— Маринко, донечко… — я ніяк не могла підібрати слова, дивлячись на дочку. — Ось яка справа…
Пам’ятаєш, я тобі розповідала про твою рідну маму? Так ось, її батьки… твої бабуся з дідусем… вони хочуть з тобою побачитися.
Розумієш, коли твоя мама… коли все сталося, їм було дуже важко. Вони тоді… ну, загалом, не змогли…
*****
Сиджу на кухні, дивлюся на цей папірець. Свідоцтво про розірвання шлюбу. Дванадцять років — і все коту під хвіст. Ніби й не було нічого.
Ззаду зашелестіло — обертаюся, а це Свєтка стоїть. У руках пакет, щось там дзвенить. Навіть не чула, як увійшла. У неї завжди так — з’являється саме тоді коли треба, ніби відчуває щось.
— Ну чого ніс повісила? — бадьоро так каже, до столу підходить. — Давай, посунься! Далі жити треба!
Намагаюся посміхнутися, не виходить.
— Намагаюся ось, — бурмочу, знову на папірець втупилася.
Свєтка поруч плюхнулася, за плечі обняла.
— Все, Наталко, досить киснути. Це просто… ну, закінчилося одне, почнеться інше. І знаєш що? Нове точно буде краще!
Зітхаю. Свєтка вічна оптимістка, але зараз мені в це якось не віриться.
— Тобі легко говорити. У тебе все гаразд. Не була заміжня, не знаєш, як це…
І тут мене осінило — а що це ми з нею про її особисте життя ніколи толком не говорили? Дивно якось. Красива, розумна, а все одна. Або не одна?
Світлана хмикнула.
— Та які там чоловіки? Одна морока від них.
Підморгнула і давай з пакета пляшку діставати.
— Так, наливаю. За твоє нове життя! Без колишнього йолопа, зате з найкращою подругою!
Випили. Трохи полегшало. Свєтка розповідала якісь байки зі своєї роботи, я намагалася сміятися. А всередині все одно боляче, хоч ти трісни.
— Свєтка, — кажу раптом, — а ти чого не виходиш заміж? Ти ж у нас красуня, розумниця. Невже ніхто не клюнув?
Світлана якось притихла, відвела очі.
— Та не склалося якось. Нема часу, робота, та й з тобою вічно вожуся.
— Не неси нісенітницю! — обурююся. — Не можна ж все життя мені присвятити. Ти теж заслуговуєш на щастя!
— Знаю, — зітхнула вона. — Але поки що ніяк. Може, ще не зустріла свого?
— Так треба шукати! — кажу я. — Саме щастя до тебе не прийде. Давай я тебе з кимось познайомлю? У мене є пара знайомих, цілком пристойні чоловіки.
Світлана розреготалася.
— Ой, не треба! Не хочу я ніяких побачень наосліп. Мені і так нормально. Головне — щоб у тебе все налагодилося.
Ще довго сиділи, базікали. Я потроху відтавала. Світлана вміє, що тут скажеш. Завжди витягне з будь-якої ями.
Через пару днів вона поїхала у відрядження на тиждень. Я залишилася одна. Начебто і добре — можна в тиші все обміркувати. Але така туга нахлинула… Я звикла, що вона поруч.
Я давно це задумала. Свєтка повинна бути щасливою, а Максим — він же за нею сумує! Це видно неозброєним оком. Дивиться так, що аж спекотно стає. Тільки соромиться дико, ніяк не наважиться.
Максим молодший за неї на чотири роки, але це дурниця. Чоловік що треба — розумний, добрий, працьовитий. І головне — любить її по-справжньому, це я точно знаю.
Почала я їх потихеньку зводити. То одне підстрою, то інше. Теми для розмов підкидала, ситуації створювала. І ось вийшло! Іскра пробігла, і понеслося.
Раділа я як ненормальна. Нарешті! Світлана прямо розквітла вся, очі горять, на губах посмішка не сходить.
— Наталко! — кричить вона мені в трубку. — Ми подали заяву! Готуйся, будеш подружкою нареченої?
Я аж підстрибнула від радості.
— Ой, Світланко! Вітаю! Звичайно, буду! Коли весілля?
— Через два місяці! Стільки всього треба встигнути! Завтра за сукнею поїдемо!
Наступного дня ми втрьох — я, Свєтка і її мама — поїхали сукню шукати. Все місто обійшли — все не те. Якась однакова біла нісенітниця, без душі.
— Давайте в область махнемо, — запропонувала я. — Там вибір більший.
