– Світланко, нарешті я до вас доїхала! – Валентина Іванівна почала обіймати дочку.
– Привіт, мамочко, вибач, що не зустріли. Я тільки недавно повернулася з роботи, відпросилася трохи раніше, щоб тобі на вулиці не довелося чекати – виправдовувалася Світлана.
– Нічого страшного, я ось вам курку домашню привезла, тут у банках варення і трохи овочів домашніх. – Не вгамовувалася Валентина Іванівна.
– Мамо, ну навіщо ж ти такі пакети навантажила. Ми звичайно раді, але ж у твоєму віці не бажано тягати такі тяжкості.
Валентина Іванівна раз на місяць намагалася відвідувати свою дочку і онука. Самі вони практично не приїжджали, посилаючись на сильну зайнятість. Вона хотіла порадувати своїх рідних тим, чим багата.
Накладала овочі, банки та інші сільські частування. Грошима теж не обділяла, посилаючись на те, що вони з батьком не дуже потребують, їм у місті потрібніше.
– А ось наші з батьком накопичення, нам зараз нічого такого не потрібно, а вам мої хороші знадобляться, життя в місті ох яке дороге, – заголосила Валентина Іванівна.
– Ти, мамо, доки в нас погостюєш? – запитала дочка.
– Світланко, завтра вже поїду. У батька тиск скаче, не можна його залишати надовго. Він хоче вас побачити. Коли ж ви до нас приїдете?
– Ой, мамо. Ми б із задоволенням приїхали, але як тут бути, ми з Павлом на роботі з ранку до ночі, у Максима навчання.
– Так, розумію, розумію. – З сумом відповіла мати.
Потім додому повернувся онук Максим.
– О, привіт, бабусю! – вигукнув онук і пішов до своєї кімнати.
Максим був на своїй хвилі, його хвилювали комп’ютерні ігри та гулянки з друзями. Валентина Іванівна не ображалася, вона розуміла, що сучасна молодь сама собі на думці, у століття технологій і гаджетів.
Потім вони взялися готувати вечерю.
– Світлана, може супчик зваримо з куркою, яку я привезла?
– Мамо, Павло сьогодні котлетки просив, супчик я на тижні зварю. – Настояла Світлана.
– Як скажеш, – погодилася Валентина Іванівна.
Незабаром повернувся Павло, чоловік Світлани. Всі разом вони добре повечеряли і готувалися вже до сну.
Валентина, цієї ночі довго не могла заснути. Згадувала свою молодість, як народилася їхня єдина дочка Світланка, як швидко пролетів час. Тепер Світлана сама мати. Міркувала Валентина Іванівна.
Наступного дня Валентина Іванівна почала збиратися додому. Її поїзд був через три години. Світлана з Павлом пішли на роботу. А онук Максим був удома, бо цього дня була субота.
Була 11 година ранку, але він навіть і не думав ще прокидатися. Валентина вирішила вийти за дві години до відправлення поїзда. На вокзалі вона дізналася, що її поїзд затримують на п’ять годин.
Тоді вона вирішила повернутися до дочки, перечекати цей час вдома, а не на вокзалі.
Коли вона підійшла до будинку дочки, з під’їзду виходив Максим. У його руках були гостинці бабусі. Прямо в тій самій сумці, в якій вона привезла.
– Бабусю, а ти що тут робиш? Ти ж мала поїхати, – якось незадоволено вимовив онук.
– Мій поїзд затримують. Вирішила у вас перечекати час. А куди це ти, Максиме, мої гостинці поніс?
– Бабусю, мама сказала їх викинути. У нас ніхто не їсть домашніх курей і твоє варення. Припини вже нам це привозити, я теж люблю м’ясо з магазину, – прямолінійно висловився онук.
– Як же так? Я щомісяця тягаю важкі сумки, щоб вас порадувати, а це все викидається? Чому мати відразу мені не сказала, що вам це не потрібно? – вже зі сльозами на очах вимовила Валентина.
– Не знаю, ображати, напевно, не хотіла, – сказав хлопчик і побіг у бік смітника.
Валентина Іванівна того дня була розбита, щомісяця вона возила дочці домашні ласощі, влітку овочі, м’ясо, яйця. Восени і взимку консервацію тягла. А Світлана радісно це все приймала і робила вигляд, що дуже рада її гостинцям.
Валентина не знала, як поводитися в такій ситуації. Тому вона вирішила поїхати назад на вокзал і дочекатися там свого поїзда.
Можливо, вона б і не образилася, якби Світлана спочатку сказала, що їм це не потрібно. А тепер вона не знає, як спілкуватися з дочкою. Як взагалі почати спілкування, після того, що вона дізналася.
Спеціально для сайту Stories
