— П’єш чай без нічого, Ксюшо? Нервуєш?
Голос Тамари Павлівни був солодким, як перестиглий фрукт, під шкіркою якого вже починається гниття. Вона сиділа за столом у бездоганно чистій кухні невістки і методично помішувала ложечкою у своїй порцеляновій чашці, хоча цукор давно розчинився.
Ксенія повільно перевела погляд з вікна, за яким починався тихий квітневий вечір, на свекруху. Одна її рука спокійно лежала на помітно округлому животі. Вона не відчувала нервозності. Вона відчувала втому від цієї передбачуваної, виснажливої гри.
— Я не п’ю чай, Тамара Павлівна. Це відвар шипшини. Корисний. І я абсолютно спокійна.
Вона відповіла рівно, без виклику, але і без тіні підлещування.
— Корисно, звичайно, — кивнула Тамара Павлівна, нарешті відставляючи чашку. Її чіпкі, маленькі оченята обмацували все навколо: новий холодильник з безшумним мотором, баночки з дорогими вітамінами на відкритій полиці, букет свіжих тюльпанів у важкій кришталевій вазі.
— Раніше Антон мені щомісяця допомагав. На ліки, на квартплату… Адже я одна, пенсія сама знаєш яка. А тепер все в сім’ю, все для майбутньої дитини.
Вона вимовила це з таким страждальним зітханням, ніби її син не створював власну сім’ю, а зраджував Батьківщину. Ніби гроші, які він тепер витрачав на свою дружину і майбутнього спадкоємця, були вкрадені особисто у неї, з її гаманця.
— Антон — прекрасний чоловік і майбутній батько, — спокійно відповіла Ксенія, не піддаючись на провокацію. Вона знала, що будь-яке виправдання буде сприйняте як слабкість.
— Він багато працює, щоб ми ні в чому не мали потреби. Ні ви, ні ми. Він же привозив вам продукти минулого тижня і оплатив комуналку.
— Продукти… — пирхнула свекруха, і її стиснуті губи скривилися в огидливій посмішці. Вона знову взялася за ложку, але цього разу лише постукувала нею по краю чашки.
— Привіз пакет гречки і заморожену курку. Раніше він мені конверт давав. Я сама вирішувала, що мені потрібно. Може, я не гречку хотіла, а на лікувальний масаж сходити. Спина у мене хвора, відвалюється. Але хто тепер про мене подумає? Тепер всі думки тільки про одне.
Вона демонстративно подивилася на живіт Ксенії. Всередині Ксенії все стиснулося в тугу грудку, але зовні вона залишалася незворушною. Вона знала цю гру. Кожне слово свекрухи було крихітною краплею кислоти, розрахованою на те, щоб роз’їсти її спокій.
— Добре, якщо ця дитина принесе щастя в сім’ю. А не навпаки, — продовжила Тамара Павлівна, переходячи від скарг до погано завуальованих погроз.
— Вкладення-то великі. Відповідальність. Антон же хлопець довірливий,чесний. Він думає, що всі люди такі ж. Чесні. Порядні.
Вона зробила паузу, чекаючи реакції. Але Ксенія мовчала, лише її пальці трохи міцніше стиснулися на животі, окреслюючи контур нового життя.
— А життя, воно ж складна річ, — вкрадливо продовжувала Тамара Павлівна, нахиляючись вперед через стіл.
— Іноді таке вилазить назовні, чого зовсім не чекаєш. І таємниці всякі… вони довго не живуть. Особливо в маленьких містах, де всі один одного знають. Я ж не сліпа, Ксенія. І не глуха. Я все бачу… і все про всіх знаю.
Ксенія не промовила ні слова. Вона просто дивилася на свекруху, і її спокій, здавалося, був густішим і щільнішим за повітря в кухні.
— Що ти на мене так дивишся? Думаєш, я нічого не розумію? — вона нахилилася над столом, її голос впав до отруйного шипіння.
— Я тебе бачила. Два тижні тому. Біля торгового центру. Ти сідала в машину до якогось високого, чорнявого. Не до Антона, ні. Він у цей час на нараді горбився, щоб тобі на вітаміни заробити. А ти посміхалася йому. Так посміхаються не просто знайомим.
Брехня була грубою, зліпленою на швидку руку, але Тамарі Павлівні не потрібна була правдоподібність. Їй потрібен був привід.
Ксенія повільно, без жодного зайвого руху, прибрала руку з живота і склала її поверх іншої. Її поза не змінилася, вона все так само сиділа прямо, як королева на незручному троні.