Погодилися. Вранці наступного дня вже були там. Ходили, ходили по магазинах, вже зневірилися. І тут в одному закутку знайшли магазинчик.
Заходжу — і завмираю. Висить сукня. Навіть не біла, а кольору топленого молока. Мереживо ніжне, спідниця струмує. Казка, а не сукня.
— Це! — кричу. — Свєтка, це твоє!
Вона приміряла — я мало не заплакала. Принцеса, чесне слово. Ідеально сіло, як спеціально на неї шили.
— І правда, — посміхається Свєтка, дивлячись у дзеркало. — Моє.
Купили. Тільки трохи треба було вкоротити.
Пішли відзначати покупку — зайшли в кафешку, замовили тортик, чай. Сидимо, балакаємо про весілля.
Свєтка навпроти мене сидить, вся світиться. Дивлюся на неї і думаю — ось воно, щастя. Заслужила вона його, ой як заслужила.
Місяць пролетів — не помітили. Бігали, готувалися. Ресторан вибирали, каблучки купували.
А потім — бац! Новина.
Світлана чекає на дитину!
Мені, звичайно, першій розповіла.
— Ну ти даєш! — обіймаю її. — А Максим? Зрадів?
— А він ще не знає. Я на весіллі скажу. Буде сюрприз!
Я ахнула. Оце так! Уявляю, як Максим очманіє від щастя. Вони обоє хотіли дітей, це я знала.
Час летить. Весілля на носі, за сукнею їхати час. Максим домовився — друг його на машині відвезе. Але вранці в день поїздки Світлану скрутило — нудота страшна, з ліжка встати не може.
— Я сам з’їжджу, — каже Максим. — Ти лежи, відпочивай. Миттю повернуся, привезу твоє плаття.
— Обережніше там, — шепоче Свєтка.
— Не хвилюйся, сонечко. Все буде добре.
Поцілував її і поїхав.
Стою біля вікна, машину проводжаю. І щось так тривожно стало, серце стиснулося. Ніби щось недобре відчуваю.
Кінець лютого, страшна ожеледь. Минуло три години — від Максима ні слуху ні духу. Свєтка не знаходить собі місця, дзвонить — телефон не відповідає.
— Може, затор? — кажу. — Або телефон розрядився?
Самі не віримо. Щось не так, обидві відчуваємо.
Увечері дзвінок. Друг Максима дзвонить. Голос тремтить, слова плутає. Аварія. Занесло на повороті. Все.
Поховали Максима через три дні.
Світлану я на місце спочину не пустила. Не можна їй було це бачити, не витримала б.
Сиджу з нею дні і ночі. Вона мовчить, дивиться в стелю. Не їсть, не спить. Страшно мені за неї, за дитину страшно.
Через два тижні начебто почала оживати. А тут настав день весілля. Ті, хто не знав, дзвонять, вітають. Листівки надсилають.
Світлана знову зірвалася. Я на годину відлучилася за продуктами — повертаюся, а вона у ванній. Хотіла скоротити собі віку.
Ледве встигла. Швидку викликала. А тут ще батьки Максима розлютилися. Свєтку в усьому звинувачують — мовляв, це вона його змусила за сукнею їхати, через неї його не стало.
Дзвонять батькам Світлани, гидоти говорять, погрожують. Я до них ходила, намагалася пояснити — куди там. Засліплені горем, нічого не чують.
Я забрала Свєтку до себе. Телефон відключила, нікого не пускала. Потихеньку вона почала приходити до тями. Стала їсти, спати, виходити на вулицю зі мною.
Якось увечері сіла навпроти мене.
— Наталко, — каже, — як мені тепер жити? Сенсу немає ніякого. Як я одна дитину вирощу?
Взяла я її руки в свої.
— Світланко, люба, не кажи так. Я ж з тобою. Завжди буду поруч. І сенс є — в тобі частинка Максима росте. Заради малюка жити треба.
Дивиться на мене, очі повні сліз.
— Страшно мені, Наталко. Не впораюся я одна.
Я обійняла її міцно-міцно. Знала — буде важко. Але я поруч, я допоможу. Вона мені як рідна сестра. Все зроблю, щоб вона була щасливою.
Тижні минали. Світлана страшенно мучилася — часто хворіла, була в депресії.
— Світланочко, — мати її голосить, — подумай добре. Стільки стресу, стільки горя. Раптом дитина з’явиться хворою? Ти молода, ще дітки будуть потім.
