Я вийшла заміж, будучи ще студенткою. Костя закрутив мені голову і зробив усе, щоб я почувалася найулюбленішою.
Після весілля ми почали жити разом із його матір’ю, бо грошей на власне житло ми ще не мали. Часи були складні, та й свекруха спокою не сприяла. Я ніколи їй не подобалася, і вона не втрачала жодної нагоди нагадати мені про це. Проте я якось змирилася з цим і ніколи не конфліктувала з Аллою Петрівною.
Через рік спільного життя ми дізналися, що чекаємо на маля. Першого я народила сина. Костя в ньому наче розчинився: йому дуже подобалося бути батьком. А я була на сьомому небі від щастя. Коли наш син пішов до школи, я знову Буда при надії. І через 9 місяців подарувала своєму чоловікові донечку.
Справи пішли вгору: чоловікові дали підвищення, а я була справжньою хранителькою домашнього затишку. Навіть зі свекрухою якось усе налагодилося з часом.
Коли її не стало, ми вирішили продати її квартиру та купити свою ближче до центру. Зробили там євроремонт і навіть змогли придбати машину. З Костею ми ніколи не сварилися, вирішуючи всі проблеми мирно та компромісно.
Я дуже раділа нашому новому житлу, а по сусідству з нами жили чудові люди. Ми познайомилися з ними ще під час переїзду і одразу потоваришували.
Марія Григорівна та Олександр Іванович жили зі своїм сином Женею та його дружиною Катею. Нещодавно вони зіграли весілля, але спочатку вирішили пожити з батьками.
З Катею ми відразу порозумілися, стали справжніми подругами. Ми часто проводили разом час, вона любила няньчитися з нашою молодшою дитиною і завжди була готова допомогти.
Моєму чоловікові дуже подобалося, що в мене нарешті з’явилася подруга, з якою можна поділитись усім на світі. Незабаром вже і Катя чекала на дитину.
Так в їхній родині з’явився маленький хлопчик. Вона часто радилася зі мною як із досвідченою мамою і використовувала всі мої хитрощі з виховання дітей.
Але в якийсь момент все пішло шкереберть. Напевно, я просто не помічала, що щось іде не так. Нещодавно з’явився на світ наш третій малюк. На виписці все було чудово: троянди, кульки, торт. Чоловік забрав нас із дитиною додому, а потім сказав, що нам треба серйозно поговорити.
«Я мав сказати тобі раніше, але не хотів, щоб ти переживала в такий чутливий період. Я знаю, що ти ніколи не пробачиш мені, але я йду. Йду до Каті» — тихим, спокійним голосом сказав мій чоловік.
У мене дар мови пропав. Усередині ніби щось обірвалося. Перша думка:
«А як же наші діти?»
Але, зважаючи на все, мого чоловіка це не хвилювало. Костя не став чекати моєї відповіді і пішов. А потім я оглянула все довкола і зрозуміла, що в квартирі немає його речей. Мабуть, поки я народжувала нашу третю дитину, він все забрав.
Я одразу ж зателефонувала своїй мамі, яка наглядала за сином і донькою, і заплакала в слухавку. Вона ніби відчула, що сталося, і сказала єдину фразу:
«Я зараз приїду».
Ніколи у житті мені не було так тяжко. Не знаю, що було б, якби не думки про дітей. Я дивилася на свого новонародженого малюка, і його ніжне личко мене заспокоювало. Але я розуміла, що так як раніше не буде ніколи.
Мама приїхала сама, діти залишилися разом із моїм батьком.
«Він ще лікті кусатиме, можеш навіть не сумніватися. Повернеться, ось побачиш. А ця вертихвістка Катя мені ніколи не подобалася! – сказала мама, обіймаючи мене.
«А якщо він справді прийде, як повернути довіру до нього? Що мені робити?” – запитала я.
Мама відповіла, що я навряд чи зможу колись пробачити своєму чоловікові та подрузі те, що вони зробили. Залишається тільки знайти в собі сили жити далі.
