У Наталії Іванівни три сина, всі вони благополучно одружилися. Я вийшла заміж за старшого десять років тому. З тих пір наші відносини зі свекрухою як ніби тільки погіршувалися.
Конфлікту як такого не було, але я розумію, що старший син – це опора для матері, і завжди дуже важко звикати, що у нього тепер своя сім’я, про яку він піклується.
Як я не старалася, не могла знайти спільну мову з Наталією Іванівною. Чомусь я думала, що через кілька років все налагодиться і вона стане мені другою матір’ю.
Пізніше я змирилася і вже не намагалася йти на контакт. Я поважаю свою свекруху і вдячна їй за те, що вона виховала мого чоловіка.
Після того як у нас народилася дочка, свекруха стала більше з нами спілкуватися, ми ніби зблизились. Але рівно до того моменту, поки її молодші сини не одружилися. Тоді вона перемкнула свою увагу на них. Свекри допомагали їм матеріально, дарували подарунки і часто спілкувалися, адже діти живуть неподалік від них.
Ми ж живемо в іншому кінці міста. Нашій сім’ї ніхто не допомагав і свята з нами не відзначав. Вважалося, що у нас і без того все добре. Часто забували привітати мене з днем народження, було прикро. Пізніше я змирилася з таким становищем.
А коли свекра не стало, Наталя Іванівна важко переживала втрату. Зараз вона майже не встає з ліжка, погано себе почуває. Тільки дві невістки з її улюбленими синами, яким вона приділяла весь свій час і допомагала матеріально, не хочуть зараз допомагати.
У цьому році свекруха покликала нас відсвяткувати Різдво разом. Я розуміла, що вона не може нічого готувати, так що заздалегідь приготувала кілька блюд і привезла з собою. На мій подив, ми не застали молодших синів зі своїми дружинами. Ми повечеряли, і свекруха почала серйозну розмову.
Вона просила, щоб ми пригледіли за нею, щоб жили в її будинку. А потім цей будинок ми успадкуємо. При всій повазі, для мене такий поворот був несподіваним.
Якщо чесно, хоч Наталя Іванівна і дала час на роздуми, я відразу знала відповідь на її пропозицію. Я відразу відмовилася. Не тому що ображаюся, не тому що не люблю свекруху. Просто вважаю несправедливим те, що стільки років вона нас ігнорувала, а зараз просить про допомогу.
Виходить, що нам дістанеться будинок, якщо ми будемо до неї загравати до кінця днів. А молодшим дітям всі подарунки і увага просто так. Більше ми до неї не прийдемо, я так їй і сказала. Нехай її улюблені діти тепер допомагають.
