Марина Сергіївна помітила, що Сашко перестав приходити на заняття в середині листопада.
Спочатку вона вирішила, що хлопчик просто захворів – осінь, віруси, нічого незвичайного.
Але минув тиждень, потім інший, а його все не було. На перервах вона ловила себе на тому, що чекає, коли Сашко зайде до класу, сяде за свою парту біля вікна і дістане улюблений синій зошит із математики. Але парту немов вимели з її звичної картинки класу.
До кінця другого тижня занепокоєння стало нестерпним. Від батьків не було жодних звісток – ні дзвінка, ні записки. Це було дивно.
Сашко завжди був старанним учнем, трохи тихим, але старанним. Він любив математику, рідко пропускав уроки, і його зошити завжди були зразковими. “Так просто не буває,” – думала Марина Сергіївна, гортаючи класний журнал. Після уроків вона вирушила до секретаря.
– Валентино Петрівно, ви випадково не знаєте, що з Сашком Головко? – запитала вона, присівши на стілець біля столу. – Він давно не з’являється.
Секретарка підняла голову від паперів, поправила окуляри і хмикнула:
– Ніхто не дзвонив. Може, у них знову проблеми вдома. Ти ж знаєш, який там район.
Район вона знала. Старі будинки з облупленою фарбою, двори, де сміття часто лежало просто біля під’їздів. Галасливі компанії підлітків, які, здавалося, облюбували лавочки на всіх кутах. Вічні розбірки сусідів, що лунали через тонкі стіни.
Марина Сергіївна насупилася.
– Але не можна ж просто так залишити. У нього ж мати є?
– Ну, мати-то є, – сухо сказала Валентина Петрівна. – Тільки от… яка вона мати?
Марина Сергіївна мовчки піднялася.
– Гаразд, я розберуся сама, – тихо кинула вона, надягаючи пальто.
– Та що тут розбиратися, – буркнула секретарка їй услід. – Хочеш – шукай.
Марина не стала відповідати. Вона швидко йшла шкільним подвір’ям, у голові крутилося тільки одне запитання: що з Сашком?
У під’їзді будинку Головків пахло вогкістю і тютюновим димом. Лампочка на сходовій клітці блимала, а сходинки були заляпані брудом. Марина піднялася на третій поверх і постукала у двері з облупленою коричневою фарбою.
– Є хто вдома? – покликала вона, але у відповідь була тиша.
Вона постукала знову, голосніше. За хвилину двері трохи відчинилися, і з-за них визирнув Сашко.
– Марино Сергіївно? – його голос здригнувся.
– Сашко, вітаю. Чому ти не ходиш до школи? Що сталося?
Хлопчик мовчав. Він виглядав розгубленим і змученим. Щоки впали, а під очима залягли синці.
– Ти мене впустиш? – м’яко запитала вона.
Сашко озирнувся, ніби перевіряючи, чи немає когось за дверима, і нарешті відчинив ширше.
Квартира була маленькою і недоглянутою. У кутку кімнати сиділа дівчинка років трьох, граючись із пластмасовою ложкою. Сашко швидко зачинив за вчителькою двері, щоб малеча не відчула холоду з під’їзду.
– Це моя сестра, Віка, – тихо сказав він.
– Сашко, поясни мені, що відбувається, – серйозно сказала Марина, сідаючи на стілець. – Де твоя мама?
– На роботі, – відповів він, опускаючи голову.
– А чому Віка не в садочку?
– Мама не встигла влаштувати її, – пробурмотів він. – Казала, ніколи.
Марина зітхнула.
– Отже, ти сидиш із нею, поки мами немає?
Сашко кивнув.
– А як же школа?
Він зам’явся, потім тихо додав:
– Не встигаю. Віку не можна залишити одну, вона маленька.
Марина відчула, як усередині в неї все стиснулося. Її учні ніколи не розповідали їй про такі речі.
– Сашко, – м’яко сказала вона, дивлячись йому в очі. – Ти давно їв?
Він знизав плечима.
– Не знаю… вранці, напевно.
Вона піднялася.
– Гаразд, так справа не піде. Почекай тут. Я скоро повернуся.
