Наставала зима. Я сиділа за кухонним столом, підраховуючи наші з Михайлом накопичення. Цифри тішили – за рік вдалося відкласти пристойну суму. Ще трохи, і ми зможемо оновити меблі у квартирі. Старий диван зовсім просів, а в дитячій давно пора поміняти ліжко – син росте швидко.
– Олю, ти вже плануєш, як будемо зустрічати Новий рік? – Михайло заглянув на кухню, на ходу застібаючи куртку.
– Думаю, відзначимо вдома, – я зачинила зошит із розрахунками. – Купимо продукти, прикрасимо ялинку. Краще заощадити, щоб після свят зайнятися ремонтом. Михайло якось дивно посміхнувся:
– Так, звісно. Ти в мене така хазяйновита.
Я насупилася, вловивши в голосі чоловіка легке глузування. Михайло завжди жартував над моєю звичкою все планувати і рахувати. Але саме завдяки цьому ми змогли накопичити на перший внесок за іпотекою, а тепер ось збираємо на меблі.
Увечері я займалася прибиранням, коли в кишені куртки Михайла задзвонив телефон. Дістала – дзвонила свекруха, Ніна Олександрівна.
– Мишко, синку! – пролунало з динаміка. – Я просто не можу повірити! Який браслет, яке золото! Ти мене балуєш…Я завмерла з телефоном у руці: “Який ще браслет? Ми ж домовилися не витрачати зайвого перед Новим роком”.
– Мамо, я передзвоню, – квапливо сказав Михайло вихоплюючи в мене телефон. – Я зараз трохи зайнятий.
– Михайло, про що це вона? – запитала я, відчуваючи, як усередині наростає тривога.
– Та так, дурниця, – Михайло відвів очі. – Вирішив зробити мамі невеликий подарунок на Новий рік.
– І скільки коштує цей “невеликий подарунок”?
Михайло назвав суму. У мене запаморочилося в голові – третина наших накопичень. Я повільно опустилася на стілець.
– Це ще не все, – зніяковіло додав чоловік. – Я купив братові Вадиму годинник. Він давно про такий мріяв.
– Що? – я не вірила своїм вухам. – Ти витратив наші заощадження на подарунки родичам? Без мого відома?
– Олю, ну що ти завелася? – Михайло розвів руками. – Це ж сім’я! Новий рік же! Потрібно робити приємне близьким.
– А як же наші плани? Диван? Дитяча? – я відчувала, як до горла підступає клубок. – Ми ж увесь рік збирали!
– Подумаєш, почекаємо ще трохи, – відмахнувся Михайло. – Зате уяви, як зрадіють мама і Вадим!
Я дивилася на чоловіка і не впізнавала його. Де той Михайло, з яким ми будували плани? Який обіцяв, що в новому році почнемо в оновленій квартирі?
– Знаєш, – повільно промовила я, – може, тобі варто було порадитися зі мною? Усе-таки це наші спільні гроші.
– Ой, починається, – Михайло закотив очі. – Я знав, що ти не зрозумієш. Ти завжди така… меркантильна.
Це слово боляче вдарило мене. Меркантильна? Я? Тому що хочу, щоб у будинку були нормальні меблі? Тому що думаю про майбутнє нашого сина?
– Ні, Михайло, це ти не розумієш, – я намагалася говорити спокійно. – Я весь рік економила. Відмовляла собі у всьому. Ходила пішки замість таксі, готувала обіди із собою на роботу. А ти просто взяв і спустив усе на браслет і годинник?
– Та, що там твоя економія! – розлютився Михайло. – Подумаєш, кілька разів на таксі не з’їздила! Я, між іншим, теж працюю! І маю право розпоряджатися заробленим!
– Твоя зарплата йде на іпотеку, – нагадала я. – А накопичення переважно з моєї. І ми домовлялися…
– Ось саме, що домовлялися! – перебив мене чоловік. – А ти тепер мені дорікаєш кожною копійкою! Я що, не маю права зробити подарунки рідним?
