Зоя дивилася на сніг за вікном, погладжуючи живіт. Скоро в них із Кирилом буде дитина. Вона щасливо посміхнулася. Від приємних думок її відірвав дзвінок телефону.
Зоя відповіла, навіть не глянувши на екран, упевнена, що це Кирило.
– Донечко, ось вирішила зателефонувати тобі… – почула Зоя голос мами.
– Так, мамо. У тебе все добре? – запитала перше, що спало на думку.
Мама дзвонила рідко, якщо траплялося щось надзвичайне або почувалася погано. Після відходу батька вона при кожному підвищенні тиску починала дзвонити і прощатися.
Цього разу Зоя не почула в голосі мами докірливих ниючих ноток втомленої від життя людини, значить, причина дзвінка не здоров’я, а щось інше.
– Та все потихеньку. Тиск скаче на погоду… На Новий рік приїдеш? Давно тебе не бачила, – запитала мама.
– Поки що не знаю.
Зоя не стала пояснювати, що чекає дитину. Сказати, значить, будуть запитання про чоловіка, претензії й образи, що не запросила на весілля. Та й весілля в них не було. Розписалися по-тихому, посиділи з друзями і батьками чоловіка в ресторані.
Мама обов’язково приїхала б з Анфісою. А бачити сестру Зоя не хотіла. І на те в неї були причини.
– А я була тут днями на місці спочину тата… – і мама пустилася в розлогу розповідь.
А за вікном усе йшов і йшов сніг. Зоя слухала маму і згадувала…
Вона не пам’ятала свого справжнього батька. Він покинув їх, коли їй було всього півтора року. Поїхав в інше місто, звідки надсилав до смішного маленькі аліменти.
Мама працювала медсестрою в лікарні. Щоб вижити, вона часто брала додаткові нічні чергування. Із Зоєю сиділа сусідка.
Мама була симпатична. Коли в їхнє відділення влаштувався молодий лікар, він одразу звернув на неї увагу. Був він привітним і уважним. Йому ще не набридли нескінченні скарги старих на здоров’я і життя. За це літні пацієнти душі в ньому не чаяли.
Персонал лікарні складався переважно з жінок, які теж не обходили увагою нового симпатичного лікаря.
Старші жінки бачили в ньому потенційного зятя для своїх дочок. Незаміжні лікарі та медсестри мріяли вийти за нього заміж. І всі намагалися його нагодувати принесеними з дому стравами та пирогами.
Випадково ,чи в цьому був Божий промисел, їхні нічні чергування з мамою Зої часто збігалися. Обидва були молоді й вільні.
Симпатія, що виникла між ними, незабаром переросла в кохання. Через рік вони одружилися, на розчарування всієї жіночої частини медперсоналу лікарні.
Зої тоді вже йшов четвертий рік. Вона теж не встояла перед чарівністю Віктора і незабаром стала кликати його татом. Треба сказати, він теж полюбив тиху і спокійну Зою. Через рік мама привела у світ Анфісу.
Зоя стала старшою. Уся увага мами тепер була звернена виключно до маленької сестри. Вона часто прикрикувала на Зою, щоб та не плуталася під ногами.
Треба віддати належне батькові, він намагався не обділити увагою Зою, грався з нею вечорами. Та й то, поки мама не залучала його до допомоги по дому або сидіти з Анфісою.
Бачачи скривджене личко Зої, він пояснював, що мама її дуже любить, але маленькій Анфісі потрібна її турбота й увага. Скоро Анфіса підросте, і сестри будуть разом грати…
Зоя довго вважала Віктора своїм справжнім батьком. Поки Анфіса не дізналася, що Зої він не рідний, і за кожної зручної нагоди не нагадувала їй про це: “Ти сестра мені тільки наполовину…”
Анфіса виросла розпещеною і примхливою, впевнена, що весь світ обертається навколо неї.
Якщо батько хвалив Зою, займався з нею, Анфіса тут же намагалася перетягнути його увагу на себе. Ось такі спогади залишилися у Зої про своє дитинство. І в них завжди була Анфіса.
Після закінчення школи Зоя вступила до університету. Вона дружила з однокласником. На третьому курсі його батько розбився на машині. Мама не змогла оплачувати його навчання. Він кинув університет і пішов на службу.
Стояв теплий травень, коли він повернувся. Просто у формі, з дороги, він прийшов до Зої, але застав удома тільки Анфісу. Позбавлений жіночої уваги, він втратив голову від краси молодшої сестри своєї подруги.
Напевно, і Анфіса доклала до цього певних зусиль. Дорослий симпатичний хлопець має дістатися їй, а не сестрі наполовину.
