Дар’я Сергіївна вже чотири роки їздила в село на дачу. Вона із задоволенням доглядала за городом і садом, з нетерпінням чекаючи на пенсію, щоб не мусити поспішати на роботу, встаючи влітку ще до світанку, аби встигнути дістатися з села до міста, і повністю присвятити себе улюбленим заняттям.
У селі до неї звикли, знали її добросердя і простоту, і називали «нашою Дариною». Вона працювала вчителькою і вийшла на пенсію трохи раніше, оскільки мала хороший педагогічний стаж.
У селі було всього два десятки дворів, з яких постійних мешканців — лише половина.
– Хоч автобуси регулярно ходять, – раділа Дар’я Сергіївна, – буду їздити в місто за необхідністю, а так – хочу пожити тут. У нас краса, природа райська, і люди добрі.
Так говорила вона на своїх посиденьках із сусідками-пенсіонерками у своїй хаті, коли святкувала свободу – вихід на заслужений відпочинок.
Серед її гостей були дві пари передпенсійного віку, кілька пенсіонерок-бабусь, і найближча сусідка, що жила праворуч – Антоніна Григорівна з п’ятдесятип’ятирічним сином – Сашком.
Мати називала Сашка вічним неробою, оскільки він не працював офіційно, а жив за рахунок дрібних підробітків, які можна було знайти в їхньому малонаселеному селі або в сусідньому селі.
Дар’я Сергіївна вже звикла до того, що мати Сашка постійно скаржилася на сина, коли приходила до неї вечорами на чай.
– І за що мені це покарання? Чоловік рано пішов з життя, так син стільки переживань завдає. Немає мені спокійної старості, і боюся навіть на той світ: на кого я сина залишу? – скаржилася Антоніна.
Сашко був двічі одружений, мав дочку від першого шлюбу, але дружини проганяли любителя чарки й полежати у вихідні на дивані.
Сашко час від часу працював, але трудова дисципліна гнітила його, а вічні докори дружин і стеження, щоб він не вжив зайвого, швидко проганяли будь-яке бажання жити в шлюбі.
Так він і залишився один, повернувся до матері, коли йому ще не було й п’ятдесяти років.
Як тільки не соромили його сусідки, мовляв, живе він на пенсію матері, а заробляє мало, але Сашко практично відмовився від благ цивілізації: носив подарований старий одяг, взуття, не їздив до міста, не мав друзів, і навіть не підключив додому інтернет, щоб не платити зайвих грошей.
Мати задовольнялася його мізерними й нестабільними заробітками, економила, лаялася й лякала хворобами. А в Сашка вже була виразка шлунка, яка кілька разів заводила його до лікарні з нестерпними болями.
Саме після цього він кинув вживати. Мати трохи заспокоїлася, а Сашко, пролікувавшись у міській лікарні, став краще почуватися, і хоч тяга до пляшки інколи давала про себе знати, але він тримався, пам’ятаючи свої страждання.
– Досить тобі сина лаяти, – відповідала на скарги Антоніни Григорівни Дар’я, – він не такий вже й поганий. А ти вічно бурчиш. Голодними не сидите: всю весну, літо й осінь він має заробіток у нас і в сусідньому селі, тож навіщо його вічно лаяти?
– Ти не жила так, от і не знаєш… — виправдовувалася Григорівна, — немає радості від невідомості, і вічно хвилюєшся: куди його занесе? Чи не зірветься знову…
– А ти думай про хороше, адже у нього є сила волі, раз кинув вживати, це вже великий подвиг. Так хвали його як можна частіше, і він буде старатися, і хоч сварки у вас не буде… А грошей вічно мало. Адже він їсть все підряд, не просить нічого, крім картоплі, яку й вирощує сам…
Антоніна замовкла й пішла. А Сашко одного разу підійшов до Дар’ї й запитав, чи потрібна допомога по господарству. Дар’я Сергіївна із задоволенням простягнула йому папірець, який мала під рукою в кишені куртки.
— Що це? — здивувався сусід.
— Якраз хотіла звернутися до тебе. Але ти випередив мене. За що дякую, — посміхнулася Дар’я Сергіївна.
— Нема за що, поки що… — відповів Сашко й занурився в список, написаний гарним почерком вчительки.
— Вибач, що я так відразу, одразу все, але щоб потім не турбувати тебе постійними проханнями, я вже написала відразу всі свої справи й плани, а ти сам вирішуй, коли й чим зможеш займатися. Тобі краще знати.
Матеріали всі є. Інвентар теж мій, справний. А оплату ми будемо обговорювати перед початком кожної роботи. Я дуже на тебе сподіваюся, Сашко…
Ти єдиний, хто може допомогти. Я й сама не сидітиму склавши руки, але є робота тільки для чоловіка, тим більше, що я вже не молода… — просила Дар’я.
