуже навіть потрібні. Якщо, звісно, тобі так дорогі дзеркала, шухляди і матраци, то ти можеш викупити все це в нас… Або зняти нашу квартиру з меблями.
Наталя навіть дар мови втратила. Здивувався і вантажник, який ніс дзеркало.
– Перепрошую, жінко… а у вас свідоцтво про право власності на квартиру є? – засумнівався він.
– Квартира належить моїй матусі. Вона недієздатна. За заповітом квартира синочкові моєму мала перейти. Але синок пішов засвіти… Я тепер єдина спадкоємиця! – Анжеліка Вікторівна раптово розридалася так, що Наталі довелося бігти по краплі.
– Гаразд, я зрозумів. У вас у родині горе, розбирайтеся самі. – Вантажник забрав дзеркало, махнувши рукою.
Наталя зрозуміла, що тепер їй доведеться жити за вказівкою свекрухи. Для неї з цього дня почалося нове життя.
– Ти чого напнула?! Зовсім, чи що?! – Наталя не відразу зрозуміла, що Анжеліка Вікторівна зверталася до неї. – Вирішила чоловіка мого спокусити?! І 9 днів не минуло , вона вже хвостом крутить!
Наталя поставила суміш на стіл і повернулася, шоковано дивлячись на Анжеліку Вікторівну.
– Я до тебе звертаюся! У моєму домі не смій у такому ходити!
– А що не так? – Наталя подивилася на домашній костюм, у якому вже півроку ходила вдома.
– Майка облягає, легінси все, що не треба напоказ виставляють! Посоромилася б!
– А що ж мені носити?
– Ось. – Свекруха кинула в Наталю мішкувату сорочку, безрозмірні штани і халат. – І волосся прибирай! Нічого тут своєю гривою трясти! Скрізь волосся від тебе… як від кішки облізлої.
Наталя зковтнула.
– Що стоїш?! Хутко переодягатися! Ще раз побачу в такому, виставлю в одних капцях на вулицю!
Андрійко маму в новому образі не впізнав. Почав плакати.
– Тихіше, синку… Це я…
– Вгамуй його негайно! У мене мігрень! – у кімнату увірвалася свекруха. Від її крику Андрій почав плакати ще сильніше.
– Ні, точно кажу, треба б перевірити, чи наша це дитина! Моя була спокійна, усміхнена, а ця? Кричить постійно і пику кривить.
– У моєї дитини не пика, а обличчя. – Тихо відповіла Наталя.
– Помовчала б! Розумна знайшлася! – Анжеліка Вікторівна кулею вискочила з кімнати і грюкнула дверима.
Вихідні були не кращими, ніж будні. Свекор дивився футбол або розважальні шоу, причому так, що чули сусіди. Не дивно, що Андрійко не спав. А що менше спить дитина, то більше вона плаче.
– Чому нічого не приготовлено? – запитала свекруха, повернувшись із перукарні.
– Я не встигла, Андрій не дав присісти… Є сосиски, макарони…
– Сосиски їдять тільки дворові кішки! У моєму домі такої їжі не буде! – свекруха демонстративно викинула пачку сосисок у відро для сміття, шокуючи Наталю. Вона планувала перекусити, це була б її єдина їжа за весь день.
– У такому разі, може, ви приготуєте щось самі?!
– Приготую. Але і їсти буду сама. А ти харчуйся цим, раз така нерозторопна! – Анжеліка Вікторівна штовхнула в бік невістки відро зі сміттям.
Наталя пішла з кухні в сльозах.
Вона постійно думала про чоловіка, про те, що ще недавно в цьому домі був дитячий сміх, затишок, кохання і щастя. Тепер же, крім скорботи за чоловіком, у серці жінки оселилася ненависть до свекрухи.
Анжеліка Вікторівна не любила свого сина. Хлопця виховала бабуся, поки мати будувала кар’єру актриси в місцевому театрі. “Зірка” 4 рази виходила заміж, але так і не змогла пробитися. Досі її головною роллю була роль злої мачухи.
Жінка так вросла в цю роль, що здається, забула, що життя – не театр. Що люди в ньому зовсім не актори, у них є серце, емоції, а не сценарій і завчена роль.
