Оксана гойдала візок з сестрою, а сама засинала.
Падала головою і билася об край коляски.
Як тільки перестанеш гойдати, сестра почне кричати так, що розбудить весь будинок, а не тільки батька і маму.
Мама втомилася з нею, всю ніч на руках тягала, Марійка кричала без перерви, під ранок мама, боячись упустити дівчинку, розбудила Оксану і попросила покачати її, у мами вже не було сил.
-Донечко, покачай Марію, не можу, – сказала мама, вивозячи візочок на кухню, де спала Оксана.
Оксана позіхаючи почала гойдати візочок з кричущою Марійкою.
-Аа-а-а, а-а-а.
Оксані дуже хотілося спати, але мама теж падала з ніг.
– Засинай,ааа, – наспівувала Оксана, стукаючи колесами коляски об підлогу, – баю-бааай, – співала дівчинка, тим самим заколисуючи себе і нахиляючись все нижче і нижче.
Спати, спати.
-Уууаауу, – закричала Марійка.
Оксана здригнулася і знову почала колихати візок.
-Спи, спи.
Марійка не хотіла спати, кричала як скажена.
-Спи, Маріє, будь ласка, – просила Оксана.
Але Марійка не слухала, вона хотіла кричати.
Не витримавши її криків, Оксана зупинила коляску і спробувала взяти дівчинку на руки.
-Мокра, звичайно, кричати – то так, – шепоче Оксана, – почекай, ну почекай.
Витягла товстеньку Марійку з візочка, прибрала мокру пелюшку.
Дитина, відчувши свободу, задриґала голими ніжками, закрутила голівкою.
-Ну що? Добре, так? Ну дриґай тепер своїми лапами, – шепотіла дівчинка, -де тобі пелюшку взяти.
Дівчинка нагодувала дитину з пляшечки кашею, яка лежала в колясці, попередньо спробувавши, чи не зіпсувалася.
Оксана дуже хотіла спати. Марійка ж, наївшись, лежала на подушці старшої сестри і аґукала, потім підняла свої товстенькі ніжки і, схопивши себе за пальчики, почала тягнути їх собі в рот.
-Слухай, гімнастка, -шепоче Оксана, – мені так- то до школи, контрольна з математики, Марина Семенівна знаєш яка, якщо я не вирішу щось, вона буде сердитися і поставить двійку, а потім тато вдома буде лаяти і покарає.
-Аґу, аґу, – щасливо бурмоче дитина.
-Звичайно, тобі-то добре, тебе не покарають, навіть якщо ти вся двійками обростеш, тому що ти рідна, а я тільки мамина, – шепоче засинаючи Оксана.
Вона прилягла з краєчка, вкривши сестричку ковдрою і поклавши на неї зверху руку, моментально заснула.
Малятко попищавши, зрозуміло, що ніхто не звертає на нього уваги, заснуло.
Вранці Оксана навіть не чула, як мама забирає заплакану Марійку.
-Дивись, Володю, заснула.
-Дивись, щоб дитину не придавила, -кинув батько, – навіщо було з візочка витягувати, впустить ще, сил-то немає…
-Вона мені допомагала, Володю. Я просила погойдати.
-Ну і гойдала б, що все ніяк не виспиться?
-Була ніч, ти що? Дитині вісім років, ти про що?
-Відчепися, мені йти треба, виростиш ледарку, кобилі дев’ятий рік, а ти їй все дмеш в дуп..
-Та куди я дму, що ти.
-Все, відчепися, кажу, але щоб такого більше не було, придавить дитину мені…
Як жилося Оксані? По-різному.
-Що твоя все спить?
-А твоя не могла підлогу помити?
-Скажи твоїй, нехай сходить..
-Іди з дитиною погуляй.
-Книжечки читаєш? Іди краще підлогу у бабусі помий, кобила.
-Твоя тільки те й робить, що жре і спить, корова.
-Кобила.
-Нікчемна.
-Ледарка.
Це найпристойніше, що доводилося чути Оксані.
Найстрашніше для Оксани було йти до так званої бабусі мити підлогу. Це мати вітчима.
Мама Оксани дуже хотіла догодити своїй свекрусі, вона називала її мамою, бігала до неї постійно і посилала Оксану.
Особливо дівчинка ненавиділа влітку їздити на дачу. Там цей противний Олег, онук бабці. Він штовхав, щипав Оксану, а якщо вона давала здачі, цей здоровенний хлопець, біг і скаржився бабусі.
-Бабусю, ця худа потвора штовхнула мене.
– Ну що ти, дитинко, що ти мій хороший, тримай пиріжок. Володька приїде, ми все йому розповімо.
