“Ну, привіт, мамо…”
Вона репетирувала цю фразу всю дорогу. Придумувала інші. Фантазувала про те, як мама кинеться її обіймати і неодмінно заплаче. Вона зовсім не злилася на неї – напевно у мами була вагома причина, щоб залишити її в дитячому будинку…
Про те, що вона прийомна, Ксюша дізналася випадково. Хоча все життя підозрювала щось подібне. Вона з самого дитинства не відчувала від батьків чогось… Незрозуміло чого.
Вони були сірими, абсолютно безбарвними людьми. Мама – офтальмолог, батько – інженер. Звичайна зразкова сім’я, в якій на вечерю смажені котлети і картопляне пюре, а у вихідні пиріг з яблуками.
Кольоровий телевізор, стінка з кришталем. Ксюші було душно в цій квартирі. Ксюші завжди хотілося яскравих емоцій. Ну щоб батьки хоча б накричали на неї для різноманітності.
Вона приносила додому двійки, гуляла до темряви, але вони завжди були тихі і смиренні: мама зашивала порвані колготки, батько підігрівав остиглу вечерю.
Ксюша втекла від них, коли їй і вісімнадцяти не було. З’їхала до першого-ліпшого хлопця. Вона вчилася в технікумі, він працював у тролейбусному депо. На життя не вистачало, і раз на тиждень вона ходила до батьків за грошима.
Батько вручав їй гроші, а мати каструлю з котлетами і теплий пиріг у рушнику. Але тут у хлопця наближався день народження, а коштів на подарунок не було.
І вирішила Ксюша зайти до батьків вдень, коли вони на роботі, щоб поцупити трохи грошей. Вона знала, що мати зберігає заначку в синій бляшаній банці.
У квартирі звично пахло котлетами і гороховим супом. Ксюша поморщилася і пройшла в спальню батьків. Відкрила шафу, дістала з-під стопки постільної білизни бляшану банку. Витягла звідти купюру і вже хотіла покласти назад, але… Її увагу привернули якісь старі картки і дивні документи.
Вона засунула в них свій цікавий ніс і відразу все зрозуміла. Чомусь не здивувалася і не засмутилася. Навпаки – їй стало легше.
Тепер зрозуміло, чому ці спокійні люди здаються їй такими чужими. А ось її справжня мати напевно яскрава особа, яка вміє висловлювати свої емоції. І ім’я у неї яке – Карина Багумян!
Ксюша нічого не сказала батькам про те, що вона все знає. Але наступного ж дня почала шукати свою справжню матір. Здавалося, з таким ім’ям це зробити буде просто, але ні – час минав, а ніякої Карини Багумян вона не могла знайти.
Ксюша уявляла, що її мати – кароока красуня, яка народила її від таємного коханого, але батьки вигнали її з дому, а його… Ну і всілякі інші подібні історії.
Минуло два роки. З хлопцем вона розлучилася – їй набридли його сцени ревнощів і бурхливі сварки. Але до батьків, які такими і не були, вона не стала повертатися.
Орендувала кімнату – її зарплати перукаря на це вистачало. Прийомна мати все говорила про те, що Ксюші треба здобувати вищу освіту, але Ксюші це було не потрібно.
Вона і справді добре стригла і фарбувала волосся, до неї клієнтки записувалися за три місяці. Гроші Ксюша особливо не витрачала і складала в бляшану банку, так само, як і прийомна мати. І коли вона накопичила потрібну суму, пішла до детектива.
Детектив був з вусами і великим животом. Зовсім не схожий на тих, яких показують у фільмах. Але свою роботу він знав добре, і вже через чотири дні видав Ксюші адресу.
Її матір тепер була Карина Писарчук – мабуть, вийшла заміж. Жила вона на околиці міста. Працювала в супермаркеті касиром.
Спочатку Ксюша хотіла прийти прямо в супермаркет, щоб подивитися на неї, але потім подумала – як вона там при всіх скаже? Нерозумно це буде і якось неправильно. Тому Ксюша поїхала в квартиру, заздалегідь дізнавшись у детектива графік роботи, щоб застати маму вдома.
З радісним хвилюванням Ксюша натиснула на дзвінок. Вона сьогодні особливо ретельно нафарбувалася, вибрала найпристойнішу з наявних суконь… Нехай мама бачить, яка чудова дочка у неї вийшла.
Двері відчинила пом’ята важка жінка з вицвілими бровами і пергідролевим волоссям. Трикотажний халат у горошок, в руках пульт від телевізора.