Я відчула, що розмова заходить у глухий кут. Михайло явно не розумів, чому я засмутилася. Для нього важливіше було показати свою щедрість перед родичами, ніж виконати обіцянку, дану дружині та синові.
Наступного дня я пішла на роботу з важким серцем. В офісі ніхто не помічав мого настрою – усі були зайняті передноворічною метушнею. А я не могла перестати думати про те, що трапилося.
Увечері пролунав дзвінок від свекрухи:
– Оленько, як справи? – голос Ніни Олександрівни був незвично м’яким. – Михайло показав тобі мій браслет?
– Так, дуже гарний, – сухо відповіла я.
– Правда? – зраділа свекруха. – Золото таке чисте, каміння справжнє! Мишко в нас такий турботливий. Не те що деякі сини, які своїм матерям дешеві дрібнички дарують.
Я заплющила очі. Тепер зрозуміло, чому Михайло так вчинив. Свекруха напевно нахвалювала інших синів, які роблять дорогі подарунки своїм матерям. А мій чоловік не міг стерпіти, що хтось виявиться “щедрішим” за нього.
– Ніно Олександрівно, – почала я, але свекруха перебила:
– І Вадику годинник купив! Ось це я розумію – старший брат! А то ж у хлопчика зовсім не було пристойного годинника. Як на ділові зустрічі ходити?
Усередині в мене все кипіло. “Хлопчику” Вадиму тридцять п’ять років. Він працює у великій компанії і заробляє більше за нас із Михайлом разом узятих. Невже не міг сам купити собі годинник?
Увечері, коли Михайло повернувся з роботи, я вирішила знову поговорити з ним. Чоловік виглядав задоволеним – явно встиг отримати ще порцію похвали від родичів.
– Михайло, нам потрібно серйозно обговорити те, що сталося, – почала я. – Я розумію, що ти хотів порадувати рідних. Але ми планували…
– Олю, може, досить? – різко обірвав мене чоловік. – Що ти заладила – планували, планували! Невже не можна просто порадіти за інших? Чому ти така…
– Яка? – я різко піднялася зі стільця. – Скажи, яка? Меркантильна? Жадібна? Тому що думаю про наше майбутнє, про сина?
Михайло роздратовано змахнув руками:
– Так, жадібна! Тільки й думаєш про гроші! А як же сімейні цінності? Традиції? У нашій родині завжди робили одне одному гарні подарунки!
– У вашій родині, – тихо поправила я. – А я, виходить, не сім’я? Мою думку можна не враховувати?
– До чого тут це? – Михайло почав ходити по кухні. – Мама завжди говорила: якщо любиш рідних, не шкодуєш для них нічого. А ти… ти навіть не розумієш, як це важливо!
Я дивилася на чоловіка і не вірила своїм вухам. П’ять років шлюбу, а він досі не розуміє, що сім’я – це ми. Я, він, наш син. А не нескінченні спроби догодити мамі й братові.
– Знаєш що, Михайло, – я намагалася говорити спокійно. – Давай порахуємо. Скільки грошей ти витратив на подарунки родичам, і скільки вклав у наш побут за останній рік?
– Знову ти за своє! – вибухнув Михайло. – Рахуєш, вираховуєш! Як рахівник якийсь! Невже не можна просто жити?
У цей момент задзвонив телефон. Я навіть не здивувалася, побачивши на екрані ім’я свекрухи.
– Оленька! – голос Ніни Олександрівни був сповнений удаваної участі.
– Що я чую? Ти незадоволена подарунками? Мишко так старався, обирав найкраще! Хіба можна бути такою невдячною?
Я стиснула телефон до побілілих кісточок:
– Ніно Олександрівно, за всієї поваги, це наша з Михайлом справа.
– Яка ж ваша, якщо ти влаштовуєш скандал через подарунки родині? – У голосі свекрухи з’явилися сталеві нотки. – Я завжди говорила Михайлові – потрібно було одружуватися з дівчинкою з хорошої сім’ї, яка розуміє традиції…
Я натиснула відбій. У скронях стукало. Подивилася на чоловіка – Михайло стояв, відвернувшись до вікна.
– Ти чув? – тихо запитала я. – Чув, як твоя мати ображає твою дружину?