Олег був племінник вітчима, син його сестри, але він називав дядька по імені, завжди біг до нього назустріч, відштовхуючи Оксану і вішався спочатку на вітчима, а потім на матір Оксани.
Та огидно сюсюкала з хлопчиком, поглядаючи, чи бачить свекруха, як вона добре ставиться до її улюбленого онука.
Бабця в цей час стояла на ґанку і, засунувши руки в боки, грізно і презирливо дивилася на матір Оксани.
-Ну і ледарку ти виростила, Тетяна, ще й обмовляється. Ніякої поваги немає. Олега шпиняє, щипає. Жерти та спати тільки знає. Всі ягоди зжерла.
“Мамо! Чому ти не заступишся за дитину? Чому ти не скажеш, що у неї страшна алергія на полуницю і будь-яку червону ягоду? Чому, мамо?”
Мати не знає, куди подітися від сорому, а Оксана від образи, болю і страху.
Вона обіймає і цілує племінника чоловіка, щось шепоче йому. Той злобно дивиться в бік Оксани і показує кулак. Буде ображати, розуміє дівчинка.
-Ну що ти, – шепоче мати, -навіщо Олега образила. Оксано, ну не можна його не чіпати? Я ж просила слухатися бабусю.
-Вона мені не бабуся, -шепоче дівчинка, -вони мене ображають, не дають їсти.
Але мама не чує, вона сміється над черговим жартом товстого Олега і йде в будинок…
“Жінко, ви серйозно? Ваша маленька донька образила хлопця, який на три голови вищий і в двадцять разів товстіший? Де ж ваше материнське серце? Невже так хотілося вийти заміж? Бути як усі, при чоловікові? Що плювати на свою маленьку доньку? Яку в таких муках ви народжували?”
Її змушували носити воду в лазню, з колонки, двома відрами, щоб було швидше.
Сусідки хитали головою, називали нелюдами. Але кожен йшов до своєї сім’ї, і ніхто, ніхто ніколи не заступився за дівчинку, не сказав, що ж ви робите.
Оксана раділа сестричці, коли та народилася.
Після того випадку, коли дівчатка заснули на одному ліжку, Марійку все частіше сплавляли Оксані.
Ось так восьмирічна дитина зрозуміла для себе, що її ніхто не любить, крім цієї дівчинки.
Марія бігала за сестрою, до тремтіння кричала, коли та йшла до школи.
-Моя, моя Оксанка,- кричала голосиста Машка і ніхто не міг її заспокоїти.
До школи Оксана ходила в новенькій, чистій і випрасуваній формі, з величезними плоскими комірцями і бантами-трояндочками, в білосніжних колготках і вчитися повинна була тільки на п’ятірки.
У мами Оксанки все мало бути ідеальним, тільки якою ціною…
Приїжджала бабуся Оксанки і Марії, привозила подарунки, ошатна, красива.
Оксанка до нестями любила бабусю. Вона була красива і добра, як фея.
-Сиротинка моя, Попелюшка, – плакала бабуся.
-Бабусю, забери мене до себе… Тільки Марійку шкода.
Бабуся видихнула, її очі бігають.
-Ну, дитинко, а як же Марія, як мама без тебе?
І бабуся їде, красива, добра, як фея…
Нікому не можна говорити, це соромно. Нехай всі думають, що у них вдома все добре. У них ідеальна сім’я.
“Тато, мама, я – спортивна сім’я!”
Під таким гаслом проходять сімейні змагання в школі.
Звичайно, вони перемогли. Обіймаються, веселяться! Мама притискає її до себе, Оксана завмирає. Мама її любить!
І тато обіймає, гордо виставляє великий палець для фотографії. Щаслива сім’я.
Це вдома вона буде гадиною, потворою, тупицею, ледаркою…
-Оксано, моя Оксанка, не плач. Я вб… його.
-Кого ж, Марійка, – витирає сльози Оксана.
-Тата. Виросту і вб…
-Не можна так, Марійко. Нікому не кажи, добре? Ніколи! Обіцяй, інакше твоїй Оксанці буде погано.
-Добре, -киває дівчинка головою, обіймає сестричку за шию і цілує в щічки, -моя найулюбленіша Оксанка, моя сестричка.
Оксана трохи витягнулася, Марія теж підросла, але так само не відходить від Оксани.
-Не заважай сестрі робити уроки, йди сюди, -каже батько.
-Ні! Я буду з Оксанкою сидіти.
До бабусі, матері вітчима, слава Богу, її більше не відправляють, і все літо Оксана сидить вдома, в задушливій квартирі, правда не одна, а на пару з сестрою.