Вона не стала виправдовуватися, не стала питати «коли?» або «з ким?». Вона позбавила свекруху задоволення бачити її розгубленість.
І це привело Тамару Павлівну в справжню лють.
— Мовчиш? Правильно, що тобі сказати? Я все відразу зрозуміла. Як тільки Антон сказав, що ти чекаєш дитину. Він, мій дурник, зрадів. А я відразу подумала — з чого б це? Три роки жили, нічого не було, а тут раптом на тобі. Подаруночок. Тільки чий?
Вона підвелася зі стільця, її невисока, кремезна постать випромінювала загрозу. Вона обійшла стіл і зупинилася поруч із Ксенією, нависаючи над нею. Її дихання було гучним, пахло валеріаною і злістю.
— Я знаю, що ця дитина не від мого сина! Тож або ти сама зізнаєшся йому в цьому, або я йому все розповім! І він точно викине тебе з дому!
Ось він. Ультиматум. Вимовлений із задоволенням, з передчуттям того, як зруйнується це затишне, побудоване без її участі життя.
Ксенія повільно підняла голову. Її сірі очі були схожі на два шматочки відполірованого льоду. Вона подивилася на свекруху знизу вгору, і в цьому погляді було стільки холодної сили, що Тамара Павлівна мимоволі відступила на півкроку.
— Ви закінчили? — голос Ксенії був тихим.
— Що?! — здивувалася свекруха.
— Я питаю, ви закінчили свій монолог? — повторила Ксенія, повільно, з гідністю піднімаючись на ноги. Тепер вони були майже одного зросту.
— Якщо так, то я б хотіла відпочити перед приходом чоловіка.
Вона не стала її виганяти. Вона просто розвернулася і пішла в бік спальні, демонструючи повне зневаження і до самої Тамари Павлівни, і до її погроз.
— Ах ти… — прошипіла Тамара Павлівна їй у спину, задихаючись від безсилої злості.
— Ти ще пошкодуєш! Він повірить мені, а не тобі! Я його мати! Увечері ми цю розмову продовжимо. Вже втрьох!
Антон увійшов до квартири і відразу зрозумів, що щось не так. Зазвичай з порога його зустрічав запах вечері і тихе бурмотіння телевізора з вітальні.
Сьогодні не пахло нічим, крім ледь вловимого, аптечного аромату валеріани, а з кімнат не доносилося ні звуку.
Він побачив їх обох одночасно. Ксенія стояла в отворі, що вів до коридору з вітальні, одна її рука притримувала спину, інша лежала на животі. Вона була дуже блідою, але її поза виражала не слабкість, а вичікування.
Тамара Павлівна сиділа в кріслі, пряма, як аршин, і впивалася в нього поглядом, в якому горів фанатичний, нездоровий вогонь.
Він зняв куртку, повісив її в шафу. Рухи були навмисно повільними, він давав собі час оцінити розстановку сил.
Він підійшов до Ксенії, м’яко обійняв її за плечі і поцілував у скроню. Вона не відповіла, тільки на мить притиснулася до нього, і він відчув, як напружені всі її м’язи.
— Антон, нам потрібно поговорити. Терміново. І наодинці.
Вона навіть не намагалася приховати свого роздратування від його жесту ніжності до дружини. Для неї це був не просто поцілунок, а акт непокори, демонстрація приналежності до ворожого табору.
— Мамо, я тільки прийшов, — втомлено почав він.
— Це не чекає, — відрізала вона і рішуче встала. — Ходімо на кухню.
Антон подивився на Ксенію. В її очах не було ні благання, ні страху. Тільки спокійна впевненість і щось ще…
— Сину, я повинна сказати тобі жахливу річ. Мені боляче, ти не уявляєш як. Але я не можу мовчати, коли мого хлопчика так обманюють.
Вона говорила завчено, як на сцені провінційного театру. Антон мовчки притулився до дверного косяка, схрестивши руки на грудях. Він чекав.
— Ця жінка… твоя Ксенія… вона тобі невірна, — випалила Тамара Павлівна. — Вона носить дитину не від тебе.
Вона витримала паузу, чекаючи його реакції — шоку, гніву, заперечення. Але обличчя Антона залишалося непроникним. Він просто дивився на неї, і в його погляді не було нічого, крім холодної уважності.
— Я бачила її! На власні очі! З чоловіком, в дорогій чорній машині. Вони виходили з ресторану, вона сміялася. А потім він поклав їй руку на живіт! На живіт, розумієш? І вона не відсторонилася!