– Мама просто хвилюється, – пробурмотів Михайло. – Вона бажає нам добра.
Щось обірвалося в мене всередині. Я раптом із пронизливою ясністю зрозуміла – нічого не зміниться. Ніколи. Михайло завжди ставитиме бажання своєї матері вище за наші потреби.
Я мовчки вийшла з кухні й пішла в дитячу. Дімка вже спав, обійнявши улюбленого ведмедика. П’ять років. Зовсім великий. А ліжко все те саме, з облізлою фарбою на спинці.
Телефон знову загудів. Чергове повідомлення від свекрухи: “Не розумію, як можна бути такою черствою! Михайло так старається, а ти…”
Я вимкнула телефон. Сіла на край Діминого ліжка, погладила сина по голові. Потрібно щось вирішувати. Так більше тривати не може.
Уранці, збираючи Діму в садок, я запитала ніби між іншим:
– Сонечко, хочеш зустріти Новий рік у бабусі Тані та дідуся Сашка?
– У бабусі? – Дімкині очі загорілися. – А там буде ялинка? І подарунки?
– Звичайно, любий. І ялинка, і подарунки. І гірка у дворі.
– Ура! – Діма застрибав на місці. – А тато поїде?
Я завмерла. Як пояснити п’ятирічній дитині, що тато навряд чи поїде? Що мама більше не може…
– Подивимося, – ухильно відповіла я. – Тато дуже зайнятий на роботі.
Увечері, коли Діма заснув, я дістала валізу. Склала найнеобхідніше – одяг, документи, іграшки сина. Руки тремтіли, але я точно знала – це правильне рішення.
Батьки жили в сусідньому місті, лише за годину їзди. Вони давно кликали нас на свята. Тепер у мене з’явився привід погодитися.
Михайло повернувся пізно. Окинув поглядом зібрані сумки:
– Це що ще таке?
– Ми з Дімою їдемо до моїх батьків, – я намагалася говорити твердо. – На свята. А далі подивимося.
– Що значить подивимося? – Михайло насупився. – Ти через подарунки таке влаштовуєш?
– Не через подарунки, – я похитала головою. – Через тебе. Через твоє ставлення. Через те, що ти не бачиш нічого поганого в тому, що зрадив нашу довіру.
– Я нікого не зраджував! – підвищив голос Михайло. – Купив подарунки рідним, що в цьому такого?
– Тихіше, – я кивнула в бік дитячої. – Діма спить. І знаєш… річ навіть не в грошах. А в тому, що ти не вважав за потрібне обговорити це зі мною. Ніби я не частина сім’ї, а так, додаток до твого життя.
Чоловік відкрив рота, щоб заперечити, але в цей момент знову задзвонив його телефон. Звичайно ж, Ніна Олександрівна. Михайло схопив слухавку і вийшов на балкон.
Я притулилася до стіни, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. З балкона лунав приглушений голос чоловіка:
“Так, мамо… Ні, мамо… Звичайно, ти маєш рацію…”
Ранок 28 грудня видався морозним. Діма ще спав, коли я почала складати останні речі. На кухонному столі залишила записку: “Михайле, мені потрібен час подумати. І тобі, сподіваюся, теж. Я втомилася бути на другому місці після твоєї мами”.
Таксі вже чекало внизу. Розбудила Діму, допомогла одягнутися:
– Поїхали, сонечко. Бабуся Таня вже чекає на нас. Діма сонно кивнув, притискаючи до себе плюшевого ведмедика. У машині син швидко заснув, а я дивилася у вікно на місто, що пропливало повз. Десь там залишився Михайло, наша квартира, нездійснені мрії про нові меблі…
Телефон почав дзвонити, коли ми проїхали половину шляху. Михайло. Потім Ніна Олександрівна. Знову Михайло. Я вимкнула звук.
– Донечко! – мама зустріла нас на порозі. – Як же ми раді!
Тато мовчки забрав валізи, поки мама поралася навколо Дмитра:
– Онучик, як же ти виріс! А в нас для тебе сюрприз – нова машинка, радіокерована!