– Куди ви? – занепокоївся він.
– За їжею, – відповіла вона, натягуючи пальто. – І по допомогу.
Сашко хотів щось заперечити, але передумав.
Марина вийшла з квартири, на ходу дістаючи телефон. Вона знала, що просто так залишити цих дітей не зможе.
За годину Марина Сергіївна повернулася. Двері знову відчинив Сашко, визираючи з-за порога. Цього разу його погляд був настороженим, але трохи менш полохливим.
– Ви… повернулися? – пробурмотів він.
– Звичайно, – бадьоро відповіла Марина Сергіївна, входячи всередину з важкими сумками. – Обіцяла ж. Де твоя кухня?
– Там… – невпевнено показав він убік.
Вона швидко пройшла у вказаний напрямок і поставила пакети на стіл. Хліб, молоко, крупи, яблука. У сумці знайшлося навіть трохи печива. Сашко заглянув за її спину, дивлячись на все це з подивом.
– Це… усе нам? – запитав він, округливши очі.
– А кому ж іще? – усміхнулася вона. – Так, де тут у тебе сковорідка?
– А ви що робити будете? – насторожився він.
– Готувати вечерю, – відповіла вона суворо. – А ти поки що йди грайся з Вікою.
Сашко зам’явся. Він так і залишився стояти в дверях кухні, стискаючи долоні в кулаки.
– Ви що, справді самі будете все це? – невпевнено запитав він.
Марина Сергіївна озирнулася на нього і, закочуючи рукава, сказала:
– Звичайно. А хто ще, якщо не я?
Вона дістала з пакета яйця, масло, швидко знайшла хліб і поставила чайник. Сковорідка зашипіла, коли вона хлюпнула на неї олію. Сашко мовчки дивився на неї, явно не знаючи, як реагувати.
– Сашко, ну що ти стоїш? – м’яко звернулася вона. – Іди до сестрички. Он вона, напевно, занудьгувала.
Сашко озирнувся на кімнату, де Віка сиділа з лялькою, поглядаючи на них з-за рогу.
– Вона весь час так, – пробурмотів він. – Сидить тихо.
– Значить, час її розвеселити, – усміхнулася Марина Сергіївна. – Давай-давай. Вечеря скоро буде готова.
Він знехотя вийшов із кухні, а Марина продовжила готувати. За двадцять хвилин на столі стояла яєчня, нарізаний хліб, кухлі з чаєм і маленька тарілка з яблуками.
– Усе готово! – покликала вона. – Ідіть їсти!
Сашко з сестрою сіли за стіл. Віка спочатку боязко дивилася на їжу, але, спробувавши шматочок, пожвавилася.
– Смачно, – прошепотіла вона, тримаючись за ложку.
– Звичайно смачно, – підморгнула їй Марина Сергіївна. – Я старалася.
Сашко їв мовчки, іноді кидаючи на неї швидкі погляди. Але потім не витримав і запитав:
– А ви навіщо це робите?
Марина Сергіївна поклала виделку і подивилася на нього.
– Тому що ви мені небайдужі, Сашко. Ти – мій учень, я про тебе піклуюся. Це нормально.
Він почервонів і швидко уткнувся в тарілку. Після вечері Марина Сергіївна почала прибирати зі столу. Сашко хотів допомогти, але вона зупинила його.
– Ти йди краще з Вікою іграшки склади. А я тут сама впораюся.
Через десять хвилин вона увійшла в кімнату. Усе було чисто: іграшки зібрано, підлогу підмели.
– Молодці, – похвалила вона. – Завтра я поговорю із сусідкою. Думаю, вона зможе іноді заходити й допомагати вам, поки мама на роботі.
– Сусідка? Тітка Олена? – здивувався Сашко.
– Так, вона дуже добра. Я з нею поговорю, і все владнаю. А ти, Сашко, приходитимеш до мене додому.
– До вас? Навіщо? – насторожився він.
– Уроки робити, – сказала вона. – Адже ти не можеш пропускати школу.
Він кілька секунд мовчав, потім кивнув.
– Гаразд.
Марина Сергіївна посміхнулася.
– Ось і добре. Усе налагодиться, ось побачиш.