– Що? Анжелка знову накричала? – у кімнаті з’явився свекор.
Наталя кивнула.
– Вона така. Ти на неї не звертай уваги.
Свекор постояв, подивився на Наталю… До Андрія він жодного інтересу не виявляв. А ось Наталці захотілося з головою сховатися в старий халат, який їй “подарувала” свекруха.
– Якщо що, ти не соромся, приходь. Поговоримо, – сказав він хмикнувши.
– Дякую.
– Якщо грошей треба, теж не питання.
– Дякую.
– Віталіку! Ходімо вечеряти! – з кухні почувся голос свекрухи. Невістку до столу вона так і не покликала.
А одного разу Наталя почула розмову:
– Набридло мені! Час вже виселити невістку з нашого будинку! Грошей від неї мало, одні збитки.
– Куди ж вона піде?!
– А мені все одно!
З кожним днем життя Наталки дедалі більше було схоже на кошмар. До причіпок свекрухи додалися недвозначні натяки свекра.
Особливо він активізувався, коли дружина йшла з дому. Наталі ставало ніяково, вона стала боятися залишатися з Віталієм Борисовичем наодинці. Тепер Наталя під будь-яким приводом збігала з дому з сином. Здебільшого вона проводила час у подруги. І не витримавши, ділилася з нею всім, що коїлося в її житті.
– Слухай, ну навіщо ти терпиш? Іди від них. Краще жити з бабусею в маленькій квартирі, ніж терпіти приниження і сальні погляди старого чоловіка.
– Я б рада, але бабуся не хоче нас з Андрієм прийняти.
– Як це?
– Так. Я до неї їздила днями. Вона сказала, що в її будинку нікуди ставити дитяче ліжечко. Що в неї тиск і ще купа хвороб. “Ти онука, вже дочекайся мого відходу й тоді переїжджай”, – процитувала бабусю Наталя.
– Так уже… пощастило тобі, подруго, з ріднею. – Слухай, а що там за історія з квартирою чоловіка? Кому вона взагалі належить? Ти документи бачила?
– Краєм ока.
– І?
– Власниця – бабуся, яка мого чоловіка виростила. Живе вона в області, за 200 км.
– Ти її бачила хоч раз?
– Ні. У неї ноги хворі, вона на весілля до нас не приїхала.
– А телефон у неї є?
– Чоловік начебто з нею зідзвонювався.
– А хто за нею доглядає, якщо вона нездорова?
– Начебто доглядальниця якась…
– Давно б уже з’їздила до цієї бабусі і розвідала ситуацію.
– А де ж я її адресу знайду?
– У телефоні в чоловіка.
Наталя послухала поради і, взявши телефон чоловіка, стала шукати номер. Це виявилося не так уже й складно.
Дочекавшись, коли свекруха і свекор підуть, вона набрала номер.
Бабуся відповіла не відразу. Але зате голос у неї був цілком бадьорим.
– Так?
– Це Наталя, ваша невістка.
– Вітаю, Наталю! Сталося що? Зазвичай онук телефонує… А тут понад місяць не виходив на зв’язок! Чи здоровий?! Я доньці дзвоню, а вона все скидає…
Замість відповіді Наталя заридала. Вона зрозуміла, що бабуся не знала про онука.
– Наталко?! Ти чого?!
– Немає його більше… Уже сорок днів було.
– Господи… Як же так?! Ось чому мені погані сни сняться! – жінка ледь не знепритомніла від горя.
– Я думала, що ви знаєте…
– Ні. От же… Відьма проклята! Навіть не подзвонила!
– Я не знала, що вам не повідомили…
– Та не про тебе мова! Про Анжеліку я говорю.
– Анжеліка Вікторівна переїхала у вашу квартиру. Свою здає. Виселяє нас з Андрієм, – випалила Наталя.
– Із правнуком? Ну справи… Утім, не дивно. Ось що, Наталко, записуй адресу і приїжджай.
Наступного ранку Наталя стояла на автостанції з дитячим візочком. Андрій спав, а вона не знаходила собі місця від хвилювання.
Дорога зайняла кілька годин. Будинок знайшовся без проблем.
