Цей випадок стався з батьком моєї подруги. У її батьків значна різниця у віці, і батькові на даний момент — шістдесят п’ять.
Він дитячий лікар, з тих, до яких приходиш з дитиною, а він починає з нею бавитися, гратися і базікати на різні дитячі теми, а потім простягає в руки здивованій матусі рецепт. І незрозуміло ні для неї, ні для малюка, коли ж відбувся огляд.
Зовні він веселий, вусатий, вгодований. Коли дивлюся на нього, перед очима постає знаменитий Еркюль Пуаро.
Так ось, минулого року добрий лікар, нарешті, вийшов на пенсію. Вже й час був, і він все прекрасно розумів. Але… після цього сильно засумував, впав у хандру. Це й зрозуміло. Все життя — робота, робота, робота. А тут… Дружина ще співає-пурхає, щоранку їде в офіс, а він, ніби як, і не при справах.
За відчуттями же він ще ого- го— точно не газету читати або в доміно в сквері зі старенькими грати, тому став підшукувати собі роботу. Але тут трохи серце від стресів прихопило, і дружина з дітьми занепокоїлися і вирішили перед новим етапом у житті влаштувати йому хороший і повноцінний відпочинок.
А сестра моєї подруги і, відповідно, старша дочка героя нашої розповіді, вже багато років з родиною живе в Ізраїлі.
Звичайно, батьки бували у неї в гостях, але так, на тиждень-другий. А тут вона запропонувала батькові — приїжджай на пару місяців. Мовляв, відпочинеш, виспишся, зміниш обстановку, та хоч з онуками своїми ближче познайомишся.
Він спочатку заперечував: мовляв, чого я там не бачив, але дружина з молодшою дочкою наполягли, і поїхав наш добрий Пуаро в тривале закордонне турне.
Однак через три дні, наївшись фалафеля і нагулявшись по Набережній Тель-Авіва, зібрався додому. Почав сумувати за дружиною, за своїм старим мопсом, а ще за звичною листопадовою мрякою і смачними свинячими котлетами. «Мені тут нічого робити, — бурчав він. — Ви з зятем зранку на роботу, діти до школи. Не звик я ледарювати. Або роботу мені якусь підшукайте, або додому поїду».
Старша дочка зовсім засмутилася: адже обіцяла матері з сестрою відпочинок батькові влаштувати, а він ні в яку. А робота… Яка може бути робота, якщо він гість з іншої країни?
Але тут зав’язка прямо як у сценарії. Так би мовити, подія, що запускає сюжет.
Сусід по котеджу, теж з емігрантів, кличе їх на свій ювілей. Все по-родинному — сусіди і його сім’я: дружина, двоє синів і літня мама, якій пішов, на хвилиночку, дев’яносто другий рік. І якщо ви думаєте, що це була бабуся в інвалідному кріслі, якій десь у куточку дали тарілку з тортом, що вона їла беззубим ротом і тремтячими руками, то ви глибоко помиляєтеся.
Роза Михайлівна в минулому була актрисою. Ні, навіть не так. Вона була Актрисою. Красунею, яка звикла до овацій, обожнювання і чоловічої уваги. І хоч востаннє вона виходила на сцену років п’ятдесят тому, але Актрисою вона бути не перестала. І кожен свій день проживала так, ніби грала чергову роль.
Зараз на ювілеї вона була звичайною єврейською мамою, яка без угаву хвалить свого сина. Вона виглядала чудово — більше сімдесяти їй би ніхто не дав; вона говорила на абсолютно будь-які теми і взагалі була центром уваги і душею свята.
Новий гість був абсолютно зачарований її злегка зворушеною часом чарівністю, і вона, коли гості пішли, сказала: «Який хороший, вихований хлопчик».
І ось наступного дня до «хорошого і вихованого хлопчика» приходить сусід-ювіляр і, не витрачаючи даремно слів, як і личить його національності, відразу переходить до ділової пропозиції. Так і так. Я чув, мовляв, ви хочете тут погостювати місяць-другий. Так ось, чи не погодитеся, наймиліший, на цей час стати компаньйоном для нашої найдорожчої мами?
