– Ну, привіт, синку. Ось я і прийшла. – На порозі кабінету місцевого фельдшера, який розташовувався в новенькому фельдшерсько-акушерському пункті, застигла вісімдесятирічна жінка.
– Ой, вітаю, Дар’я Тихонівна! – радісно посміхнувся фельдшер і швидко підхопився зі свого стільця. – Як я вас чекав! Як чекав! Як ви до нас дісталися? Не складно було?
– Так, дісталася нормально, – відповіла літня жінка. – Сіла на рейсовий автобус, і приїхала. Ну, кажи, синку, яка у тебе до мене справа?
Сьогодні ж середина вересня. Пам’ятаєш, як ми з тобою після нового року домовлялися? Я ж не забула. Бо в зошиті записала.
– Так, я пам’ятаю, пам’ятаю. Тільки почекайте, не переходьте відразу до справ. Спочатку зніміть верхній одяг, проходьте, сідайте, і я на вас трохи подивлюся.
– А навіщо на мене дивитися? – незадоволено зморщилася жінка, але все-таки підійшла до стільця. – Я, ж не ікона. Ти ж мене, напевно, не для того кликав, щоб на мене дивитися?
– І для цього теж. Я ж фельдшер. За правилами, я повинен не просто на вас подивитися, але і обстежити. Зніміть плащ. Давайте я вам допоможу. – Молодий фельдшер допоміг зняти літній жінці одяг і посадив бабусю на стілець.
– Ну, що ти, синку, тягнеш. Ти ж мені минулого разу сказав, що у тебе до середини вересня буде до мене якась важлива справа. Ну, кажи свою справу.
– Зачекайте. Спочатку я вам тиск виміряю. – Фельдшер вже накручував манжету тонометра жінці на руку і зайнявся своєю звичною справою. Зробивши паузу, він запитав:
– Ну і як ви весь цей час, поки ми не бачилися, жили?
– Як жила? – зітхнула жінка. – Погано жила. Але ти ж сказав про важливу справу, ось мені і довелося все пережити. Скрипіла, терпіла, але все-таки жила.
– Ось і добре, що жили, – посміхнувся фельдшер. – А то, пам’ятаєте, що ви минулого разу мені говорили?
– А що я казала?
– Як що? Ви ж збиралися нас покинути. Казали, мовляв, все набридло, пора на той світ.
– Я так казала, бо мені тоді було дуже погано. Серце боліло, як чиряк. А почала таблетки приймати, які ти мені виписав, і начебто стало краще.
– Я вже бачу. Тиск у вас, звичайно, трохи вище норми, але в межах допустимого. Серце тепер не болить?
– Поболює зрідка. Але раз я тобі так потрібна, я терплю. Кажи вже, яку справу ти мені хотів доручити.
– А куди ви так поспішаєте, Дар’я Тихонівна?
– Як куди? Мені ж вісімдесят! Справ у мене на цьому світі не залишилося. Ось твоє діло зроблю, яке ти мені доручиш, і можна буде спокійно на той світ йти.
– Що це таке? – нахмурився фельдшер. – Знову ви за старе? Знову зібралися?
– А що мені робити, синку? Я ж усіх своїх родичів вже давно поховала.
– Прямо – усіх-усіх?
– Ну, тих, хто молодий, тих, звичайно, не поховала. Але я їх і не повинна ховати. Це вони мене, я сподіваюся, поховають, як належить.
Так що, потрібно швидше їх звільнити, і з чистою совістю скласти руки хрестом на грудях, і лягти під образи.
– А ось з чистою совістю, Дар’я Тихонівна, напевно, вам лягти вже не вийде… – обережно зауважив фельдшер і винувато подивився на бабусю.
– Як це з чистою совістю не вийде? – насторожилася бабуся. – Чому не вийде?
– Тому що тепер, якщо ви підете засвіти, мене за це сильно покарають. Тому я і хотів вам доручити, щоб ви ще мінімум п’ять років трималися.
– Що це за новина така? – здивувалася літня жінка. – Що це за доручення таке. Хіба таке можна доручати стареньким?
– Може, і не можна доручати, але… Зараз, Дар’я Тихонівна, вийшов закон, дуже для нас – медиків – поганий.
Якщо у молодого фахівця, який фельдшером працює в селі, бабуся якась випадково йде засвіти, цього фахівця дуже сильно карають.
– Сильно – це як?
– Я ж кажу – дуже сильно. Можуть навіть і до в’язниці посадити.
– Та ти що таке говориш? – страшенно здивувалася бабуся. – За що тебе до в’язниці?
– За те, що вас не вилікував.
– Так я ж не від хвороби, а просто так. Від старості.
– Все одно. Я ж за вами, бабусями, повинен спостерігати, обстежувати, вчасно лікувати. А якщо вас не стане, виходить, я щось упустив, вчасно не помітив. Просто так люди не йдуть на той світ.
– Йдуть. У нас половина села просто так туди пішли.
– Як це – просто так?
– А ось так. Ввечері лягли в ліжко – а вранці не прокинулися. Тому що втомилися жити, і все.
– Ну, це ви вигадуєте. Від життя втомитися не можна.
– Ні, можна. І я теж втомилася. Кожен день чекаю не дочекаюся, коли мене Бог до себе покличе.
– Все ясно, Дар’я Тихонівна, – важко зітхнув фельдшер. – Значить, можна і мені до в’язниці готуватися…
– Що значить – можна і тобі? Невже когось із фельдшерів вже за це посадили?
– Посадили, Дар’я Тихонівна… І не одного вже, а двох… Просто про це в телевізорах не говорять. А я третім буду…
Ех… А я, як дурень, хотів вас попросити, щоб ви ще пожили. Хоча б заради мене протрималися… Мені ж п’ять років потрібно без зауважень пропрацювати. Розумієте? А інакше… Не хочу я до в’язниці.
– Господи… – літня жінка злякано перехрестилася. – Оце так поворот… І що мені тепер робити?
– Як що? Жити, Дар’я Тихонівна. Жити, і все… Ну, будь ласка… Ну що вам, важко, чи що? Заради мене…
– Ну, якщо тільки заради тебе, синку… – невпевнено пробурмотіла жінка.
– Значить, ми з вами домовилися?
– Ну, це вже як вийде… Але я буду намагатися. Чесне слово, знову буду терпіти…
– Дякую вам, Дар’я Тихонівна! – страшенно зрадів фельдшер. – Ви мене просто рятуєте! Давайте, я вам допоможу одягнутися. Автобуси тепер з вашого села сюди добре ходять?
– Дякуючи Богу, ходять…
– Тоді ви до мене знову після Нового року загляньте, добре? Щоб я вас оглянув. Ви там у себе десь запишіть.
– Так, тепер обов’язково запишу і приїду. Куди діватися? Якщо жити ще п’ять років доведеться…
Коли бабуся вийшла з кабінету, фельдшер задумливо зітхнув, дістав з кишені спеціальний блокнот, знайшов у ньому потрібний аркуш, поставив там галочку, потім пробурмотів:
– Так… Днями з села Олександрівки має ще й дев’яносторічна Антоніна Дмитрівна приїхати. Її теж треба якось переконати жити довше. Ох, милі бабусі… Ну, нічого… Ви ще у мене поживете… Я вас усіх жити змушу…
Спеціально для сайту Stories