Того року стався огидний скандал.
Спочатку Олег сильно вдарив Оксану в ніс, потім штовхнув Марію, і врешті-решт підглядав, коли дівчатка милися в лазні. Побачила сусідка і підняла крик, зателефонувала мамі дівчаток.
Приїхав батько і провчив цього Олега.
Бабця кричала, як скажена, і говорила, що це дівчатка ходять і спеціально крутять дупками, бентежачи її невинну дитину.
Батько сильно кричав.
Змусив вибачатися Пончика, як між собою дівчатка прозвали двоюрідного братика. Бабця хапалася за серце, намагалася щось говорити, але він бушував.
Потім наказав дівчаткам швидко збиратися і їхати додому, по дорозі заїхали в кафе.
-Боляче, Оксано.
Дівчинка від подиву мало не проковтнула ложку, якою їла морозиво. Її назвали по імені!
-Терпимо, – сказала і опустила очі, зрозуміла, що зараз заплаче.
– Дурний Пончик. Бігає і регоче, як придурок, і спідниці нам піднімав, – сказала Марія.
-Уб… гада, – скрипить зубами батько, – вибачте, дівчата.
Оксана така рада, вона готова ще раз перетерпіти образи і брудні натяки Пончика, аби її не називали ледаркою, дурепою, тупицею і мерзотою.
Вдома мама обережно запитала у дівчаток, чи не зробили з ними щось погане, переконавшись, що все добре, заспокоїлася.
Тепер дівчатка на дачу не їздять, і батько став менше їздити до своєї матері. І що дивно, він менше став кричати і ображати Оксану.
І навіть став пишатися нею. У розмові з сусідами, наприклад, називає Оксану помічницею. Каже, що вона кумир для молодшої, мовляв, та шалено любить старшу сестру… .
Після школи Оксана поїхала вступати до Києва, звичайно вступила. Як же їй сподобався Київ, вона не хотіла повертатися додому. Але там Марійка, яка плакала без неї кожен день.
Перший рік дався Оксані дуже важко. Завжди хотілося додому, поривалася все кинути і перевестися додому. Вона вже вирішила доучитися перший курс і забрати документи, але приїхавши на свята додому, зустріла Пончика – Олега. Ще товстішого з червоними слинявими губами.
-Що, нажилася в Києві, кобило. Бабця казала, що нічого путнього з тебе не буде.
-А з тебе буде? І з чого ти вирішив, що я нажилася? Приїхала на канікули.
-Ууу. Я в технікумі вчуся.
-Ну добре, рада за тебе.
Бажання переїжджати назад різко відпало.
Минуло ще три роки, Оксана поїхала на практику, потім заїхала додому.
Мама сказала, що бабуся хвора, вони чергують з матір’ю Олега по черзі.
-Донечко, сходи до неї.
-Ні.
Мама заплакала.
-Чому ти плачеш, мамо?- м’яко запитала Оксана, -те, що я спілкуюся з вами всіма, це не ваша заслуга, це любов Марії мене тримає…
Мама відсахнулася.
-Оксана… донечко…
-Мамо, не треба…
-Оксанка моя, моя Оксанка приїхала…
Оксана закінчила навчання, стала хорошим фахівцем.
-Тату, ти що?
-Щось серце колет, донечко.
Оксані хочеться плакати, такі потрібні в дитинстві слова, звучать тільки зараз.
-Тату, ти не переживай, я хороший фахівець, я тебе вилікую.
-Я знаю, донько… Вибач мене, я навіть не буду говорити, як винен перед тобою, вибач нас, наша Оксанка…
Увечері Оксана з Марією сидять на ґанку дачі, не тієї, іншої. Батьки купили.
П’ють зварене мамою какао і лопають принесені, як у дитинстві, булочки.
Повз проходить постарілий батько, ласкаво дивиться на дочок, які дорослі їхні дівчатка…
-Гаразд, не буду його вби…ти, -шепоче Марія.
-Кого, Маріє?
-Батька, – шепоче дівчина.
-Та Маріє, блін.
І дівчата закатуються сміхом.
-Ось кобилки, – по-доброму сміється мама, йдіть їсти, наречені.
А сонце, що заходить, фарбує в рожеве і бордове світло все, до чого доторкнеться. Краса… Благодать… Чи варто злитися, думає Оксана, все минуло…
А як ви думаєте, чи варто тягнути за собою тягар минулих образ? Чи відпустити? Не псувати собі життя. Було і було, просто зробити висновки, що і так в житті може бути… І намагатися не повторювати помилок матерів, батьків…
Спеціально для сайту Stories