Світлана мовчить, в одну точку дивиться. Бачу — метушиться. І дитину хоче зберегти, і боїться.
Я перемогла. Вмовила її залишити дитину.
Це єдине, що від Максима залишилося. Не можна було допустити.
Свєтка готувалася. Книжки читала, на курси ходила, харчувалася правильно. Я допомагала як могла.
Все почалося раніше терміну. Вдома. Одна була. Свідомість втратила. Мати її зайшла провідати — знайшла на підлозі без свідомості.
Швидка, лікарня. Боролися лікарі. Дитину врятували.
Світлана залишила цей світ через шість годин.
Не можу словами передати, що я тоді пережила. Світланочко моя, сестричко ,рідна… Не вірилося, що її більше немає. Здавалося — страшний сон, зараз прокинуся.
Поховали поруч з Максимом. У тій самій сукні кремовій. Красива була, як ангел.
Стою біля могили, плачу навзрид.
— Прощавай, Світланко. Не забуду тебе ніколи. У моєму серці завжди будеш.
Дивлюся на фотографію на пам’ятнику — посміхається Світлана. Як жива.
Я зроблю все, щоб твоя дочка була щасливою. Обіцяю.
Тиждень минув, як у тумані. Похорон, поминки, сльози. Хожу, як нежива, а в голові одна думка — Маринка. Крихітна Мариночка, зовсім одна залишилася.
Через тиждень поїхала в пологовий будинок. Боялася йти, боялася побачити. Спочатку до головного лікаря — дозволив відвідати.
Медсестра показала мені дитину. Вона лежала в ліжечку, така маленька, безпорадна.
«Хто до неї приходить?» — запитала я.
«Ніхто», — відповіла медсестра. «Взагалі ніхто. Навіть ліки нікому купити».
Як так — ніхто? Де всі? Де бабусі й дідусі?
Попросила список, що потрібно. За дві години все купила — пелюшки, сорочечки, пляшечки, ліки. Все-все, що треба.
Але розумію — це крапля в морі. Дівчинці потрібна сім’я. Потрібна любов. Потрібна мама.
Вийшла з лікарні — і що робити? Не можу я допустити, щоб донька Світлани росла в дитбудинку. Не можу!
Пішла до батьків Свєти. Може, одумалися?
Мати її, як побачила мене — розлютилася:
— Чого прийшла?! Це все ти! Ти винна! Ти її з Максимом звела і дитину вмовила залишити! Жива б була моя Свєточка!
Кричить, плаче, істерить.
— Іди геть! — батько гарчить. — Не потрібна нам ця дівчинка! Про Свєтку нагадуватиме!
До батьків Максима поїхала. Той самий результат:
— Не потрібна нам дитина. Забудьте нашу адресу.
Виписувати дитину час. Куди її — в дитбудинок? Серце кров’ю обливається. І тут мене осяяло.
Я її удочерю.
Найважче рішення в житті. Розуміла — важко буде, одній, без підтримки. Але іншого виходу не було.
Документи зібрала, відмови від родичів отримала. Через півтора місяці забрала Мариночку додому.
У мене з’явилася донька. Чудо!
Чотири роки прожили в тому ж районі. З батьками Свєти намагалася не перетинатися, але місто маленьке — зустрічалися.
Вони бачили Маринку на майданчику, в парку. Дивилися — і відверталися. Не хотіли знати онуку. Боляче було це бачити.
А потім мені запропонували роботу в іншому місті. Погодилася, не роздумуючи. Нове місце, нове життя. Без привидів минулого.
Переїхали в невелике містечко. Затишне таке, спокійне. Ніхто нашої історії не знав.
Зараз Маринці чотирнадцять. Красуня росте — розумна, талановита. Вчиться добре, танцює, мріє стати лікарем.
Коли їй було п’ять, я вийшла заміж. Андрій — золота людина. Маринку любить як рідну. Ніколи не робив різниці між нею і Мишком нашим спільним сином.
— Маринка — моя дочка, — завжди каже. — І крапка.
Живемо щасливо. Свій будинок, робота, друзі. Подорожуємо, в театри ходимо, разом час проводимо.
Про Свєтку часто думаю. Вірю — бачить вона нас зверху, радіє. Знає, що Маринка щаслива, що все у неї добре.
Влітку моя мама сильно захворіла. Догляд був потрібен постійний.
Відпустку взяла велику, чотири місяці з нею сиділа. У рідне місто повернулася. Знала — зустріну їх рано чи пізно. Так і вийшло.
