Лідія сиділа на касі з втомленим від життя і людей виглядом. «Як ви мені всі набридли, очі б мої вас не бачили», – говорив її погляд. В цей момент перед нею стояла повільна напівсонна молода дівчина. Таких Лідія називала курками.
Всіх покупців вона ділила на три категорії: «курки», як ця дівчина; «собаки», яким дай тільки привід, почнуть гавкати і лаяти всіх і все; і «не від світу цього», до яких вона зараховувала тих, хто не підходив до жодної з перерахованих двох категорій.
Лідія давно пробила продукти і чекала оплати. Дівчина довго рилася в об’ємному гаманці, перебираючи дисконтні картки інших магазинів довгими нарощеними нігтями отруйно зеленого кольору.
– Оплата карткою? – запитала зі зітханням Лідія повільну дівчину.
Та кивнула і продовжила ритися в гаманці. Черга нетерпляче чекала, спостерігаючи за нею разом з Лідією. Нарешті, дівчина знайшла картку і приклала її до зчитувального пристрою. Черга з полегшенням видихнула, заворушилася.
Лідія ледве стримувалася, щоб не поквапити дівчину, яка затримувала чергу. А та незворушно вклала картку в гаманець, закрила його, поклала в сумочку і застебнула її на блискавку. Тільки після цього почала складати продукти в пакет.
Все робила повільно, послідовно. Нарешті, пішла до виходу з таким виглядом, ніби робила послугу Ліді, черзі і всьому світу.
«Що за сонна муха? Невже не могла приготувати картку заздалегідь? Адже вона заміжня. На пальці обручка. І де очі у чоловіків? Хоча, зрозуміло, де», – бурчала про себе Лідія, пробиваючи продукти наступному покупцеві.
Вона кинула погляд на жінку з дівчинкою, яка підійшла до каси. Бабуся і онука. Цих Лідія відразу віднесла до категорії «не від світу цього».
Вона бачила їх часто. Літня жінка метушливо складала продукти в пакет. Дівчинка стояла поруч, байдуже дивлячись на неї своїми великими блакитними очима.
З-під шапочки вибивалися світлі кучерики. Лідія щоразу ловила себе на думці, що у неї могла бути ось така світленька блакитноока донька.
Жінка зібрала з тарілочки решту і поспішно відійшла від каси, щоб не заважати іншим. Дівчинка слідувала за бабусею, як приклеєна.
Жінка завжди брала мінімум продуктів. Та й зрозуміло, на пенсію не розгуляєшся. Лідія знову кинула на них погляд.
Бабуся з сумкою кульгала до виходу, спираючись на палицю, дівчинка не відставала від неї. Лідія зітхнула і продовжила пробивати ненависні продукти не менш ненависним покупцям.
Через день Лідія знову побачила літню жінку. Вона поклала на стрічку біля каси свій звичайний набір продуктів – молоко, батон, пачку макаронів. Іноді до нього додавалася пачка чаю, цукор або якісь овочі.
– Добрий день. Ви сьогодні без онуки? – запитала Лідія.
Покупців у магазині мало, біля каси немає черги, можна і поговорити.
– Так. Наталя в садок, нарешті, пішла, – відповіла жінка, складаючи поспішно продукти відразу в пакет.
– Сто дев’ятнадцять гривень сорок сім копійок, – назвала Лідія суму до оплати. – А до цього не ходила? Начебто вже велика дівчинка, – зауважила Лідія, чекаючи оплату за чеком.
– Ходила, звичайно. Тільки… Мама у неї пішла з життя недавно, дочка моя. – На очах жінки виступили сльози. – Переживала дівчинка, замкнулася в собі. Ох, горе. – Жінка змахнула сльозу, розсіяно зібрала решту.
Лідія, не роздумуючи, взяла шоколадку зі стійки, де стояли товари зі знижкою, і сунула в пакет жінці.
– Для онуки.
– Ой… Навіщо? Не треба. Скільки я винна? – Жінка метушливо полізла в сумку за гаманцем.
– Не треба. – Лідія зупинила її руку.
– Дякую! – сказала розгублена жінка і пішла до виходу.
*****
Свого батька Лідія не пам’ятала. Мати казала, що він був красенем. Лідія не дуже вірила її словам. Худа, носата, грубувата мати і красень – це якось не в’язалося.
Хоча на матір Лідія зовсім не була схожа: висока, статна, з прямим носом і копицею густого каштанового волосся.
Батько покинув їх, коли Ліда була зовсім маленькою. Жили вони з мамою в невеликому селищі біля залізничної станції. Мати часто називала маленьку Ліду хвостом, причепом, що заважає їй влаштувати особисте життя.