Так почалися їхні вечори в Марини Сергіївни. Вона забирала Сашка до себе додому після своїх уроків, і разом вони занурювалися у світ математики та літератури. Іноді, відклавши підручники, просто розмовляли.
– Знаєте, Марино Сергіївно, я іноді думаю: а якби ви тоді не прийшли? – якось сказав Сашко, малюючи кружки в зошиті.
– Тоді хто-небудь інший прийшов би, – відповіла вона, посміхнувшись.
– Ні, – серйозно похитав він головою. – Ніхто б не прийшов.
Марина задумливо подивилася на нього, але вирішила змінити тему:
– А ти, між іншим, у мене на математиці, а не на філософії. Що з третім номером?
Сашко зніяковів, але швидко повернувся до завдань. Він розумів, що її допомога – це щось більше, ніж просто контроль за домашніми завданнями.
Поступово його справи в школі справді налагодилися. Вчителі перестали бурчати, а сусіди помітили, що він більше не вештається по району без діла. Іноді, проводжаючи його додому, Марина Сергіївна помічала, як мати Сашка, втомлена після зміни, все ж намагалася приділити дітям більше часу.Спеціально для сайту Stories
– Дякую вам, – якось сказала сусідка, коли зустріла Марину біля під’їзду. – Якби не ви, не знаю, що б із цим Сашком було.
– Та що ви, – відмахнулася Марина Сергіївна. – Хлопець-то розумний. Просто потрібно було підштовхнути.
Але в її голосі звучала тепла гордість.
Минув час. Сашко ріс, ставав упевненішим. Він уже не питав, чому Марина Сергіївна витрачає на нього свої вечори. Просто приймав її допомогу як даність, але намагався відплатити завзятістю.Спеціально для сайту Stories
– Як ви все встигаєте, Марино Сергіївно? – запитав він одного разу, гортаючи книжку з історії. – У вас же своя робота.
– Встигаю, тому що ти розумний, Сашко. Усе схоплюєш на льоту, – відповіла вона з усмішкою.
Хлопчик зніяковіло відвів погляд, але її слова явно застрягли в нього в голові. Він став займатися ще старанніше.
Через півроку він знову почав ходити на заняття, а в щоденнику почали з’являтися п’ятірки. Марина Сергіївна була щаслива бачити, як її праця приносить результат.
Минули роки. Марина Сергіївна давно вже не викладала в тій школі. Вона вийшла на пенсію, насолоджувалася тишею у своєму невеликому будинку. Іноді до неї приходили колишні колеги, ділилися новинами, скаржилися на учнів і говорили, що школа змінилася.
Вона слухала, але думки її все частіше поверталися до минулого. До тих дітей, яким вона допомогла.
Одного разу, спекотного літнього дня, хтось подзвонив у двері. Марина витерла руки об фартух, обережно підійшла і відчинила. На порозі стояв високий молодий чоловік із букетом польових квітів.
– Вітаю, Марино Сергіївно, – сказав він, і голос його був до болю знайомий.
– Сашко? – здивовано примружилася вона, дивлячись на чоловіка перед собою.
Він усміхнувся і кивнув:
– Так, це я. Хотів вас відвідати.
– Заходь, – розгублено сказала вона, відчиняючи двері ширше.
Усередині вони довго сиділи на кухні. Сашко розповідав, як навчається в університеті, як мама нарешті змогла влаштуватися на хорошу роботу.
– Дякую вам за все, що ви для мене зробили, – раптом сказав він, ставши серйозним.
– Та облиш, Сашко, – м’яко відповіла Марина. – Я просто трохи допомогла.
– Ні, – твердо заперечив він. – Ви дали мені майбутнє. Без вас я б не впорався.
Вона відчула, як в очах з’явилися сльози.
– Головне, що ти щасливий, – тихо сказала вона, і її голос злегка здригнувся.
Вони ще довго розмовляли, перебираючи минуле. Коли Сашко пішов, Марина залишилася сидіти в тиші. Вона подивилася на квіти, що стояли на столі, і подумала, що, можливо, немає нічого важливішого, ніж бути поруч, коли це дійсно потрібно.