– Та годі… Ти у чудовій формі. Просто красуня … — посміхнувся Сашко, — я подумаю. Але допоможу, чим зможу.
– Ти все зможеш, Сашко, я ж знаю: і грядки перекопати, і новий паркан поставити, і навіть будівельні роботи, — перелічувала Дар’я. А Сашко кивнув і пішов додому.
Господиня чекала на нього не раніше ніж завтра, а він приступив до роботи вже ввечері.
– Треба починати з паркану, а то скоро ягоди зацвітуть, і наші кури до вас полізуть, як минулого року… — почав він, — і треба б поглянути на дошки.
Дар’я показала робітникові матеріал, дала ящик цвяхів, які давно чекали свого часу в гаражі, і Сашко відразу ж взявся до роботи, демонтуючи старий гнилий паркан і одразу встановлюючи поперечини для нового прольоту.
Робота закипіла, стукіт молотка і скрегіт ножівки було чути в селі, і незабаром мати Сашка прийшла подивитися, що до чого. Вона визирала через паркан зі свого двору і схвально кивала синові.
Того ж вечора Дар’я нагодувала трудівника вечерею, сказавши, що це не входить у вартість оплати. Сашко із задоволенням їв у альтанці, а мати Антоніна Григорівна прийшла його зустрічати.
— І тут тебе годують! Ось пощастило з сусідами. Дякую, Сергіївно, а то він же й забуде подякувати…
– Перестань наговорювати на сина. Він у тебе відмінний працівник, майстер на всі руки, можна сказати, універсал. Так що не переживай, а сідай з нами пити чай… — запросила Тоню до столу Дар’я.
Вони посиділи трохи, але Сашко поспішив поливати город, а жінки почали мити посуд у дворовій мийці.
– Благослови тебе Бог, – зі сльозами на очах говорила Антоніна, – ніхто так доброзичливо до нас не ставиться, як ти. Господь послав сусідку… Ти вже, якщо я піду з житя, не залишай сина, щоб було що поїсти …
– Нічого, йому теж буде пенсія. А до того часу він працюватиме, як і всі ці роки. Такий працівник всім потрібен. У селі без чоловіка важко… – відповіла Дарина.
– У його батька були золоті руки, ось і встиг хлопця чомусь навчити… – посміхнулася мати Сашка, – ось тільки одружуватися йому вже не варто. Усе здоров’я витратив, і вік не юний… Ех, Сашко…
Сашко тепер був на розхват. Влітку хтось вирішив полагодити піч, кому треба було оновити паркани, а хтось і більший ремонт затіяв. Сашко ледве встигав крутитися, працюючи одразу у кількох пенсіонерок, але нагальні прохання Дарини виконував у першу чергу.
Усі в селі давно бачили, як Сашко небайдуже дивиться на вчительку, як пригладжує змученими долонями залишки волосся, коли заходить до неї у двір, а Дарина робила вигляд, що нічого не помічає, лише спокійно й лагідно розмовляла з ним – і завжди шанобливо.
Інші мешканці села теж добре ставилися до помічника, але більше поблажливо, з іронією, а часом і з насмішкою, хоч і доброзичливою. Але так серйозно, щиро і тепло, як розмовляла з ним Дар’я Сергіївна, ніхто не розмовляв.
Коли Дарина виконала всі роботи, і в найкращому вигляді, Сашко переключився на інші свої заробітки, але незабаром зрозумів, що йому бракує участі Дар’ї, що він не може прожити й дня без її ласкавого голосу, посмішки та схвалення його справ.
Одного разу до Дар’ї завітала Антоніна Григорівна.
За розмовою про новини села, про погоду та здоров’я, жінка запитала:
– Ну, Дарино, є ще якісь справи у тебе? Я не заради грошей питаю, адже Сашко й так може допомогти. Ти й без того багато йому роботи оплатила, але є справи, які просто по-сусідськи можна допомогти зробити, по-людськи… Не соромся, що йому сидіти вдома вечорами?
– Як це сидіти? Такого сина треба берегти. Він тепер щодня працює. Тільки встигає по селах бігати. Так і відпочити має право, він уже не маленький хлопчик… — заступилася за Сашка Дарина.
– Та відпочиває він. Ось тільки звичка вже спілкуватися з тобою є. Сам попроситися не може. Тільки не подумай, він дуже добре до тебе ставиться, і навіть соромиться іноді зайти, щоб просто побачитися.
Ось і послав до тебе запитати: чи не треба чогось? А про прохання говорити не дозволив… — шепотіла мати.
– Та, здається, поки що все, – здивувалася Дарина, – а ви знайте, що ви – мої найближчі тут люди, і можете приходити хоч щодня, я завжди рада. Тільки б не сварилися і були здорові.
