– Мамо, а тато знову гроші брав…
Лариса кинулася до шафи. Знайшла заховані серед речей гроші, перерахувала. Так і є – не вистачає двох сотень! Сума начебто і невелика, але ж це вона на дрова збирає! І Стас про це прекрасно знає. Сам-то в скарбничку нічого не кладе!
Лариса зібрала всі гроші, згорнула їх і сховала під килимок у дитячій кімнаті.
– Давайте вечеряти, – покликала вона дітей.
Розлила всім по тарілках суп, налила чай. Кожному поклала по два печива.
– Мамо, а собі чому не кладеш? – запитав Мишко. Він дивився на неї дуже серйозно.
– Ну, по-перше, я не люблю солодке, а по-друге, мені потрібно стежити за фігурою.
Син окинув її поглядом.
– Мамо, але ти і так дуже красива!
Вона розсміялася.
– Їжте вже!
Після вечері Лариса помила посуд, а потім зайшла в кімнату до дітей. Михайло читав казку Світлані , а Іван щось малював.
– Даю вам десять хвилин на те, щоб закінчити всі свої справи. Потім – відбій!
Вона всіх поцілувала і вийшла. Тепер потрібно зашити куртку Івана, він з кимось посварився в школі, а потім і самій лягати можна.
Лариса взяла голку з ниткою.
***
Десять років тому вона вийшла заміж за Стаса. Тоді їй було 18. Ні розуму, ні досвіду. Стас був крутим, розкидався грошима направо і наліво.
Вона, наївна дурепа, вирішила, що хлопець вміє ці гроші заробляти. Тільки після весілля вона дізналася, що Стас прогулював гроші, виручені за продаж квартири, яка дісталася йому від батьків. Лариса тоді дуже здивувалася:
– А у тебе що, ще житло є?
– Навіщо? У тебе ж велика квартира.
– Зачекай, я не зрозуміла – ти продав своє єдине житло, щоб просто кидатися грошима?
– Ой, Ларисо, не будь такою нудною! Один раз живемо!
Довгий час вона думала, що причина все-таки в іншому. Ну не може нормальна людина так вчинити! Виявилося – може.
Коли з’явилися на світ Мишко і Іван, Стас навіть на роботу на якийсь час влаштувався. Правда, вистачило його ненадовго.
Хлопчикам не виповнилося й двох років, як він знову повернувся до пошуків роботи. Ніде його не цінували так, як він цього хотів.
Потім з’явилася Світланка. Лариса завжди мріяла про те, що у неї буде багато дітей, але після народження дочки зрозуміла – якщо зараз щось не зробити, вони просто не витягнуть.
Ось і прийшло рішення – квартиру здати, а самим переїхати в село. Тут вже років п’ять стояв порожній будинок, який їй дістався від тітки.
Стас цю пропозицію дружини сприйняв у багнети:
– Ну вже ні! Хочеш – будь ласка, їдь. Мені і в місті добре.
Лариса не на жарт розлютилася.
– Можеш залишатися! Але тільки не в цій квартирі. Сюди завтра заїжджають мешканці.
– Ти з глузду з’їхала? Як це заїжджають мешканці? А ти мене запитала?
– Я повинна питати? Це ж моя квартира!
І Стас, сопучи носом, все ж поїхав у село.
Півроку він намагався знайти роботу. Село тут велике. Є і господарство, і пилорама. Працювати можна! Тільки ось йому все не те. Зате за дівками ганятися – це він завжди будь ласка.
Марина, колега і вже подруга Лариси, часто говорила їй, що Стас гуляє. Лариса відмахувалася:
– Нехай, може, ощасливить мене і піде до молодої!
Марина тільки головою хитала:
– З глузду з’їхала! Кому ти потрібна з трьома дітьми?
Але Лариса розуміла, що без Стаса їм буде легше…
***
Від спогадів її відірвав звук грюкнувших дверей. На порозі з’явився чоловік власною персоною. Мовчки зняв з себе пуховик, сів за стіл. Лариса продовжувала шити.
– Я не зрозумів… Чоловік додому прийшов… Ти годувати мене збираєшся?
Вона відклала шиття і повернулася до нього.
– Стас, ти навіщо гроші взяв?
– А, вже настукали? Теж мені гроші! Чоловіки покликали, я що, задарма йти повинен?
– Так ти зароби! І сім’ю підтримаєш, і у самого буде.
– Починається! Чому я не можу спокійно прийти додому, повечеряти і лягти спати?
– Можеш, тільки на вечерю сьогодні те, що ти сам купив. Мені потрібно дрова купувати, і куртка он у Івана порвалася!
Стас дивився на неї з подивом.
– Я зараз не зрозумів – мені що, голодним спати йти?
Лариса знизала плечима і відвернулася. Стас якийсь час сидів, потім підхопився, одягнувся і зі словами «Ти ще пошкодуєш!» зник у ночі.
