Наталя щойно вийшла з моря і впала на гарячий пісок, як у її сумочці задзвонив мобільний телефон.
Вона мокрою рукою потягнулася до сумочки, дістала телефон і спробувала подивитися, хто дзвонить. Але сонце сліпило так яскраво, що екран телефону перетворився на суцільну темну пляму.
«Раптом це з роботи?» — подумала вона і про всяк випадок вирішила відповісти.
— Алло, Наталю, це я. Привіт.
Настрій у Наталі відразу впав до нуля. Виявляється, дзвонив колишній чоловік.
– Привіт, – неохоче відповіла вона. – Що потрібно?
– Наталю, я вирішив повернутися.
– Що? – обурено вигукнула вона.
– Я вирішив повернутися, кажу.
– Куди повернутися?
– До тебе.
– До мене? Втретє повернутися, так? І з якого дива ти так вирішив?
– А з того, що я прописаний у нашій квартирі, – рішуче сказав чоловік. – І я маю право там жити!
– По-перше, не у нашій квартирі, а в моїй, – грізно промовила Наталя. – Ти що, забув? А по-друге…
Але договорити, що було по-друге, вона не встигла, бо колишній чоловік перебив її, заговоривши благальним тоном.
– Ну, Наталю, ну, увійди в моє становища ще раз. Мене виганяють з квартири. Уявляєш? Прямо сьогодні, не попередивши заздалегідь. У господині син повернувся.
– Це не мої проблеми, – залізним тоном заговорила Наталя. – Я повірила тобі, що ти більше не будеш проситися до мене на ночівлю, і тому тебе поки не виписувала. Але тепер ти мене дістав.
– Ну, Наталю! – майже закричав він у слухавку. – Ну, можна я поживу з тобою, поки не знайду нову квартиру? Ну, будь ласка. Всього кілька днів. Ну, востаннє.
— Зі мною? Поживеш? Але мене немає в місті. Я відпочиваю на морі. У мене відпустка. Ти це розумієш, Вадику?
— На морі? — колишній чоловік зрадів. — Це ж класно. Поки ти на морі, я й поживу в нашій квартирі.
– У моїй квартирі, – поправила вона його.
– Ну, так, у твоїй, у твоїй. Ключі у мене є. Тоді, сьогодні я там з’явлюся? Гаразд?
– Вадику, я тобі цього робити не раджу. – У голосі Наталі пролунав смішок.
– Чому? – напружився колишній чоловік.
– Тому що твоє місце вже зайняте. У моїй квартирі, на нашому ліжку, лежить інша людина.
– Що? – здивувався Вадик. – Яка ще людина?
– Неважливо, яка. Тебе це не стосується.
– Як, не стосується?! – розлютився колишній чоловік. – Ну, ні, Наталко. Я там прописаний, і тому… Я прямо зараз поїду туди, і якщо що, викину твого співмешканця…
– Ну, якщо у тебе вийде, дій. – Наталя раптом хмикнула і вимкнула телефон.
Вже через пів години колишній чоловік відчиняв своїми ключами квартиру колишньої дружини. Перед цим він випив півсклянки— для хоробрості, і тепер був стовідсотково готовий до зустрічі з незнайомим суперником. Треба зазначити, що в молодості Вадик займався боксом, і тому був міцним чоловіком.
Увійшов до передпокою, уважно оглянув вішак, але чоловічих речей там не виявив. Він трохи заспокоївся.
— Це вона хотіла мене налякати, — пробурмотів він, посміхаючись. — Ех, Наталко, ти так нікого собі не знайшла. Тож, може, ми з тобою ще знову зійдемося? Якщо я захочу, ти нікуди від мене не дінешся.
Він, вже у веселому настрої, заглянув на кухню, пройшов крізь вітальню і попрямував до кімнати, де стояло ліжко, яке колись було спільним для нього з Наталею. Відчинив двері і… завмер від жаху.
На ліжку справді лежала людина, яку він найбільше боявся побачити.
