— Він все-таки якийсь дивний, — сказала Зінаїда Петрівна своїй дочці, ближче познайомившись із її «кавалером». — І де ти його знайшла?
— Ми познайомилися в поліклініці, — тихо відповіла Вероніка, — він там працює лікарем.
— І добре заробляє?
— Нам вистачає.
Вони разом із матір’ю сиділи в кафе.
— І що, вийдеш за нього заміж? — здивувалася Зінаїда Петрівна.
— Вийду. Я його дуже люблю.
***
Весілля влаштували в дорогому ресторані, все було «як у людей». А це й лімузин, і торт, і ігристе. А ще була тамада, конкурси, загалом, все пройшло «по-доброму, благородно». Слава Богу, б..ки не сталося, оскільки її ніхто не замовляв, і якихось непристойних конкурсів, щоб люди образилися, теж не було.
Вероніка була в шикарній рожевій сукні, а Сергій (той самий «кавалер») — у білому костюмі. Молодята виглядали приголомшливо. Зал, де відбувалося весілля, був оформлений у рожевих і білих тонах, так само намагалися виглядати й їхні друзі.
Правда, комусь із гостей або родичів на всі ці вишуканості було наплювати, тому вони приїхали в тому, що їм подобалося. Тому єдиної «рожево-білої гармонії», як того хотіла Зінаїда Петрівна, не вийшло.
Подарунки дарували дорогі, але частіше клали гроші, причому не гривні, а валюту.
Зінаїда Петрівна, коли виголошувала напутню промову, розплакалася, не забувши сказати, що, хоча вона виховувала дочку сама, змогла і сама досягти успіху, і поставити дочку на ноги, і дати їй вищу освіту.
Батьки Сергія поводилися скромно. Вони подарували молодятам конверт з грошима, поцілували, сказали напутнє слово, а потім чомусь швидко пішли.
А весілля тривало до півночі. Потім до ресторану почали з’їжджатися машини й таксі, на яких гості поступово роз’їжджалися.
Весілля тривало лише один день, а наступного дня молодята полетіли до Туреччини.
Зінаїда Петрівна,яка звикла керувати, не знаходила собі місця. Все їй було не так. Олег, її чоловік (цивільний), швидко втік на роботу, хоча цей день був у нього вихідним, а кіт Мурзик, що жив разом з ними, сховався під ліжко і ніяк не хотів звідти вилазити.
Зінаїда Петрівна, помучившись на самоті, нарешті зрозуміла, чим їй не подобався зять. Він був надто самостійним, прямолінійним, рідко жартував, нікуди не поспішав і ні на що не скаржився.
У родині Зінаїди Петрівни все було інакше: все крутилося навколо неї. «Як тільки вони повернуться, — подумала вона, — я поставлю його на місце».
* * *
Молоді повернулися через два тижні. Однак жити у величезному двоповерховому будинку, де мешкала Зінаїда Петрівна з Олегом, вони не стали, а орендуватли однокімнатну квартиру на іншому кінці міста.
Зінаїда Петрівна спочатку обурювалася, висловлюючи це Олегу або, коли його не було, коту Мурзику.
Кіт, на відміну від Олега, який зрідка підтакував, але все більше намагався кудись зникнути, слухав її флегматично, іноді міг облизувати себе, в той час як вона надривалася від безсилля, заламуючи руки.
— Ні, ти тільки подумай, — кричала вона, — забрав мою дочку, відвіз невідомо куди, так ще й не дозволяє їй бачитися зі мною! Як це можливо? Я подам на нього до суду!
Однак це було неправдою. Вероніка сама не хотіла бачитися з матір’ю, але, щоб не порушувати гармонію стосунків, зрідка їй дзвонила.
— Мамо, — говорила вона, — у нас все добре. Ми завжди чекаємо на вас з Олегом Вадимовичем у гості. Ось тільки Сергій в звичайні дні працює допізна, тому краще приїжджайте до нас у вихідні.
— Ми знаємо, як він працює, — відповідала Зінаїда Петрівна, — напевно, по бабам тиняється.
— Мамо, ну що ти таке говориш?
— Гаразд, цими вихідними не зможемо, а через тиждень точно приїдемо.
Але минув один тиждень, потім другий, третій, а часу, щоб відвідати дочку й «незрозумілого зятя», у Зінаїди Петрівни так і не знайшлося. То були справи в її компанії, то їй хотілося розважитися і з’їздити на якусь базу відпочинку, то зайнятися шопінгом… так чи інакше, а дні пролітали стрімко.