Лариса зітхнула. Десять років минуло, а для Стаса їх ніби й не було – все такий же гарний, молодий. Вона подивилася на свої руки – нігті короткі, шкіра груба. Так спробуй на морозі в воді полоскатися!
Лариса, як приїхала, відразу дізналася, де скільки платять. Виходило, що найбільше – дояркам. Вона в житті близько не підходила до корів, але тут було не до вибору. Вона всього навчилася…
Тільки ось те, що було найулюбленішою справою її життя, закинула.
Вона встала, пройшла за піч. Дістала звідти мольберт. З полотна на неї дивилися її діти. Треба б закінчити роботу…
Вона зітхнула, знову накрила полотно простирадлом і пішла спати.
Наступного дня, повернувшись додому, Лариса побачила цікаву картину. Посередині кімнати стояли дві великі валізи. На дивані спокійно сиділи діти, а на стільці – Стас. Коли вона увійшла, він встав:
– Ну що, догралася? Тепер будеш лікті кусати, та пізно. Дітей без батька залишила, а все через твій поганий характер!
Ларисі раптом так добре стало… Вона посміхнулася і запитала:
– Невже знайшлася дурепа дурніша за мене?
Стас навіть почервонів від гніву. Він схопив валізи і рвонув до виходу. Правда, на порозі зачепився – там давно вже дошка відходила, скільки разів вона йому про це говорила, та все марно.
Загалом, ефектно піти у нього не вийшло. Розтягнувся, та так смачно, що Ларисі його навіть шкода стало.
Швидко підхопився. Дверима грюкнув так, що скло затремтіло. Світлана підійшла до матері:
– Мамо, а тато більше не прийде?
– Напевно, ні, моя хороша.
Дівчинка замислилася, а потім запитала:
– І ніхто не буде з’їдати мої цукерки?
– Тепер ніхто не буде.
Лариса відчувала себе так, ніби це вона, а не Стас, їла цукерки Світланки.
Наступного дня вона дізналася, що Стас поїхав із села. Ну і добре! Повітря чистіше буде. Незрозуміло, звичайно, до кого він там, у місті, подасться, але це вже не її справа.
***
Минув тиждень. Лариса починала хвилюватися: чомусь її квартиронаймачі не надсилають грошей, вже два дні запізнення, а головне – не беруть трубку.
Треба б до міста з’їздити, вихідний попросити. Вона якраз переглядала свій робочий графік, коли Мишко сказав:
– Мамо, дивись, хтось зламався, прямо біля нас.
Лариса виглянула в дірочку на замерзлому вікні. Поруч з їхнім будинком на узбіччі стояла машина, а навколо неї бігав чоловік. Ну, ще б не бігати! Мороз вже за тридцятку перевалив.
– Замерзне ж… Що, у нього машина не заводиться?
– Ні, мамо, не заводиться. Я за ним вже півгодини спостерігаю. Може, покличемо, хоч чаю наллємо?
– Звичайно, синку. Ти біжи, клич, а я чайник поставлю.
Через дві хвилини Мишко увійшов до будинку з молодим чоловіком – років тридцять п’ять, може, трохи більше. Той синіми від холоду губами прошепотів:
– Дякую вам! Я тільки відігріюся трохи і піду. Мене Максимом звати.
– Проходьте. Чаю вам наллю, а то навіть говорити не можете. Я Лариса…
Поки Максим пив чай, діти, сидячи на дивані, уважно за ним спостерігали. Він збентежено запитав:
– Ви така молода, це всі ваші?
– Мої, звичайно.
– Пощастило вам! А я завжди про велику сім’ю мріяв.
– І що, не вийшло?
Максим хитнув головою.
– Дружина була проти дітей. Розлучився, а далі якось не склалося.
Він уже допивав чай, коли у нього задзвонив телефон.
– Так. – відповів він. – Та ви що, знущаєтеся? А мені що накажете робити?
Він поклав слухавку. Лариса запитала:
– Щось сталося?
– Евакуатор мав приїхати, а подзвонили, сказали, що хуртовина, тому до ранку не поїдуть.
– Не засмучуйтеся. Я вам на дивані постелю. А вранці поїдете.
– Якось незручно. А ваш чоловік що скаже?
– А чоловік нічого не скаже, бо втік.
Максим здивувався так, що навіть рот відкрив:
– Від вас? Тобто я хотів сказати, що, трьох дітей залишив?
– Ну, ось так… Та ми не засмучуємося. Нам і без нього добре.
***
Вранці Максим прокинувся від того, що хтось копошився поруч з ним. Він трохи прочинив очі: дівчинка, Свєта її звуть (він вчора з усіма познайомився), обережно підсовувала йому під подушку цукерку.
Максим мало не розплакався. Він уявляв, що значать цукерки в родині, де троє дітей і одна мама.
Проводжали його всією родиною. Він дивився на Ларису і був упевнений, що знайде привід, щоб повернутися сюди. Тим більше, що до місця, куди він їхав, Максим так і не дістався.