Ліда не пам’ятала, щоб мати коли-небудь обіймала її, цілувала, говорила ласкаві слова. Називала вона її Лідкою, за пустощі і помилки лаяла, грубо обзивала, не соромлячись у виразах. Могла і чобітом відходити.
Ліда до матері теж не відчувала прихильності. Закінчила школу і поїхала вчитися в торгово-кулінарне училище в обласному місті.
Вона не мріяла стати кухарем або продавцем. Просто туди легко вступити, давали гуртожиток, можна було швидко почати підробляти. А гроші Ліді були потрібні. Мати відразу сказала, що тягнути на своїй шиї Лідку не збирається.
Вирвавшись з дому і почавши самостійне життя, Ліда швидко освоїлася. На другомі курсі закохалася в хлопця старшого за себе. Але той кинув її ще до того, як вона дізналася, що чекає дитину.
Не роздумуючи, не піддаючись на вмовляння і залякування лікарів, зробила переривання. Не хотіла, щоб дитина стала їй перешкодою, як сама Ліда для матері.
Знову закохалася в гарного хлопця, коли вже працювала в магазині. Але до весілля справа не дійшла. Батькам нареченого вона не сподобалася.
Потім був Алік, одружений і товстий. Він був шалено закоханий, купив їй однокімнатну квартиру для зустрічей. Ліді він не дуже подобався, але вона терпіла його. Зв’язок між ними тривав сім довгих нудних років.
Приходив він до Ліди раз-два на тиждень, ніколи не попереджав заздалегідь. Вона сиділа вдома вихідні та у свята, чекала, раптом прийде. Не скандалила, невдоволення не показувала, боялася, що відбере квартиру.
Не відібрав. Вона, напевно, набридла йому, а може ще щось сталося, тільки Алік приходити перестав. Ліда не шкодувала про нього.
Були й інші чоловіки, але заміж ніхто так і не покликав. Ліда змирилася, хотіла народити для себе, коли зрозуміла, що роки минають, ловити їй більше нічого, навколо повно молоденьких і красивих дівчат.
Але, виявилося, дітей у неї після того, ніколи вже не буде.
До матері вона їздила спочатку, привозила продукти. Мати раділа продуктам, але на стіл їх не виставляла, боялася, що Ліда сама їх з’їсть.
Вісім років тому мати згоріла разом з будинком. Ліда їздила на похорон. На місці спочину вона стояла одна. Двоє чоловіків легко несли труну.
Сусіди розповідали, що мати взяла квартиранта-приїжджого. Випадково чи ні, але через місяць будинок вночі загорівся, спалахнув як смолоскип. Літо було сухим і спекотним. Поліція знайшла тільки обгоріле тіло матері.
Ліда не дуже сильно переживала. Не бачила від матері любові і турботи, давно звикла жити самостійно.
Так і жила Лідія одна. Не любила щасливих жінок. Не терпіла таких курок, як повільна сонна дівчина з відкритим ротом і нарощеними нігтями. У них все добре, навіть чоловіки є. І за що тільки чоловіки їх люблять?
Скоро сорок. Лідія стала сильно фарбуватися, рум’янити щоки, намагаючись за макіяжем приховати зморшки і в’янучу шкіру обличчя.
Вона часто думала, що якби не той вчинок, у неї могла бути саме така світленька блакитноока дочка, як у тієї жінки з паличкою. Вона б її любила з усією силою невитраченої ніжності і любові, вбирала б, заплітала в коси пухнасті банти, ходила б на ранки в садок і пишалася своєю красунею…
Через кілька днів Ліда знову побачила в магазині жінку. Цього разу вона поклала на стрічку біля каси не молоко і макарони, а ковбасу, курку, сир…
– Добрий день, – привіталася Ліда. – У вас свято намічається?
– Та яке свято. Сорок днів дочці завтра. Сусіди, може, зайдуть, треба стіл зібрати. Набрала ось, а як донесу, не знаю.
Ліда пробила продукти, віддала решту.
– Ви почекайте, не йдіть, я зараз.
Вона покликала іншого касира, щоб той її підмінив. Через п’ять хвилин вийшла до жінки в пальто і з об’ємною сумкою в руках.
– Ходімо. Я проведу вас.
– Та що ви? Мені так незручно… Я тут недалеко живу… – примовляла жінка, намагаючись не відставати від Ліди, коли та без розмов взяла у неї пакет з продуктами і пішла до виходу.
Галина Миколаївна, так представилася жінка, збентежено щось розповідала всю дорогу. Лідо слухала її і думала про своє.
Коли вдома вона виклала зі своєї сумки фрукти, цукерки, пляшку червоного, нарізку м’яса і червоної риби, жінка замахала руками, відмовляючись брати.
– Не треба, що ви? Мені нема чим з вами розплатитися.