Діма миттєво прокинувся, очі загорілися:
– Бабусю, а можна зараз погратися?
– Звичайно, любий! Дідусь тобі покаже, як керувати.
Я дивилася, як тато з Дімою розташувалися на килимі у вітальні, і відчувала, як усередині зростає впевненість – я вчинила правильно.
– Оленько, – мама торкнула мене за плече. – Ходімо на кухню, чайку поп’ємо.
За чаєм я розповіла все. Про накопичення, про дорогі подарунки, про постійні дзвінки свекрухи. Мама слухала, не перебиваючи.
– Знаєш, – сказала вона нарешті, – я завжди пишалася тим, яка ти в мене розважлива. І зараз пишаюся. Не кожна жінка знайде в собі сили сказати “стоп”.
– Мамо, а раптом я помиляюся? – я обхопила чашку руками. – Може, справді занадто багато значення надаю грошам?
– Річ не в грошах, донечко. А в повазі. Михайло не поважає твою думку, твої почуття. І це не зміниться, поки він сам цього не зрозуміє.
Новий рік наближався стрімко. Ми з мамою готували частування, тато з Дмитром прикрашали ялинку. У домі пахло хвоєю та мандаринами.
Ніна Олександрівна не полишала спроб додзвонитися. А коли я нарешті відповіла, обрушилася зі звинуваченнями:
– Як ти могла відвезти дитину перед святом? Михайло купив йому такий дорогий подарунок! Ти руйнуєш сім’ю!
– Ні, Ніно Олександрівно, – спокійно відповіла я. – Сім’ю зруйнували ви. Своїм постійним втручанням, своїми претензіями. І Михайло, який ніколи не міг сказати вам “ні”.
31 грудня пішов сніг. Діма зранку грався у дворі, катався з гірки. Його щоки розчервонілися від морозу і радості.
– Мамо, а чому тато не приїде? – раптом запитав син за святковим столом.
Я завмерла, але батько прийшов на допомогу:
– У тата багато роботи, онучик. Але дивись, що в мене є!
Дідусь дістав коробку з іграшковою залізницею. Дімині очі загорілися, і питання про тата було забуте.
Опівночі, я загадала бажання. Не про нові меблі чи ремонт. А про силу – жити далі, ростити сина, знайти свій шлях.
Після свят я прийняла остаточне рішення. Зібрала необхідні документи і подала на розлучення. Михайло намагався протестувати, але я була непохитна.
– Вибач, Михайло, – сказала я під час зустрічі з юристами. – Але я більше не можу і не хочу бути частиною сім’ї, де моя думка нічого не означає.
– А як же Дмитро? – У голосі Михайла звучала образа. – Ти позбавляєш дитину батька!
– Ні, ти можеш бачитися із сином. Але наш шлюб закінчено.
Ніна Олександрівна влаштувала справжню істерику, дізнавшись про розлучення. Телефонувала моїм батькам, погрожувала судом за онука. Але я більше не боялася цих погроз.
Через місяць я знайшла нову роботу – з вищою зарплатою. Зняла невелику квартиру недалеко від батьків. Дмитро пішов у новий садок, де швидко знайшов друзів.
Вечорами ми з сином часто сиділи біля вікна, спостерігаючи за снігом, що падав. Діма розповідав про садок, про нові іграшки, іноді запитував про тата. Я чесно відповідала на всі запитання.
А той нещасливий диван? Тепер він здавався таким незначним приводом. Справа була не в меблях, а в повазі та довірі. В умінні чути одне одного і зважати на чужу думку.
Одного вечора, укладаючи Діму спати, я почула:
– Мамо, а в нас тепер усе добре, правда?
– Так, сонечко, – я поцілувала сина в маківку. – У нас усе добре. І буде ще краще.
Засинаючи у своїй новій квартирі, я думала про те, як дивно влаштоване життя. Іноді потрібно втратити щось звичне, щоб знайти себе справжню. Потрібно набратися сміливості і сказати “ні”, щоб почати говорити “так” – своїм бажанням, своїм цілям, своєму щастю. Тепер я точно знала – все в моїх руках.