Як тільки вона промовила ці слова, як у двері постукали і увійшов Сашко. Він заздалегідь поспішив за матір’ю і стояв у передпокої, підслухавши останні фрази розмови. Сам прийти соромився.
– А ось і він, – махнула рукою мати, – не затримався…
– Сідайте…- Дар’я вже накривала на стіл, дістаючи торішнє варення та домашнє печиво.
– Може, не чай, а які справи накопичилися? – запитав Сашко, – бо ми з мамою ніби самі напросилися…
– Нічого страшного, іноді можна й напроситися… Справи ніколи не закінчуються, а відпочивати теж треба, – відповіла Дар’я, ставлячи чайник на плиту.
Так все літо сусіди відвідували одне одного, і Сашко вже без вагань приходив до Дар’ї, щоб трохи поговорити, хоча б на п’ять – десять хвилин, або просто посидіти у неї на ґанку, поки вона поливає свої квіти у палісаднику.
Восени Сашко встиг і зі своїм урожаєм, і допоміг сусідам, у тому числі й Дарині. Він опустив у її льох під кухнею висушені овочі, банки з капустою, соліннями, допоміг перекопати грядки.
А коли сезон збору врожаю закінчився, Сашко поїхав на обстеження до лікарні за наполяганням Дар’ї.
— Саме час перевірити своє здоров’я, а то взимку тобі знову доведеться доглядати дачі міських, розпалювати печі, годувати їхніх котів… Не буде часу… — говорила вона.
Сашко підробляв таким чином трохи й взимку, і Антоніна Григорівна була задоволена: заробіток сина став постійним.
Сашко кілька разів їздив до міста, і виявилося, що хвороба відступила, а стан організму близький до норми відповідно до віку.
— Це треба відзначити! — гучно оголосив Сашко, неабияк налякавши матір, що він збирається випити… Але син поставив на стіл круглу коробку з тортом, — поклич своїх бабусь, а я за Дариною…
Сусідки зібралися швидко, як тільки дізналися, що Сашко приніс свіжий торт, а він сидів на ґанку у Дарії й чекав, коли вона переодягнеться з такої нагоди.
– Де вони? – запитували сусідки у матері, – і чого він до неї весь час ходить?Сподівається?
– На що йому сподіватися, бабусі… Він уже виглядає старшим років на десять. І сивий, і слабким став, вік… Здоров’я хоч і зміцніло трохи, але кому такі потрібні? Старі й хворі…
А коли Сашко і Дар’я увійшли в дім, жінки здивувалися. У Сашка світилися очі, він допоміг Дар’ї роззутися – подав їй капці. А вона підійшла до столу і поставила тарілки зі своїми пирогами.
– Я знала, що у нього все буде добре… – посміхнулася вона, – і це завдяки його волі, характеру, який багато хто вважає слабким, але я б так не сказала… Навпаки.
Гості схвально кивнули, почали пити чай, хвалити Сашка, його матір і Дарину.
– А я тут до чого? – здивувалася Дар’я, – адже я лише сусідка, а не лікар, не цілителька…
Ну тут у розмову втрутився Сашко, ніби чай і присутність Дарини надихнули його:
– Та якби не ти, то я навряд чи б кинув вживати… Якщо чесно, – раптом зізнався він при всіх.
Жінки замовкли, дивлячись у свої чашки й посміхаючись.
– Мені одному це не треба було… — пояснив він, — я і для матері, звичайно, а вже потім — для себе…
– Не такий вже й поганий у тебе син, — підтримали сусідки Сашка, — тож не скаржся, а життя, воно змінює людей… І слава Богу, буває, що й на краще.
Дарина скоро пішла, пославшись на справи, пішли й інші гості, а Сашко ще довго сидів із матір’ю за столом, біля останнього шматочка торта, і дивилися у вікно.
– Я наїлася солодкого, – сказала мати, – мені більше не можна. А ти цей шматочок завтра Дарині віднеси, – вона молодша, їй можна. Ви ще з нею чаю вип’єте, поговорите. Дощ. Які справи в таку погоду?
— Ну, не кажи, — відповів Сашко, — вона тут захотіла курей теж тримати, як і ми. Тож треба мені оглянути її старий курник. Там ремонт треба починати, щоб до весни все було готово.
– Ось і правильно, синку. Треба допомогти. І що б ми без тебе робили? – відповіла Антоніна, сама дивуючись своєму ласкавому голосу.
Сашко зітхнув і пішов на ґанок, а Антоніна думала: «Як же передається добро… Ось і у нас із сином порозуміння налагодилося. А все через неї, через вчительку. Ось жінки всі питають: «Чого він до неї прикипів?»
А він іде на добро, на ласку, як метелик на світло… Така вона, Дарина… І нехай дружать. А добро – це основа кохання. Тепла в неї душа. Тепла…»