Нічого робити не доведеться — тільки розмовляти і супроводжувати на прогулянки. Вона вже немолода, але активна, і ми з дружиною переживаємо, що вона весь час одна — хтозна, що може статися. Від вас увага і привітність, від нас — власне, мама і грошова винагорода в конверті.
— Ну, то що, потиснемо руки?
Лікар взяв тайм-ау і замислився. «А чого тут думати? — сказала дочка. — Сам казав, що хочеш роботу. Ось вона тебе і знайшла. На мою думку, краще може бути тільки перебирання ламаного шоколаду. Тож не роздумуй і погоджуйся на стареньку».
І наш дитячий лікар погодився, навіть не уявляючи, що це будуть три найнезвичайніші та найнасиченіші місяці в його житті.
Наступного дня він прийшов, так би мовити, в офіс своєї нової роботи — до котеджу сусіда і, шанобливо виставивши лікоть, м’яко сказав:
— Розочка Михайлівна, дозвольте вашу ручку? Сьогодні я буду супроводжувати вас на прогулянці, якщо ви не проти моєї компанії. Куди бажаєте прямувати?
Розочка Михайлівна не була проти. Навпаки, вона вже спланувала маршрут.
— Пропоную вирушити до Яффо. Обожнюю кам’яні вулички старого міста. Заразом там і пообідаємо.
— Як до Яффо? — здивувався компаньйон, взагалі-то уявляючи, що вони будуть гуляти в скверику неподалік. — Це ж дуже далеко…
— Так у мене машина в гаражі, — не моргнувши оком, відповіла старенька.
Так-так… Виявляється, турботливий син, коли говорив, що побоюється самотності мами на прогулянках, мав на увазі саме те, що дев’яносторічна бабуся ганяє без нагляду на своєму авто.
— Ну що ж… Тоді поїхали.
Втомлений від спеки під час двогодинної прогулянки і ледь встигаючи за своєю підопічною, яка бадьоро крокувала по кам’яній бруківці, новоспечений охоронець мріяв тільки про одне — швидше б закінчився цей день. А ще ж обід!..
— Може, пообідаємо вдома? — благав він. — Мені ця кошерна їжа якось не дуже…
— А все тому, що ви не пробували справжньої єврейської кухні. Як щодо ньоккі в шпинатному мусі з кубиками гарбуза або рибного філе з чорним баклажановим кремом?
І понеслося…
Кілометри доріг вилітали з-під коліс автомобіля, а Розочка Михайлівна показувала своєму компаньйону все нові і нові місця в країні, яка стала для неї другою батьківщиною.
А в ті дні, коли вони, відпочиваючи від активних прогулянок, залишалися вдома, вона годинами розповідала йому про своє життя — епоху, яка вже назавжди пішла у вічність.
Вона говорила, що Париж тепер уже не той. Адже вона пам’ятає його, коли ще студенти красувалися по бульвару Сен-Мішель в кокетливих беретах, в передмістях грали вуличні музиканти, дівчата на Монмартрі приколювали до суконь букетики фіалок, а в самому повітрі розливався то сміх, то захват, то чийсь закличний поклик…
— Саме в Парижі я вперше купила фільдеперсові панчохи, — опустивши очі, зізналася Роза Михайлівна.
— Ніколи не чув про такі, — здивувався її супутник.
— Та як же… Це мрія всіх модниць мого часу. За ними ганялися всі жінки, їх неможливо було дістати, хоч коштували вони надзвичайно дорого.
— А що, це якісь особливі панчохи? — розсіяно поцікавився компаньйон, якого мало цікавила ця тема.
— Це, можна так сказати, кошерні панчохи, — засміялася Роза Михайлівна. — У тому сенсі, що вони повністю натуральні, зроблені з бавовни, хоч на вигляд і на дотик — ніби шовкові. Рідкісна, мерсеризована пряжа. Я купую їх досі, — зізналася вона, — тому що саме панчохи визначають статус і стиль справжньої жінки.