Через два дні біля хвіртки зупинилася знайома машина. Михайло, як завжди, побачив все першим.
– Дядько Максим приїхав!
Михайло радів не просто так – адже минулого разу, поки мама не бачила, вони з дядьком Максимом домовилися, що той привезе йому свою стару ігрову приставку. І тепер хлопчик летів йому назустріч.
Максим привіз не тільки приставку, а й два пакети подарунків. Увійшовши в будинок, він трохи розгубився: Лариса була не одна – у неї була жінка, яка з цікавістю подивилася на Максима. Причому Лариса була вже одягнена, і було видно, що не на роботу.
– Максим… Вибачте, не можу вас чаєм напоїти, Марина ось займеться, а то я на автобус запізнюся.
– Ви в місто?
– Так.
– Тоді чай скасовується. Я вас підвезу.
Марина тихенько штовхнула в бік розгублену подругу.
По дорозі Лариса якось непомітно розповіла Максиму причину своєї поїздки в місто. Він сказав:
– Я з вами піду. Хто знає, що там. А так хоч підтримка.
– Ой, велике вам спасибі. Я, звичайно, не думаю… Люди вони пристойні, але все-таки.
– Лариса, давайте на ти!
Жінка розсміялася.
– А давайте! До речі, ви не розповіли, що робили в наших краях.
– Ви не повірите. У мене з дядьком майстерня з виготовлення меблів. Невелика, але досить відома в нашому місті. Ми все робимо тільки з натурального дерева. А я їхав подивитися ділянку, яку нам запропонували купити.
Вірніше, дядько примудрився її купити, не дивлячись.
Вони під’їхали до будинку Лариси. Піднялися, вона вставила ключ у замок. Двері відчинилися. Лариса і сама не зрозуміла, чому не стала дзвонити. Просто увійшла.
Увійшла і все зрозуміла. Посеред передпокою валялися черевики Стаса. Трохи далі – жіночі туфлі. А сам Стас, загорнутий у рушник, рухався в бік кімнати з пляшкою ігристого в руці.
– Лариса?.. Ти звідки?
Він ледь не впустив пляшку.
– Я звідки? Де мешканці? І що ти робиш у моїй квартирі?
– Мешканці де? Виїхали, звичайно. Мені ж треба десь жити!
– А моя квартира тут до чого?
– Взагалі-то вона і моя теж!
– Це ще з якого переляку?
– Я все-таки жив з тобою десять років! І що, у мене навіть куточка свого немає?
– Ти не повіриш, але ні!
Лариса пройшла в кімнату. Назустріч їй з ліжка підхопилася молода жінка.
– Стас! Це хто?
Лариса подала їй сукню.
– Забирайтеся з моєї квартири! І Стаса прихопіть!
– Що? Це квартира Стаса! Стас? Так ти мене обдурив? А я-то дурна! Ігристе тобі купую.
Жінка швидко одяглася і вискочила з квартири. А Стас сів на диван.
– Я нікуди не піду. А ти, якщо хотіла мене повернути, потрібно було щось цікавіше придумати. Ти що, думаєш, я не розумію, що приїхала благати мене повернутися? До речі, хто це з тобою?
Стас суворо подивився на Максима. Той посміхнувся:
– Служба охорони. У тебе, чоловіче, п’ять хвилин на збори, а потім я згадаю, що не дарма вчився боксу протягом п’ятнадцяти років.
Лариса вийшла на кухню. Напевно, некрасиво користуватися допомогою Максима, але їй самій нічого не зробити зі Стасом.
Незабаром грюкнули двері. На кухню увійшов Максим, розмовляючи по телефону. Він продиктував адресу Лариси.
– Потрібно трохи почекати. Зараз приїдуть, замки змінять.
– Дякую вам, Максиме. Я не знаю, що б я без вас робила. Мені вас сама доля послала!
– Ларисо, ми ж домовилися на ти?..
– Вибач, забула…
Після цих слів Максим так на неї подивився, що Лариса зніяковіла, навіть почервоніла.
***
Минуло три роки.
Марина і Лариса пили чай. Марина оглядалася.
– Ну, подруго, пощастило… Такі хороми чоловік побудував!
– Це так… Максим все заради нас робить.
– Це ж прекрасно!
Марина обернулася. Подивилася на портрет дітей, який Лариса давно вже дописала.
– Слухай, а ти можеш… Ну… мене теж намалювати?
– Марино! Звичайно, можу! У мене тепер багато вільного часу! Буду пити, їсти і малювати.
Марина здивовано подивилася на Ларису.
– Ти що? Це?..
– Так… Не знаю, як сказати Максиму. Два місяці вже…
Вона й не бачила, що чоловік хвилину тому увійшов до кімнати і все чув. Тільки відчула, як сильні руки вихопили її з крісла і закружляли по дому.
– Я хочу хлопчика! І дівчинку теж! У нас нарешті буде велика родина!
Спеціально для сайту Stories