Бабуся чоловіка виявилася хворою, але цілком дієздатною і осудною жінкою.
– А хто за вами доглядає? – запитала Наталя, бачачи, що жінка пересувається на візку.
– Доглядальниця, якій я плачу. На щастя, на старість накопичила. Інакше гнити б мені в якомусь “закладі”. Від доньки не дочекаєшся турботи. Вона все життя собі на умі. Раніше хоч онук дзвонив, гроші надсилав, а тепер узагалі нікому не потрібна.
– Мені дуже шкода, – Наталя чудово розуміла бабусю. Вона теж була нікому не потрібна.
– Так що там із квартирою?
Наталя розповіла бабусі все починаючи з початку. Жінки поплакали, згадали чоловіка, помовчали…
– Значить так, якщо тобі з хлопцем жити ніде, можеш у мене зупинитися. Будинок великий, місця вистачить. Ти в декреті? Не працюєш?
– У декреті.
– Значить, ще 2 роки тобі поспішати нікуди.
– А я вам не буду заважати? У мене дитина гучна.
– Хіба це гучна? Ось онук був…
Наталя і бабуся дуже добре порозумілися. Жінка запропонувала притулок, натомість на допомогу по дому.
– Я думаю, що доглядальниця вам поки що не знадобиться. Я буду прибирати, готувати і за вами доглядати, – запропонувала Наталя. Бабуся погодилася.
Про те, куди зникла невістка, Анжеліка Вікторівна не знала. Їй було нецікаво. Рівно до того часу, поки вона не зрозуміла, що в діях Наталії – підступний план.
– Мені доглядальниця дзвонила, сказала, що твоя мати відмовилася від її послуг, – заявив Віталій Борисович дружині.
– Як відмовилася? Вона ж неходяча!
– От і мені цікаво. Чи не Наталкиних це рук справа?!
– Стерво! Вирішила квартиру і будинок до рук прибрати! – спалахнула свекруха.
Того ж дня вона поїхала до матері і влаштувала скандал.
– А що ти, Анжеліко, бунтуєш? Сто років не з’являлася, і на тобі, прискакала! Чи двох квартир мало – ще й на будинок мій види маєш? Так от, люба, можеш забути про будинок. Я його на онука переписала. Тепер він спадкоємець, а тобі нічого не дістанеться. До речі, і квартиру вам мою доведеться звільнити.
– За яким правом?! – злякалася Анжеліка Вікторівна.
– По моєму. Законним. Пожили безплатно, час і честь знати.
– Ти збожеволіла! Усі угоди з нерухомістю я опротестую.
– Спробуй, – розсміялася бабуся і зачинила перед носом доньки двері.
Не відкладаючи, бабуся оформила договір на невістку. Наталя з радістю підписала його. Вона і без договору була готова допомагати бабусі. А тепер, коли з’явилася людина, якій можна було довіряти, на душі стало радісно і легко.
– Я зателефонувала доньці, веліла речі збирати. Ти, якщо хочеш, у місто повертайся. Я доглядальницю назад найму, – тихо сказала бабуся.
– Нам з Андрієм тут краще. З вами. Якщо, звісно, ви від нас не втомилися…
– Не втомилася, – бабуся обійняла невістку, і Наталя так і залишилася з нею.
Квартиру в місті, яку за судом звільнили Анжеліка і Віталій, здавали. А Наталя й Андрій жили в бабусиному будинку. Поступово вони так звикли до сільського життя, що вже не захотіли повертатися в місто.
А ось рідна бабуся Наталі, так і залишилася на самоті. Коли вона зрозуміла, що треба було підтримувати стосунки з онукою, стало пізно. Літній жінці стало погано, вона навіть не встигла дотягнутися до телефону… А поруч нікого не виявилося.
Анжеліка і Віталій незабаром розлучилися на ґрунті ревнощів дружини. Залишившись без спадщини і без чоловіка, Анжеліка почала захоплюватися міцними напоями, впала на сцені в момент вистави, і її зняли з ролі.
Жінка залишилася біля розбитого корита, але висновків, на жаль, так і не зробила. Звинувачувала в усьому невістку і сина, який невчасно пішов з життя, а мав її утримувати до самої старості.