– Ого! – вигукнула страшенно
здивована теща. – Це кого це до мене несподівано принесло? Яким вітром надуло? – Вона лежала, серед білого дня, на ліжку в одній нічній сорочці, і, як завжди, читала якийсь детектив. – Вадян, це ти?
– Ой… – Вадик відступив. – Ніна Петрівна, вітаю… І до побачення. Я це… Я на хвилинку заглянув. Дивлюся, Наталі, здається, немає. Тож я вже йду…
– Стій! — закричала теща, так, що у колишнього зятя по спині пробігли мурашки.
Він завмер і з жахом втупився в цю жінку. Бо розумів, що тікати марно.
Справа в тому, що Ніна Петрівна на початку 2000-х років працювала в поліції. І не просто працювала, а ловила особливо небезпечних злочинців, боролася з угрупованнями та іншою організованою злочинністю.
І ось, одного разу, коли Вадик з Наталею ще жили разом, він добряче був напідпитку і почав голосно кричати на дружину, прямо при тещі. Ніна Петрівна — спочатку спокійно — спробувала присоромити й вгамувати зятя.
Але Вадик — у запалі — відправив тещу куди подалі. Недобре так відправив, дуже брутально й грубо. І далі сталося те, чого Вадик досі не міг зрозуміти. За мить він уже лежав, уткнувшись носом у підлогу, а ззаду на його зап’ястях замикалися справжні наручники.
Звідки ці наручники взялися у цієї жінки, яка була в домашньому халаті, — цю загадку він теж досі не розгадав.
І ось тепер вони знову зустрілися.
— Ну, що, Вадян, — теща завжди так його називала, — я бачу, ти вирішив колишню дружину обчистити, так? Поки вона на морі, захотілося покопирсатися в її коморах? Виходить, ти опустився до межі, недороблений зять?..
Ніна Петрівна повільно сіла і почала дивитися на нього таким поглядом, що Вадику захотілося негайно провалитися.
— Клянуся вам, я зайшов просто так, — затремтів він. — Точніше, я хотів відвідати Наталю… А тут ви… Вибачте мене, заради Бога. І відпустіть, будь ласка.
– Ну, ні, мій хлопчику, цього разу ти від мене не втечеш. Давно я хотіла відправити тебе в міста відпочинку … Ти, я знаю, замучив мою доньку своїми поверненнями. А вона все жаліє тебе, бо тобі ніде жити.
А там тобі й житло організують, і спецодяг виділять, і триразове харчування. З твоїми накачаними біцухами ти там пристойно зароблятимеш.
– Ніна Петрівна, та що ви? – застогнав колишній зять. – Будьте людиною, відпустіть мене. Ну що, мені на коліна перед вами встати?
– Навіщо на коліна? – хмикнула вона. – Не треба на коліна. Я не свята Тереза. Так… – Вона замислилася. – Ти хотів переночувати тут, напевно? Поки Наталка засмагає. Так?
– Ні, я вже передумав, – злякано похитав головою Вадик. – Мені вже нічого не треба. Взагалі, нічого.
– А де будеш ночувати?
– Не знаю. У готелі, напевно.
– Навіщо в готелі? Можна й тут. На підлозі, на килимку. Я тобі й матрацик кину. Переночуєш. Але з відпрацюванням.
– З яким ще відпрацюванням? Мені від вас нічого не потрібно. – відчайдушно похитав він головою. – Ніякого матраца мені від вас не потрібно.
– Тобі, може, вже й не потрібно, а мені – дуже потрібно.
– Що вам потрібно? – знову злякався Вадик.
– Мені потрібно, Вадян, щоб ти зараз переодягнувся у свої штани, які ти досі звідси не забрав, взяв у шафі гель для миття кахлю, який я вчора купила, і відмив кухню з туалетом і ванною до блиску. Ти мене зрозумів?
Зробиш справу, я тебе нагодую вечерею і пущу на диван у вітальні. А завтра зранку можеш бути вільним. І на цьому, дорогу до цього будинку ти забудеш.