Я прийшла до неї сьогодні, хотіла по-доброму, по-жіночому поговорити. Думала, може, вона сама тобі зізнається. А вона… вона на мене подивилася так, ніби я порожнє місце!
Ні слова заперечення! Ні сльозинки каяття! Тільки холодна зневага. Це і є доказ, Антон! Вона знає, що я знаю правду!
Її голос міцнів з кожним словом. Вона сама вірила в ту картину, яку малювала.
— Всі твої гроші, вся твоя турбота йде на неї, на чужу дитину! Вона просто використовує тебе, твою доброту! А за спиною сміється над тобою з коханцем! Я прийшла її присоромити, а вона мене мало не вигнала!
Вона замовкла, важко дихаючи, і з переможним виглядом подивилася на сина.
Антон мовчав. Він не зводив з неї важкого, досліджуючого погляду. Він не дивився на матір. Він дивився на абсолютно чужу жінку, яка з захватом намагалася зруйнувати його життя.
— Ти закінчила? — нарешті запитав Антон.
Його голос був рівним, майже байдужим. Він вимовив ту саму фразу, що й Ксенія кілька годин тому, і від цього простого питання по спині Тамари Павлівни пробіг неприємний холодок.
Вона зрозуміла, що вони — заодно.
— Що значить — закінчила? — пискнула вона, втрачаючи свою театральну впевненість. — Антон, ти що, не чув мене? Вона тобі зраджує! Вона…
Він не дав їй договорити. Не підвищуючи голосу, він просто зробив крок до неї. Потім ще один. Він не виглядав злим. Він виглядав втомленим.
Він підійшов впритул і, не кажучи ні слова, взяв її під лікоть. Його хватка не була грубою, але була твердою, як сталь. Це був рух не сина, а конвоїра.
— Що ти робиш? Відпусти! — її голос зірвався на вереск.
Він мовчки повів її з кухні. Вона намагалася пручатися, але його рука на її лікті була як незламний важіль, який вів її по єдиній можливій траєкторії — до виходу.
Вони вийшли в коридор. Ксенія стояла на тому ж місці, біля дверного отвору, і мовчки дивилася на них. У її погляді не було ні зловтіхи, ні тріумфу. Тільки тиха, гірка констатація факту.
— Ти вибираєш її?! Цю?! — закричала Тамара Павлівна, коли зрозуміла, куди він її веде. Її обличчя спотворилося від люті і невіри.
Антон проігнорував її крик. Він підвів її до самих вхідних дверей і тільки тоді розтиснув пальці. Він вільною рукою взявся за ручку замка і повернув його.
Клацання механізму пролунало в коридорі оглушливо голосно. Він відчинив двері на сходовий майданчик, впускаючи в квартиру прохолодне повітря під’їзду.
Він повернувся до неї. Його обличчя було схоже на маску, висічену з каменю.
— Я все знаю, мамо, — сказав він тихо, але кожне слово падало в тишу, як гиря.
— Я знаю, що тобі перестало вистачати грошей. Я знаю, що ти готова на все, щоб вони знову у тебе були. Я знаю, що ти прийшла сюди сьогодні не для того, щоб врятувати мене, а для того, щоб знищити мою сім’ю.
Ти не бачила Ксенію з жодним чоловіком. Ти просто все це вигадала.
Тамара Павлівна застигла з відкритим ротом, дивлячись на нього, як на привид. Він знав. Він все знав з самого початку.
— Іди, — продовжив він тим же крижаним, безбарвним голосом.
— Щоб я тебе більше не бачив. Ніколи. Ні в цьому будинку, ні поруч з моєю дружиною, ні поруч з моєю дитиною. У тебе більше немає сина.
Він не виштовхнув її. Він просто стояв і чекав. Тамара Павлівна, згорбившись, зробила крок за поріг.
Антон не став дивитися їй услід. Він просто зачинив двері. Повернув ключ у замку, потім засунув засувку. Два глухі, фінальні клацання.
Він повільно повернувся і подивився на Ксенію. Вона стояла на тому ж місці. Він підійшов до неї, прибрав пасмо волосся з її чола і, нахилившись, притиснувся щокою до її живота. Він нічого не сказав. Їй не були потрібні слова.
У цьому мовчазному жесті було все: його вибір, його клятва, його обіцянка. Скандал був закінчений. Сім’я була зруйнована. І нова сім’я щойно народилася в цих руїнах…
Спеціально для сайту Stories
