Ніні нікуди було йти. Тобто зовсім нікуди… «Пару ночей можна переночувати на вокзалі. А потім?» Раптово дівчину осяяла рятівна думка: «Дача! Як же я могла забути? Хоча… Дача — це сильно сказано! Так, напівзруйнована хата. Але все ж, краще поїхати туди, ніж йти на вокзал», — міркувала Ніна.
Сівши в електричку, Ніна притулилася до холодного віконця і закрила очі. На дівчину нахлинули важкі спогади про недавні події. Два роки тому вона втратила батьків, залишилася одна, без будь-якої підтримки. За навчання платити було нічим, довелося кинути інститут і йти працювати на ринок.
Після всього пережитого, Ніні посміхнулася удача, і незабаром вона зустріла своє кохання. Тимофій виявився доброю і пристойною людиною. Через два місяці, молоді люди зіграли скромне весілля.
Здавалося б, живи та радій… Але життя підготувало чергове випробування для Ніни. Тимофій запропонував дружині продати батьківську квартиру в центрі міста і відкрити власний бізнес.
Хлопець настільки гарно все описав, що у Ніни не залишилося жодних сумнівів, вона була впевнена, що чоловік все робить правильно, і дуже скоро їхня сім’я забуде про матеріальні труднощі.
«Ось станемо на ноги, можна буде і про дитину подумати. Так хочеться стати матір’ю якнайшвидше!» — мріяла наївна дівчина.
З бізнесом у Тимофія не склалося. Через постійні скандали з приводу викинутих на вітер грошей, у молодих людей швидко зіпсувалися стосунки. Незабаром Тимофій привів додому іншу дівчину, вказавши Ніні на двері.
Насамперед дівчина хотіла звернутися в поліцію, але потім зрозуміла, що їй немає в чому звинувачувати чоловіка. Вона сама продала квартиру і вручила гроші Тимофію…
***
Вийшовши на станції, дівчина самотньо пішла вздовж пустельного перону. На дворі стояла рання весна, дачний сезон ще не почався. За три роки ділянка заросла і перебувала в жалюгідному стані.
«Нічого, наведу порядок і все буде як раніше», — подумала дівчина, розуміючи, що як раніше, вже ніколи не буде.
Ніна без зусиль знайшла ключ, який лежав під ґанком, але дерев’яні двері просіли і не хотіли відкриватися. Дівчина щосили намагалася відкрити їх, але це виявилося нелегким завданням. Зрозумівши, що їй не під силу впоратися з цією проблемою, Ніна присіла біля ґанку і розплакалася.
Раптово, на сусідній ділянці, дівчина побачила димок і почула шум. Зраділа, що сусіди на місці, Ніна кинулася до них.
— Тітко Рая! Ви вдома? — покликала вона.
Побачивши у дворі літнього чоловіка, Ніна завмерла від несподіванки і страху. Незнайомець розпалив невелике багаття, на якому грів воду в брудній кружці.
— Ви хто? Де тітка Рая? — запитала дівчина, відступаючи назад.
— Не бійтеся мене. І прошу, не дзвоніть у поліцію. Я нічого поганого не роблю. У будинок не лізу, тут, у дворі живу…
На подив, у старого був приємний, інтелігентний баритон. Так розмовляють грамотні, освічені люди.
— Ви бездомний? — задала Ніна нетактовне питання.
— Так. Ви праві, — тихо промовив чоловік, ховаючи погляд. — Ви по сусідству живете? Не хвилюйтеся, я не потурбую вас.
— Як вас звати?
— Михайло.
— А по батькові? — уточнила дівчина.
— По батькові? — здивувався старий. — Федорович.
Ніна уважно подивилася на Михайла Федоровича. Одяг на ньому хоч і виглядав поношеним, але був більш-менш чистим. Та й сам старий був у міру доглянутий.
— Я не знаю, до кого звернутися за допомогою… — важко зітхнула дівчина.
— Що сталося? — співчутливо поцікавився чоловік.
— Двері просіли… Я не можу їх відкрити.
— Якщо дозволите, я можу подивитися, — запропонував бездомний.
— Буду вдячна! — у відчаї вимовила вона.
Поки старий колупався з дверима, Ніна сиділа на лавці і розмірковувала про незнайомця: «Хто я така, щоб зневажати його або засуджувати? Адже я теж бездомна, у нас з ним схожа ситуація…»
— Ніночка, приймайте роботу! — Михайло Федорович посміхнувся і штовхнув двері. — Зачекайте, ви ночувати тут зібралися?
— Ну так, а де ж? — здивувалася дівчина.
— У будинку є опалення?
— Пічка повинна бути… — зовсім розгубилася Ніна, розуміючи, що нічого в цьому не розуміє.
— Зрозуміло. А дрова? — запитав старий.
— Не знаю, — поникла дівчина.
— Гаразд. Ідіть до будинку, я зараз щось придумаю, — рішуче сказав чоловік і вийшов з двору.
Ніна близько години займалася прибиранням. У будинку було дуже холодно, вогко і незатишно. Дівчина була засмучена, не розуміла, як зможе тут жити. Незабаром прийшов Михайло Федорович з дровами. Несподівано для себе, Ніна зраділа, що поруч є хоч одна жива душа.
Чоловік прочистив трохи піч і розтопив її. Через годину в будинку стало тепло.
— Ну все! Піч розпалена добре, ви підкидайте потроху дров, а на ніч потрібно загасити. Не хвилюйтеся, тепло протримається до ранку, — пояснив старий.
— А ви куди? До сусідів? — поцікавилася Ніна.