– Вам чого? – незадоволено запитала вона. – Якщо знову на дитячий майданчик збираєте, я здавати не буду!
– Добрий день, – розгублено промовила Ксюша. Все пішло якось не так, як вона собі уявляла. – Ні, я не з цього приводу…
– Нічого не купуватиму, – жінка ледь не зачинила двері перед її носом, але Ксюша встигла зупинити її і швидко промовила:
– Вибачте, ви Карина Писарчук?
– Ну я, – з деяким навіть викликом відповіла та.
– А я Ксюша, – вона широко посміхнулася, показуючи мамі, що зовсім її не засуджує і дуже рада зустрічі. Але в очах її матері читалося нерозуміння.
– Я ваша дочка. Ксюша.
Ім’я їй прийомні батьки не змінювали, тож вона мала зрозуміти. Так і сталося – в очах промайнуло здивування. Але ніхто не кинувся до неї зі сльозами радості, як Ксюша про те мріяла.
– Ну, заходь, – неохоче промовила її мати.
Ксюша зайшла у тісний коридор, роззулася. Пройшли на кухню, мати поставила чайник.
– Як життя? Працюєш? – поцікавилася мати.
– Так, перукаркою, – поспішила перервати незручну тишу Ксюша і почала описувати свої заслуги на цьому терені.
На цьому розмова знову затихла. Пили слабкий чай з паперових пакетиків, з холодильника мати дістала банку варення.
– Чоловік у тебе є? – запитала вона, критично оглядаючи новознайдену дочку.
– Ні, розлучилася недавно, – зізналася Ксюша.
Мати кивнула і підчепила з банки ложечкою велику полуничку. В іншій кімнаті бурмотів телевізор, у квартирі пахло пральним порошком і кішкою.
Та скоро з’явилася – зайшла на кухню, оглядаючи Ксюшу своїми зеленими очима. Потім стрибнула до господині на коліна, та погладила її і сказала:
– Син приніс, ніби нам і так ротів мало. Ну що робити, не виганяти ж її на вулицю.
Ксюша тільки зараз згадала, що детектив згадував – у матері два сини, одному 14 років, другому 9. Її брати. Вона планувала про них розпитати, але зараз чомусь розхотілося.
Вона взагалі не хотіла більше перебувати в цьому будинку і пити чай на цій кухні. Для пристойності вона поцідила його ще хвилин п’ять, а потім підвелася і збрехала, що їй час на роботу.
– Ну, бувай, – на прощання сказала їй мати. Навіть не обійняла.
Ноги самі по собі понесли Ксюшу не в її орендовану кімнату, а в квартиру, де вона виросла. Добре, що сьогодні субота – вдома напевно пиріг з яблуками.
Вона сіла в тролейбус і всю дорогу дивилася у вікно, не помічаючи, що комір її сукні поступово стає мокрим від крапель сліз, що капають з вій.
– Донечко, щось сталося? – запитала мати своїм звичним безбарвним голосом.
Ксюша витерла обличчя і постояла півгодини в під’їзді, щоб спало почервоніння, але, мабуть, все одно обличчя було опухлим, а очі хворими. Дивно, але пирогом вдома не пахло.
– Ти б сказала, що приїдеш, я б пиріг спекла, – немов почула її думки мати.
Вийшов батько, з газетою в руках – як завжди, розгадував кросворд.
– Я зараз за еклерами збігаю, – сказав він. – А ти поки суп розігрій, нагодуй дочку.
Ксюша пройшла до звичної кухні, дивилася, як мати порається біля плити. На очах знову з’явилися сльози. Та тривожно обернулася, ніби відчула це.
– Тебе хтось образив? – обережно запитала вона.
Ксюша підскочила, міцно обійняла матір і сказала:
– Як же я тебе люблю, мамочко!
Та обережно погладила Ксюшу по волоссю, немов та була кришталевою статуеткою, і сказала:
– Ми тебе теж, дорога! Будеш суп? Твій улюблений, з грибами…
Ксюша так і не сказала батькам, що знає правду. Вона повернулася до своєї дитячої кімнати і прожила з ними ще три роки, поки не вийшла заміж за веселого Костика з сусіднього під’їзду.
І з ним вона жила вже добре, не як з першим хлопцем. Тепер вона знала, що любов – це не гучні слова і бурхливі зізнання. Любов – це пам’ятати, що ти любиш еклери. І Костик пам’ятав про це, як і її тато.
Спеціально для сайту Stories