— Хоч би одним оком поглянути, — посміхнувся супутник Рози Михайлівни.
Кокетливо посміхнувшись, вона трохи підняла край своєї довгої спідниці, і здивованому чоловічому погляду постала тонка ніжка, обтягнута блискучою панчохою.
Звичайно, він втомлювався. І від насичених прогулянок, і від нескінченної жіночої балаканини, і від перепадів настрою. Але — договір є договір, до того ж термін його добігає кінця. І він знову слухав розповіді актриси.
Але… час швидкоплинний. І закордонне турне нашого героя підійшло до кінця. Син Рози Михайлівни простягнув йому щедру винагороду, кажучи, що мама за ці кілька місяців надзвичайно розквітла.
І ось настав вечір, коли компаньйон Розочки Михайлівни прийшов з нею попрощатися.
— Тобто як це післязавтра вилітаєте? — округлила вона очі. — А я? А як же я?! А як же наше кохання?!
Він хотів звично віджартуватися, ніби перед ним була маленька дитина, але, поглянувши в обличчя літньої жінки (яку і язик не повертається назвати «старенькою»), зрозумів — зараз на сцені не комедія, не фарс, а справжня драма.
Що ж робити? Як?!
Як пояснити їй, що він просто втік до доньки від нудьги, а потім вирішив підзаробити? Як нагадати, що на нього чекає кохана дружина, яка підходить їй у онуки?
— Розочка Михайлівна, — злегка кахикнув він, озираючись на відвідувачів маленького кафе, де вони вечеряли, — ну, ви ж знаєте — я одружений. Я ніколи цього не приховував…
— Так розлучіться! — негайно зажадала жінка. — Справа не складна. Я була впевнена, що ви збираєтеся вчинити саме так. А ви зараз ставите мене в незручне становище. Змушуєте думати, що я вам нав’язуюся. І це після того, що було між нами…
— А що між нами було? — він ледь не подавився хумусом з розмарином.
— Я показувала вам інтимну частину свого гардеробу. Ми говорили з вами про панчохи.
— Але… це ж не я був ініціатором цієї теми, — він витер серветкою піт з чола, відчуваючи, що ще трохи, і ця поїздка закінчиться інсультом.
— Але ви ж не заперечували! Ви не зупинили мене. І ви не можете тепер просто так взяти і поїхати!
З’ївши солодку булочку з маком, Роза Михайлівна трохи заспокоїлася, зібрала думки до купи і пішла на кульмінацію.
— Зрештою, я досить багата. Я можу з’їхати від сина. Купити будинок. Тут або десь в іншому місці. Я можу утримувати себе і вас. Я не розумію, що ще потрібно? Звичайно, негідно жінці— згадувати про гроші, але, з огляду на невелику різницю у віці…
Що вам сказати?
Обговорюючи цю історію, ми з дівчатами дуже співчували батькові нашої подруги. І Розочці Михайлівні співчували теж. З серії — і сміх, і гріх.
Кохання ні про що не питає. Але, друзі, дев’яносто один рік — це вам не жарти.
Наприкінці розмови ми всі дійшли висновку: дай Боже й нам років через п’ятдесят спокушати чоловіків своїми грошима та предметами інтимного гардеробу.
Незламний дитячий лікар повернувся додому, до коханої дружини, собаки і онуків. Він розігнав хандру і навіть набрав на роботі пару зайвих кілограмів на кошерній єврейській їжі. Обійнявши онучку Лізоньку, він запитав — як у неї справи?
— Чудово, дідусю! Я, нарешті, відвела Дениса у Насті, і тепер ми разом.
— І що ти відчуваєш? — здивувався дід.
— Щастя, звичайно! — здивувалася Ліза. — Я витратила на це два роки життя…
До речі, Лізі дев’ять років.
Ось так, дорогі дівчатка. Нам хочеться кохання і в дев’ять, і в дев’яносто.
Бережіть те кохання, яке у вас є. А якщо ще не зустріли — не зарікайтеся… Все ще попереду!
Спеціально для сайту Stories
