Мені було дуже комічно слухати як мій чоловік диктує мені свої абсурдні умови, а його матуся Поліна Олексіївна підказує йому текст, наче суфлер. Я уважно вислухала ультиматум чоловіка, набрала більше повітря в легені і розповіла чоловікові популярно, хто в моїй хаті господар. З’ясувалося, що це не Всеволод, як він думав легковажно.
— Хіба це шпалери? – обурювалася Поліна Олексіївна, роздивляючись рулони, що ми щойно принесли з магазину. – Це якась дурниця! Лідо, ти вибирала? В тебе взагалі смаку немає. Сотні разів вам казала – візьміть мене в магазин, я дала б вам слушні поради. Я ж маю бездоганний смак.
Я засміялася про себе. «Бездоганний смак…». Якщо подивитися на ремонт у її квартирі, а йому вже років 25, як мінімум, то уявляю, щоб вона там для нас обрала.
– Що це?! – знову завела свекруха, тицяючи сухим пальцем на фото, що лежала поверх ящиків. – Що за шафи?
— Це сучасна та стильна стінка, ось що це, – гордо відповіла я. – Наймодніший тренд цього сезону.
– Це не стіна, це паркан! – Продовжувала розвивати свою думку Поліна. – Я дивлюся на фото і бачу якийсь маленький паркан замість добротної, полірованої стінки в п’ять секцій під стелю.
— Поліна Олексіївно, – зітхнувши почала я. – Усі ваші поліровані стіни під стелю – це пережиток минулого, архаїка, розумієте? Зараз у моді мінімалізм, коли багато простору лишається. Достатньо, щоб у центр став телевізор, для речей шафа теж є. Ергономіка чистої води!
– Ти мені зуби не заговорюй! – Сплеснула руками Поліна. – Синку, ну хоч ти поясни своїй благовірній, що вона зіпсує нашу квартиру…
Тут Поліна зрозуміла, що сказала зайвого і замовкла, перевела розмову на іншу тему. Я ж насторожилася. Про яку «нашу» квартиру вона говорить? Квартира моя та тільки моя. Мені її подарувала тітка Валя, яка є мені хрещеною матір’ю.
— Лідочко, ти мені замість дочки, – якось сказала мені хрещена. – Вирішила я цю свою «двушку» на тебе відписати, сама поїду до села, мені радять більше дихати свіжим повітрям! Так що, як тільки я вирішу всі юридичні питання, можете з чоловіком освоюватися.
Такий жест тітки був дуже доречним, ми з чоловіком одружені вже чотири роки, а все поневіряємося по орендованих квартирах, не вистачає грошей на перший внесок. У нас досить непогана робота, але зібрати поки що не виходить. Дякую тітці Валі, допомогла…
– Це що? Кахельна плитка?! – пролунав голос свекрухи з ванної. – Це ж крокодил якийсь, а не плитка… Навіщо потрібний цей жахливий зелений колір? Миєшся у ванній, ніби всередині алігатора.
— А ви часто буваєте всередині крокодила? – Усміхнулася я. – Так добре знаєте всі подробиці, наче вас алігатор нещодавно виплюнув.
— Всеволоде, чому твоя дружина хамить твоїй мамі? – Знову завела шарманку свекруха. – Навіть твій батько, царство йому небесне, не міг собі таке дозволити. Проведи з нею роз’яснювальну роботу, бо я за себе не ручаюся.
Чоловік стояв, не знаючи, кого слухати. Він у мене такий, звик на поводі у мами бігати, що вона скаже, те й робить. Я навіть дивуюся, як він погодився з моїм вибором у магазині, не став матінці дзвонити, уточнювати.
— Поліно Олексіївно, ми начебто з вами домовилися, що ви не заважатимете нам з ремонтом, а допомагатимете готувати, – нагадала я матері чоловіка. – Невдовзі обід, а ще нічого не готове. Може ви підете на кухню, щось нам приготуєте? Там повний холодильник продуктів, вибирайте, що вам до вподоби. Покладаюся на ваш кулінарний смак цілком і повністю.
Поліна Олексіївна насупилась, але побрела готувати обід. З кухні було чути, як вона бурчить. Ми ж продовжили обдирати старі шпалери, а через 15 хвилин свекруха покликала нас на кухню:
– У мене все готове! Ідіть мити руки, обід на столі.
— Пельмені? Ви серйозно? – Здивувалася я. – Ви самі нас «лякали» обідами за вищим розрядом, а за фактом суєте нам варені напівфабрикати, які я на крайній випадок купила. Та ще без сметани, ви ж знаєте, що я з майонезом не дружу.