– А якщо я не погоджуся? – похмуро запитав колишній зять.
– Тоді я знову дістану наручники. Адже вони у мене завжди з собою. І що буде з тобою далі – тільки Бог знає, і слідчий…
Через п’ять хвилин Вадик наводив чистоту у туалеті.
Він стояв на колінах перед унітазом, з губкою в руці.
— І щоб під обідком теж! — долинув із кімнати голос Ніни Петрівни. — Я перевірю!
— Добре… — тихо пробурмотів Вадик, ковтаючи образу.
«Як я до такого докотився?..» — думав він, відтираючи кахель. — «Колись я був господарем у цьому домі…»
І тут же сам собі відповів: «Ні. Ніколи ти ним не був».
За годину він уже мив кухню. Ще за пів — натирав плиту. Потім — підлогу. Потім — дзеркало у ванній, яке Ніна Петрівна змусила перемити двічі.
— Блищить? — суворо запитала вона, заходячи і проводячи пальцем по поверхні.
— Блищить… — втомлено відповів Вадик.
— Недостатньо, — спокійно сказала вона. — Ще раз.
Вадик мовчки взяв ганчірку. До вечора квартира сяяла так, ніби її готували до продажу. Ніна Петрівна, сидячи на кухні з чашкою чаю, уважно спостерігала за ним.
— Ну що ж, — нарешті сказала вона. — На цей раз зійде. Йди мий руки, будемо вечеряти.
Вадик мовчки сів за стіл. Перед ним поставили тарілку з гарячим борщем і шматком хліба.
Він їв мовчки. Повільно. І вперше за довгий час — без телефону, без чарки, без скарг.
— Смачно? — раптом спитала Ніна Петрівна.
— Смачно… — тихо відповів він.
Вона подивилась на нього уважніше.
— А знаєш, Вадян… — сказала вона вже спокійніше. — Ти ж не поганий чоловік. Просто слабкий.
Він нічого не відповів.
— Ти звик, що тебе жаліють. Наталка жаліла. Ти цим користувався. А потім приходив знову і знову. Бо знав — приймуть.
Вадик опустив очі.
— Але так не буває, — продовжила вона. — У житті або ти стаєш людиною, або… тебе ставлять на місце. Сьогодні це зробила я.
Він нервово посміхнувся:
— Вдалося…
— І запам’ятай цей день.
Після вечері він мовчки прибрав зі столу.
— Диван у вітальні, — сказала Ніна Петрівна. — Ковдра там.
— Дякую… — тихо сказав він.
Вночі він довго не міг заснути.
В голові крутилися її слова. І раптом вперше за багато років він подумав не про те, як повернутися… а про те, як почати спочатку.
Зранку він тихо встав, склав ковдру і вже збирався йти.
— Стій, — почулася з кухні Ніна Петрівна. — Куди це без сніданку?
Він здивовано подивився на неї.
— Сідай.
Вони мовчки поснідали.
Потім вона подивилася на нього уважно і сказала:
— Ключі залиш.
Вадик без слів поклав ключі на стіл.
— І все, Вадян. На цьому — кінець. Не приходь сюди більше.
Він кивнув.
— Дякую вам… — раптом сказав він.
— За що це? — здивувалася вона.
Він трохи помовчав.
— За те… що не викликали поліцію.
Вона посміхнулася куточком губ:
— А я й не збиралася.
Він мовчки вийшов.
А десь далеко, на морі, Наталя лежала на теплому піску і дивилася на хвилі.
Телефон у сумці знову завібрував.
Вона подивилася — і здивовано підняла брови. Вадик.
Вона подумала… і відповіла.
— Алло?
— Наталю… — тихо сказав він. — Я просто хотів сказати… я більше не прийду. І… вибач.
Вона мовчала кілька секунд.
— Добре, — спокійно сказала вона. — Бережи себе.
Вона поклала слухавку і вперше за довгий час відчула… легкість. Море тихо шуміло.
І життя, здається, нарешті розставило все по своїх місцях.