З аптеки виходжу — вони стоять. Батьки Світлани. Постаріли сильно, але впізнати можна.
Мати перша побачила. Підскочила, обіймати кинулася:
— Наталко! Як онучка? Де вона? Як поживає?
Неприємно стало. Стільки років — нуль уваги. А тут раптом прикипіло.
— Добре поживає, — сухо кажу.
— Ми… ми хочемо її побачити. Вибачте нас. Ми були неправі. Хочемо спілкуватися з Мариночкою.
Швидко попрощалася і пішла. Всю дорогу додому думала. З одного боку — добре, що схаменулися. З іншого…
Як я Маринці скажу? Звідки раптом взялися живі бабуся з дідусем? Адже я їй збрехала, що вони пішли засвіти.
Про усиновлення Маринка знала — в десять років розповіла. Спокійно сприйняла. А ось про родичів збрехала — сказала, що немає нікого.
Я дурна. Навіщо збрехала? Три дні вдома просиділа. Думала, як правильно вчинити. Дочекалася, коли Маринка зі школи прийде.
— Марино, можна тебе?
— Так, мамо. Що сталося? — занепокоїлася вона.
— Сідай, — показала на диван.
Сіла поруч.
— Я в від’їзді твоїх бабусю з дідусем зустріла. Батьків твоєї рідної мами.
Маринка нахмурилася.
— Яких ще? Вони ж на тому світі. Ти сама казала.
Я зітхнула.
— Збрехала я тобі. Вони живі. Просто… раніше не хотіли тебе знати.
Дочка відвернулася. Губи затремтіли.
— Чому? — тихо запитала.
Розповіла все як є. Про Свєтку, про Максима. Про те, як всі від неї відмовилися. Не могла інакше. Краще я правду скажу, ніж вони її десь підкараулять.
Маринка слухала мовчки. Потім заплакала.
— За що, мамо? Чому мене покинули?
— Їм було важко. Дуже боляче. Свєтка у них була єдина. Вони не змогли тоді прийняти тебе.
— А ти? Чому ти не покинула?
Я міцно обійняла її.
— Тому що люблю тебе. Ти моя дочка. Назавжди.
Вона плакала у мене на плечі. Я гладила її, заспокоювала.
— Вони хочуть тебе побачити. Познайомитися. Хочеш?
Маринка відсунулася.
— Не хочу. Я їх не знаю. Вони мені чужі. Ти дозволиш їм зустрітися зі мною?
— Тільки якщо сама захочеш. Якщо проти — ніяких зустрічей.
Маринка встала.
— Піду до себе. Треба подумати.
Пішла. А я залишилася сидіти. Що тепер буде?
Минуло три дні. Маринка мовчить, замкнулася. Переживає, бачу.
У п’ятницю з роботи приходжу — чоловік на порозі стоїть. У костюмі.
— Я адвокат. Представляю інтереси…
Далі як у тумані слухала. Батьки Світлани адвоката найняли. Онучку через суд вимагати хочуть.
Пекло почалося. Ті, хто чотирнадцять років тому від дитини відмовилися, тепер битву оголосили. Тоді плювати було, а тепер — «кровиночка наша, пам’ять про дочку».
Батьків Максима теж розворушили. І ті туди ж — онучку подавай.
Кошмар. Мою дочку ділити зібралися як річ якусь.
Пропонують «мирно вирішити» — нехай Маринка з ними спілкується. А вона не хоче. І я не дам.
Боюся — якщо дізнається правду до кінця, що буде? Вік важкий, перехідний. Поки я для неї авторитет. А якщо ні?
На сімейній раді вирішили — сховаємо Маринку. Андрій підтримав. Дзвонив своєму братові — прихистить на деякий час.
Дочка поїхала. Там ходить до школи. Поки все тихо.
Шукаю хорошого адвоката. Я її офіційно удочерила. Які у них права? Ніяких! Не віддам дочку. Ні за що не віддам! Світлано, пробач мене. Я обіцяла, що твоя дівчинка буде щаслива. І вона буде. Я все зроблю для цього. Все.
Епілог
Вчора Маринка дзвонила. Голос веселий, розповідає про нову школу, про друзів.
— Мамо, — каже в кінці, — дякую тобі. За все. Я тебе люблю.
Поклала слухавку і заплакала. Від щастя і від страху одночасно. Адвокат каже — шанси хороші. Усиновлення законне, відмови є, чотирнадцять років минуло. Але судитися доведеться. І я буду.До останнього.
Вона моя дочка. І крапка.
Спеціально для сайту Stories