– Розумна, так? – узялася в боки Поліна Олексіївна. – Їж, що дають. Пельмені їй не подобаються… Мені скоро йти потрібно, скоро серіал почнеться, я не можу його пропустити.
— То можна було взагалі не приходити, – відповіла я. – Пельмені я й сама зварила б.
Але Поліна Олексіївна цього вже не чула. Вона в коридорі одягала своє пальто:
– Завтра у нас неділя? Чудово. Я прийду раніше, годині о сьомій.
— О котрій?! – Здивувалися ми з чоловіком. – Це дуже рано.
— Хто рано встає, далі самі знаєте, – повчально відповіла Поліна Олексіївна. – Що за молодь. Та я у ваші роки і на город і на дачу, на собі мішок капусти волокла, як ломовий кінь.
— Мамо не фантазуй! – подав голос Всеволод. – У нас і дачі ніколи не було…
— Ти був маленький, не пам’ятаєш, – відповіла Поліна Олексіївна.
Вона пішла, а у мене на душі залишився стійкий неприємний осад, так завжди буває після візиту свекрухи. Енергетика в неї якась деструктивна, як любить казати мій тато. Батьки вирішили не відставати від тітки і вирішили оплатили нам ремонт, заради цієї справи тато навіть гараж продав.
Поліна Олексіївна заявила, що в неї мільйонів немає, начебто мої батьки мільйонери! Вона сказала, що допомагатиме нам добрими порадами і бере на себе приготування їжі, щоб я не відволікалася у процесі ремонту.
— Делікатесів не обіцяю, але їсти ви будете смачно, – вихвалялася вона. – Мені саме сусідка нові рецепти дала зі свого фірмового зошита.
І що ми побачили за фактом? Пельмені та майонез? Ні, так діло не піде. Наступного дня нам хотілося трохи поспати, набратися сил перед наступним робочим тижнем, але Поліна Олексіївна прийшла, як обіцяла. Причому вона прийшла не з порожніми руками – принесла два допотопні половики. Знаєте, такими років 50 тому було прийнято застеляти підлогу в сільських хатах.
– Що це?! – Жахнулася я. – Куди це можна постелити, окрім сходового майданчика?
– Ти що? – Насупилась свекруха. – Це мені від моєї мами половики дісталися. Вони дуже гарно виглядатимуть у коридорі або на кухні.
– Я поперек підлоги ляжу, не дам вам зіпсувати покриття, – заявила я. – Хіба ви не бачите, що ми поклали ламінат?
— От що б я не запропонувала, ти проти всього, Лідо, – пробурчала свекруха. – Всеволоде, застели підлогу на балконі хоча б! Пошкодуйте людину похилого віку – через все місто тягла їх.
Я махнула рукою, нехай поки що лежать, потім, коли буде час винесу ці половики на смітник, або чоловіка попрошу.
— Телевізор у вас гарний, – похвалила Поліна. – Всеволоде,, а чому ти такій мамі не купиш? От був би султан Сулейман — на повний зріст!
— Мамо, він дуже дорого коштує, – відповів чоловік. – І потім, ти навряд чи розберешся в ньому, це ж смарт-телевізор.
— Це ще птах? – здивувалася Поліна Олексіївна. – Який такий спарт?
— Слово «смарт» у перекладі з англійської перекладається як розумний, – терпляче почала пояснювати я. – Цей телевізор призначений переважно для доступу в Інтернет, розумієте?
— І до чого ці пустощі? – Не зрозуміла свекруха. – Сто тисяч віддали, щоб в Інтернет вирячитися?
— Ось, дивіться, – я вирішила, що краще один раз показати, аніж пояснювати. – Дивитись серіал «Чудовий вік», усі серії, починаючи з першої, – сказала я у пульт.
Техніка видала характерний звук і перед свекрухою відразу виникло все, що пов’язане з її улюбленим серіалом. Вона, ніби заворожена, вмостилася навпроти, та так більше до вечора не вставала, на нашу радість. Як ви вже напевно зрозуміли, обід у цей день готувала я сама.
Поліна Олексіївна не відходила від телевізора ні на мить. Я подумала, що в кожній незрозумілій ситуації потрібно включати свекрусі її улюблений серіал і все буде в порядку, тиша нам забезпечена. Таким чином ми не кваплячись зробили ремонт.
Я вирішила влаштувати щось на зразок новосілля, але батьки не змогли нас вшанувати своєю присутністю, поїхали до санаторію. Натомість Поліна Олексіївна палко підтримала цю ідею, навіть запропонувала мені свою допомогу.