Прийшовши додому, Зоя застала їх, коли вони цілувалися…
Анфіса насилу закінчила школу, вчитися далі не збиралася. Вона повідомила батькам, що чекає дитину і виходить заміж за колишнього друга старшої сестри.
Після весілля молоді поїхали шукати щастя в Києві.
Батько засуджував Анфісу, шкодував Зою. А мама більше переживала за молодшу доньку. Саме Зою вона звинувачувала у від’їзді тієї з рідного міста. Вважала, що Анфіса поїхала, бо боялася помсти старшої сестри.
– Ти доросла, скоро встанеш на ноги, а вона зовсім ще дитина. Та ще й дитина скоро буде… Як вона в чужому місті буде сама? Без підтримки та допомоги? – бурчала мама.
– Кинь, вона не одна, а з чоловіком, – заспокоював її батько.
– Від такого чоловіка ніякого толку. З однією сестрою гуляв, з іншою одружився… – зітхала мама.
Що ж, важко з цим посперечатися. Це була гірка правда.
А через півроку пішов з життя батько, від серцевого нападу. Зоя втратила єдину опору і підтримку.
Анфіса не приїхала, пославшись, що не перенесе дороги в її становищі. І знову мама звинуватила в цьому Зою. Через неї молодша дочка навіть не попрощалася з батьком.
Більше ніщо не утримувало Зою вдома. Отримавши диплом, вона оголосила матері, що поїде в Харків. Та її не тримала.
Якоюсь мірою Зоя навіть була вдячна Анфісі. Якби сестра не відвела в неї хлопця, не зустріла б вона Кирила, якого сильно кохала. Вона так була щаслива з ним, що перша зателефонувала мамі, щоб помиритися.
– Вибач мені, донечко. Ти ні в чому не винна. Я не в собі була, зопалу наговорила тобі всього. Батько давно скаржився на серце, треба було наполягти, щоб ліг на обстеження… – вони разом плакали, все пробачивши одна одній.
Відтоді вони зідзвонювалися.
– Я ж забула сказати тобі найголовніше. Анфіса повернулася…
Слова мами повернули Зою в реальність.
– Знаю, ти сердишся на неї. Але її вже покарано. Набрехала, що чекає дитину. Чоловік не пробачив їй обману. Вони погано жили, лаялися. Після розлучення вона приїхала додому в жахливому стані. З дому не виходить, на мене кричить. Не знаю, що з нею робити.
“Мене це не хвилює більше, мамо. Я кохаю і кохана, чекаю дитину. Я щаслива”, – крутилося язиком Зої, але вона промовчала. Краще поберегти своє щастя від ревнощів і заздрощів Анфіси.
А через три місяці, коли дзвінку краплю бурульок, що танули на весняному сонці, змінили дощі, несподівано приїхала Анфіса.
Промокла до нитки, вона застигла на порозі, втупившись в живіт старшої сестри, що випирав. Першою думкою Зої було зачинити перед нею двері. Напевно, треба було так і зробити. Але на вулиці йшов дощ, а Анфіса промокла, ще захворіє, у цьому буде винна Зоя. Хоч і наполовину, але це її рідна сестра. І Зоя впустила Анфісу.
– Мама сказала мені твою адресу. Вибач, що не попередила, приїхала несподівано. Побоялася, що не приймеш мене. Я вчинила підло, визнаю. За це поплатилася. Мені так погано, – Зоя схлипнула.
Вони сиділи в затишній кухні, пили гарячий чай із малиною.
– Не могла я там залишатися, чути постійне мамине ниття про тиск і суглоби. Після Києва місто здається брудним і нудним. Можна я поживу в тебе перший час, поки не влаштуюся на роботу і не зніму квартиру? – Анфіса підняла на Зою почервонілі від сліз очі.
– Звичайно. – Зоя обійняла молодшу сестру.
– А хто в тебе буде? – уже бадьоро запитала Анфіса.
– Син. – Зоя погладила живіт. – Зовсім уже скоро.
– Щаслива ти, Зойко. Ти зможеш мене пробачити коли-небудь?
– Я вже пробачила, – сказала розчулена Зоя.
Час минав, а Анфіса все жила в них із Кирилом. Допомагала прибирати квартиру, ходила по магазинах, гуляла…
– Щось твоя сестра не поспішає шукати роботу. Час б і честь знати, – вимовляв дружині Кирило.
– Не можу ж я вигнати її. Потерпи. Скоро дитинка з’явиться вона втече, щойно набридне слухати плач , – сміялася Зоя.