– Я грошей з вас не візьму, – заспокоїла Галину Миколаївну Лідія.
– А ви приходьте завтра на сорок днів. Ми вранці з Наталкою на цвинтар поїдемо, а до обіду сусіди підійдуть, пом’янемо мою Ганнусю. Прийдете? – з надією запитала розгублена жінка.
– Прийду. – Лідія посміхнулася. – А батько у дівчинки є?
– Є, звичайно. Як не бути? Тільки він пішов відразу, як Ганнуся захворіла. У нього вже інша сім’я, начебто син недавно з’явився на світ. На похорон кликати його не стала.
– Тобто, дівчинка буде жити з вами? – уточнила Лідія.
– А з ким же? Родичі є, звичайно. Двоюрідний брат Ганни, племінниця. Живуть не тут, у Києві. На поминках обіцяли допомагати, піклуватися про Наталку. Тільки ніхто не запитав, як ми з нею жити будемо на мою пенсію.
Ніхто не запропонував взяти її до себе. Ви не подумайте, я нікого не засуджую. У всіх свої турботи, діти, онуки. Кому потрібна чужа дитина, зайвий рот? А я вже стара.
Станеться щось, Наталці пряма дорога в дитячий будинок, виходить. А куди ж іще? Тільки й молю Господа, щоб дав пожити довше, щоб встигнути підняти мою дівчинку.
Лідія поверталася до магазину і думала про Наталку. Незавидна доля її чекає. У неї самої хоч мати була, не по чужих людях блукала, стусани і образи не від чужих людей отримувала.
Наступного дня Лідія прийшла. Крім неї за столом сиділи ще дві сусідки. Родичі не приїхали. Наталка сиділа з лялькою в руках, не дивлячись ні на кого. Лідія підсіла до неї.
– Як звати твою ляльку?
– Ганна, – не піднімаючи голови, відповіла дівчинка.
– Як маму? А ти знаєш, що коли люди йдуть на небо, обов’язково посилають своїм близьким когось замість себе? Кошеня, собачку, іншу людину, щоб їм не було так нудно і самотньо.
– Правда? І мені мама пошле когось? А коли? – Дівчинка підняла на Ліду свої великі блакитні очі.
Лідія вперше помітила в них хоч якийсь прояв почуттів, а не порожнечу і байдужість, як раніше.
Лідія стала часто приходити до бабусі з онукою, приносити продукти.
– Я не краду, ви не подумайте. Просто я одна живу, мені нема на кого гроші витрачати. А вам важко, – сказала вона на протести Галини Миколаївни прийняти чергову допомогу.
До новорічного ранку купила для Наталки повітряну рожеву сукню і корону з різнокольоровими каменями. Наталя спокійно подякувала, але від сукні весь вечір не відводила очей.
Коли Лідія зібралася йти, Наталка підійшла до неї в передпокої. Лідія присіла перед дівчинкою навпочіпки.
– Я знаю, хто ти. Тебе мама послала мені замість себе. Ти ж не підеш, не залишиш мене? – Наталка серйозно і пильно дивилася в очі Лідії.
– Не залишу. – Ліда обійняла дівчинку, ковтаючи сльози, підняла очі на Галину Миколаївну.
Та закрила долонею рот, стримуючи ридання. По щоках бабусі текли сльози.
Наступного дня Лідія разом з Галиною Миколаївною прийшла на ранок у садок. Ошатна Наталка водила хоровод навколо ялинки і раз у раз поглядала на них.
– Ви ж не просто так до нас приходите, допомагаєте, правда? – запитала Галина Миколаївна, коли вони вийшли з садка після ранку. – Наталка чекає на вас щодня, питає, коли прийдете.
– Я мріяла про таку доньку. Тільки у мене немає і не буде дітей. – І Лідія чесно розповіла все про себе.
Наталка все більше звикала до Лідії і одного разу назвала її мамою.
Коли Лідія покликала Наталку жити до себе, та погодилася відразу, але подивилася на бабусю, чекаючи її дозволу.
– Іди до мами, – підштовхнула онуку Галина Миколаївна.
Ось так у Наталки з’явилася нова любляча мама, а у Лідії дочка, про яку вона мріяла.
Галина Миколаївна пішла з життя через чотири роки, встигнувши написати заповіт на квартиру на онуку.
Родичів багато, тільки ніхто з них не допоміг їм у скрутну хвилину. Боялася, що відберуть у дівчинки квартиру. Пішла спокійно, адже Наталка не залишилася одна. Ліда оформила опікунство над дівчинкою.
Ось так випадково перетнулися три нелегкі жіночі долі.
Може, і правда, люблячі нас люди, йдучи на небо, посилають замість себе ангелів?
Спеціально для сайту Stories