Я м’яко їй заперечила, сказавши, що впораюся сама, тим більше народу практично не буде. Я різала салати, співаючи собі під ніс, ще не знаючи, який неприємний сюрприз мені приготував чоловік та його матуся. Коли ми розмістилися за столом, Поліна Олексіївна привітала нас, а потім слово взяв мій чоловік. Почувши його полум’яну промову, я мало не впала з стільця.
— Твою квартиру треба оформити на мою маму, вона нам з ремонтом допомагала, – заявив чоловік
— Чудовий тост, – пробурмотіла я. – Давно ви з Поліною Олексіївною такий план виношуєте? За моєю спиною шушукаєтеся?
— Ну… , – забарився з відповіддю чоловік. – Близько тижня точно …
— А чому ми маємо оформлювати квартиру на твою маму? – Мені було смішно і сумно одночасно. – Які Поліна Олексіївна має права на це житло?
Як відомо, всі нерозумні речі люди говорять із найрозумнішим обличчям. Це і зробив мій чоловік. Він створив наймудрішу фізіономію і сказав:
— Мама надала нам справді неоціненну допомогу. Вона забезпечувала нас усім необхідним під час ремонту.
— Всеволоде, скажи відверто, ти віриш сам, у те, що кажеш? – Розреготалася я. – Та її вистачало тільки на яєчню в кращому разі та на пельмені. Не пам’ятаєш?
Поліна Олексіївна почала голосити, що я не права, що всім у цьому житті я зобов’язана лише їм, тобто чоловікові і найдорожчій свекрусі. Мого терпіння вистачило рівно на п’ять хвилин цієї промови.
— Знаєте що, мої друзі? – Я різко встала з-за столу. – Дякую вам за допомогу в ремонті, але квартира залишиться моєю згідно з усіма документами. Якщо вас цей розклад не влаштовує, вас тут ніхто не тримає, я відсвяткую новосілля одна.
Чоловік взяв маму під ручку, вони пішли додому ображені. Тієї ночі я не заплющила очей, попри те, що вранці треба було йти на роботу. Я зважувала «за» і «проти», як вчинити в цій ситуації, проте йти на поводу чоловіка та його матусі я не збиралася. Минуло два дні, чоловік не заходив, не дзвонив, але в середу ввечері пролунав телефонний дзвінок. То був чоловік.
— Ну, треба ж, – здивувалася я.- Я вже вирішила, що ти залишив мені всі свої речі на довгу пам’ять. Навіть були думки меморіальний куточок у спальні зробити.
— Ми з мамою подумали і вирішили дати тобі ще один шанс, – поважно сказав він, а позаду нього почувся шепіт свекрухи.
— Скажи, що пробачаємо її вперше, – підказувала вона. – Мовляв, не образимося, якщо вона зробить усе, як ми велимо.
Ні, ну ви чули? “Ми велим” …. Це верх самовпевненості.
– Привіт, Поліно Олексіївно, – ангельським голоском проворкувала я. – А чого це ви за спину сина ховаєтесь? Немає сміливості мені самій озвучити ці абсурдні ідеї?
Свекруха забарилася, на тому кінці дроту почулося якесь ворушіння, наче мишача метушня. Потім слово взяла свекруха, яка вже була, принаймні, в моїх думках.
– Ти розумієш, що дуже ризикуєш? – Напустилася на мене Поліна. – Всеволод з тобою розлучиться, ти де ще такого молодця знайдеш?
— Ви хотіли сказати – синка мами? – Парирувала я. – Та я краще сама буду, ніж з ким попало.
— Ти мені баки не забивай, – неохоче відповіла Поліна. – Говори, чи згодна?
— Звичайно ж, ні, – відповідаю. – Нехай ваш син забирає свої речі, через два дні я поміняю замки, він ніколи в житті не потрапить у цю квартиру, так йому й передайте.
Що тут розпочалося! На мене полилися такі рясні потоки бруду, що трубка розжарилася і почала диміти. Я вважала за потрібне припинити цю неконструктивну розмову, все одно не веде ні до чого хорошого. Я з чоловіком розлучилася, він почав пред’являти якісь свої права квартиру.
Я зуміла довести, що він може розраховувати тільки на дірку від бублика, свекруха з колишнім чоловіком залишилися біля розбитого корита. Яке щастя, що у нас не було дітей! Припускаю, що батько він такий же нікчемний, як і чоловік. Не минуло й півроку, як я зустріла чудового чоловіка, повну протилежність колишньому…