Все почалися завчасно, Кирило був на роботі. Анфіса викликала швидку допомогу, але чекати її довелося довго. Зоя зателефонувала чоловікові. Кирило приїхав одночасно зі “швидкою”. Тепер їй було не страшно, адже поруч коханий чоловік.
Коли Зою відводили в відділення, вона озирнулася. Щось тривожило її, а що, не могла зрозуміти. Побачивши в очах Кирила страх за неї, вона посміхнулася йому і махнула рукою. І тут же скорчилася від нового нападу болю.
Через кілька годин, пізно ввечері Зоя привела у світ сина. А зранку під вікнами вже стояли Кирило з Анфісою і зі зв’язкою різнокольорових кульок.
Побачивши у вікні Зою, вони випустили кулі в небо, немов салют.
– Ми все купили. І візочок, і ліжечко, і купу одягу для сина, – кричав Кирило.
Зою неприємно різануло це “ми”. Йдучи, Анфіса взяла Кирила під руку. А вона не могла наздогнати їх, відштовхнути від чоловіка сестру. “Перестань, він кохає мене, сина, все буде добре. Через два дні мене випишуть…” – вмовляла себе Зоя.
Але легше не ставало, тривога не відпускала. “Два дні – це так довго. За цей час усе може трапитися. Вони вдома удвох, самі…” – сперечався з нею внутрішній голос.
А вночі на телефон прийшло відео від Анфіси. Зоя подумала, що вона хоче похвалитися покупками. Але коли відео завантажилося, Зоя побачила знімок Кирила і сестри в ліжку.
Чоловік спав, а на його плечі лежала голова Анфіси. Вона посміхалася в камеру, дивлячись переможно, немов знущалася з Зої.
Від безсилої люті Зоя розревілася. Намагалася додзвонитися чоловікові, але його телефон був відключений. Анфіса теж не відповідала на дзвінки. Сама винна. Повірила в каяття сестри і сльози, впустила її у свою квартиру, у своє життя.
Тільки коли принесли на годування сина, вона заспокоїлася. Зоя вирішила, що поїде до мами. Нічого, проживуть якось. Це додало їй сил пережити ще одну ніч. Вона побачила Кирила з величезним букетом квітів. Він мав щасливий вигляд. Анфіси поруч із ним не було.
Медсестра винесла сина і передала його Кирилу.
– А Анфіса де? – запитала Зоя, намагаючись виглядати спокійною.
– Вона поїхала, – відповів Кирило, не піднімаючи очей від сплячого личка сина.
– Як? Куди? Чому?
– Не ображайся, але я вигнав твою сестру. Вона залишила телефон на столі, коли пішла у ванну. Ти подзвонила їй. Я хотів відповісти і побачив наш з нею знімок. Упевнений, вона відправила його тобі. У нас із нею не було нічого.
– А чому ти не подзвонив мені?
– Я вчора проставився на роботі, перебрав, вибач. Якби я подзвонив тобі, то став би виправдовуватися. Виправдовуюся, значить, винен, так? Я ледве на ногах стояв.
Якби й хотів щось із нею зробити, не зміг би. Я просто заснув, а поки спав, вона зробила селфі зі мною. Я сказав, щоб вона забиралася, поки я не викинув її речі за вікно.
Зоя притулилася до чоловіка і щасливо посміхнулася.
– Я злякалася, що вона знову відбере в мене все. Вибач, що сумнівалася в тобі, – сказала вона чоловікові в машині дорогою додому.
Квартира до її приходу була чисто вимита, прикрашена кулями. Біля стіни стояло ліжечко, ледь не доверху заповнене іграшками. Кирило гордо повідомив, що все зробив сам до її приходу.
Зоя зателефонувала мамі й повідомила про онука.
– Як там Анфіса? – запитала мама.
Навіть у такий момент її більше хвилювала молодша донька.
– Вибач, мамо, але я не знаю, де вона. Поки я лежала в лікарні, вона спробувала спокусити мого чоловіка. Він вигнав її.
– Ох, – тільки й змогла вимовити мама.
Більше Анфіса не з’являлася в житті Зої. Через два роки в них із Кирилом з’явилася донька. Брат із сестрою будуть по-справжньому рідними, а не наполовину, як вони з Анфісою.
А та повернулася до Києва. Мама, як завжди, переживала за свою недолугу доньку, яка ні перед чим не зупинялася в пошуках свого щастя.
Зоя щиро бажала їй удачі. Адже тоді Анфіса не заздритиме, не намагатиметься зруйнувати її життя. Вірно?