— Так. Ви вже не судіть, я трохи поживу у них на ділянці. У місто не хочеться їхати… Не хочу згадувати минуле.
— Михайле Федоровичу, зачекайте. Зараз повечеряємо, вип’ємо гарячого чаю, потім підете, — рішуче сказала Ніна.
Старий не став відмовлятися. Мовчки зняв куртку і сів біля печі.
— Вибачте, що лізу в душу… — почала Ніна. — Просто ви зовсім не схожі на безхатченко, чому ви живете на вулиці? Де ваш дім, рідні?
Михайло Федорович розповів, що все життя викладав в інституті. Всі молоді роки присвятив роботі, захоплювався наукою. Старість підкралася непомітно. Коли усвідомив, що залишився зовсім один на заході років, було пізно щось змінювати.
Рік тому до нього почала навідуватися племінниця. Дівчина м’яко натякала, що буде допомагати старому, якщо він залишить їй квартиру у спадок. Звичайно, чоловік зрадів і погодився.
Далі Тетяна втерлася в довіру до дядька. Дівчина запропонувала продати квартиру в задушливому районі і купити добротний будинок у передмісті, з великим садом і затишною альтанкою. Як виявилося, вона вже підібрала чудовий варіант, і зовсім недорогий.
Чоловік все життя мріяв про свіже повітря і тишу. Тому погодився, не роздумуючи. Після продажу квартири, Таня запропонувала відкрити рахунок у банку, щоб не тримати такі великі гроші при собі.
«Дядько Михайле, ви присядьте на лавці, а я дізнаюся, що до чого. Давайте, я пакет з собою візьму. Хто знає, можливо за нами хтось стежить», — сказала дівчина біля входу в банк.
Таня з пакетом зникла в приміщенні, а старий почав чекати. Він чекав годину, другу, третю… Племінниця не виходила. Зайшовши в приміщення банку, чоловік побачив, що відвідувачів там немає, а з іншого боку був ще один вихід.
Михайло Федорович не міг повірити в те, що рідна людина так жорстоко обдурила його. Він так і залишився сидіти на лавочці, чекаючи Таню.
Наступного дня вирішив піти до неї додому. Двері відчинила чужа жінка і пояснила, що Тетяна давно тут не живе. Дівчина продала квартиру два роки тому…
— Така невесела історія… — важко зітхнув старий. — З тих пір живу на вулиці. Досі не можу повірити, що у мене більше немає дому…
— Так, вже! Я думала, що одна така… У мене схожа ситуація…, — сказала Ніна і розповіла все чоловікові.
— Погано все це. Я хоч життя прожив… А ти? З інституту пішла, залишилася без квартири… Але ти не впадай у відчай. Ти молода, у тебе все буде добре, — спробував заспокоїти старий.
— Що ми все про погане та про сумне? Ходімо вечеряти! — посміхнулася Ніна.
Дівчина спостерігала, з яким апетитом старий уплітав макарони з сосисками. У той момент їй стало дуже шкода його. Було видно, що він дуже самотній і безпорадний.
«Як же це страшно, залишитися зовсім самому, на вулиці, і розуміти, що ти нікому не потрібен», — думала Ніна.
— Ніночко, я можу допомогти тобі з поновленням в інституті. У мене там залишилося багато хороших друзів. Думаю, ти зможеш вчитися на бюджеті, — несподівано вимовив чоловік.
— Звичайно, в такому вигляді я не можу з’явитися перед колишніми колегами. Я напишу листа ректору, а ти зустрінешся з ним. Костянтин, мій давній приятель. Він обов’язково допоможе.
— Дякую. Було б чудово! — зраділа Ніна.
— Дякую тобі за вечерю, за те, що вислухала. Піду. Вже пізно, — сказав старий, підводячись.
— Зачекайте. Це недобре, куди ви підете? — тихо промовила дівчина.
— Не турбуйся. У мене теплий курінь на сусідній ділянці. Завтра загляну до тебе, — посміхнувся старий.
— Не потрібно йти на вулицю. У мене три просторі кімнати. Можете зайняти одну, яка вам до вподоби. А якщо чесно, я боюся залишатися одна. Боюся цієї печі, в якій нічого не розумію. Ви ж не кинете мене в біді?
— Ні. Не кину, — серйозно сказав старий.
Минуло два роки…
Ніна успішно склала сесію і, з нетерпінням чекаючи літніх канікул, їхала додому. Вона так і жила на дачі. Точніше, дівчина жила в гуртожитку, а сюди приїжджала на вихідних і канікулах.
— Привіт! — радісно вигукнула вона, обіймаючи дідуся Михайла.
— Ніночка! Моя рідненька! Чому не подзвонила? Я б зустрів тебе на станції. Ну як? Здала? — зрадів старий.
— Так! Майже все на відмінно! — похвалилася дівчина. — Ось, тортик купила. Став чайник, будемо святкувати!
Ніна з Михайлом Федоровичем пили чай і ділилися новинами.
— Я виноград посадив. Он там, зроблю альтанку. Буде дуже зручно і затишно, — розповідав старий.
— Здорово! А взагалі, ти тут господар, роби все, як вважаєш за потрібне. Я то що, приїхала, поїхала… — засміялася Ніна.
Чоловік повністю змінився. Тепер він не був самотній. У нього був будинок, була онука, Ніночка. Дівчина теж повернулася до життя. Михайло Федорович став для неї рідною людиною.
Ніна вдячна долі за те, що послала їй дідуся, який замінив батьків і підтримав у скрутну хвилину.
Спеціально для сайту Stories