Але якось взимку Зінаїда Петрівна з Олегом все-таки вибралися до них. Зять зустрів їх привітно, щоправда, був небагатослівним, а все більше посміхався.
Дочка накрила стіл на кухні. Стіл був скромний, а Зінаїда Петрівна до такого не звикла. Добре, що вони з Олегом заїхали по дорозі в супермаркет. Поки дочка й Олег розпаковували пакети, вона почала «допитувати» Сергія.
— Скажи мені, дорогий зятю, скільки ще ви тут житимете? У нашому домі всім місця вистачить, а ви тут сидите, наче якісь жебраки.
— Вибачте, Зінаїдо Петрівно, — відповів «дивак», — але нам із Веронікою й так добре. Ми вам не заважаємо, а ви нам. Так, живемо ми небагато, але поки що нам нічого й не потрібно.
— А коли з’явиться дитина, що робитимете?
— Ось коли з’явиться, тоді й подивимося…
На цьому вся їхня розмова й закінчилася. Дочка покликала до столу, який тепер гнувся під вагою страв, Олег задоволено потирав руки в передчутті гарного застілля. Правда, зять знову здивував, відмовившись від міцного.
Зінаїда Петрівна здивувалася цьому, адже всім відомо, що медики не відмовляються від напоїв, оскільки у них вони безкоштовні.
Дочка теж випила ігристого лише трохи, тому «свята душі» не вийшло.
Додому Зінаїда Петрівна їхала, ледь не плачучи. Як, коли, чому цей дивний зять став для її дочки найголовнішою людиною в житті, а вона, яка виховувала її, годувала, пестила, дала освіту і майже всі блага в цьому житті, була відсунута на другий план? Цього вона ніяк не могла зрозуміти.
* * *
Через сім місяців з’явилася «лялька».
Дитина народилася здоровою, доношеною. Виявилося, що коли Зінаїда Петрівна була в гостях у Сергія та Вероніки, дочка була вже при надії, але матері нічого не сказала.
Тому та була вражена, коли дізналася, що у неї так швидко з’явився онук. Зять приїхав до пологового будинку трохи пізніше за них, у руках він ніс величезний букет троянд.
Побачивши Зінаїду Петрівну й Олега, він трохи зніяковів, оскільки не очікував зустріти їх тут, але ввічливо привітався й навіть посміхнувся. Він зрозумів, що Вероніка не втрималася й повідомила про цю радісну подію матері по телефону.
Звісно, була радість, крики немовляти, його ніжний запах. Але потім зять, дочка та онук поїхали не до Зінаїди Петрівни, а до своєї орендованої однокімнатної квартири.
Зінаїда Петрівна пропонувала їм половину будинку, няню, загалом усе, що потрібно, але вони відмовилися.
По дорозі додому вона заплакала, а Олег філософськи вимовив:
— Зіно, справа не в зяті, а в тобі. Мабуть, людина сита не тільки земними благами, треба думати й про душу!
— Що ти розумієш, — кинула вона, розмазуючи туш зі сльозами по обличчю. — Що я їм зробила, щоб так до мене ставитися? Я ж для них старалася. Грошей у нас багато, живемо в достатку, машина є, будинок, фірма, що ще треба?
— Відпустити їх тобі треба. І не заважати. Їм удвох було добре, а тепер утрьох буде ще краще. У них своє життя, у нас — своє!
* * *
Коли Зінаїда Петрівна захворіла, її поклали в окрему палату. «Дивний зять» приїхав уже наступного дня. Як Зінаїда Петрівна не чинила опору, він оглянув її, переглянув аналізи, поспілкувався з колегами, загалом, взяв найактивнішу участь у тому, щоб її лікували ефективно й правильно. Майже щодня її відвідували не тільки Олег, а й дочка, а іноді й Сергій.
Зять поводився з нею ввічливо, коректно. І одного разу вона зрозуміла, що насправді не Сергій дивний, а з нею щось не так. Гроші та влада ніколи не замінять любові, доброти, тепла людських стосунків.
Вже через тиждень вона змогла самостійно пересуватися по палаті, а ще через три дні її виписали. У дворі лікарні її зустрічали Олег, дочка з онуком і він — найкращий у світі зять.
