Іра з повною сумкою продуктів попрямувала до виходу з магазину, але раптом побачила, що на вулиці йде сильний дощ. «Звідки він? Ось ще його бракувало, а я й так поспішаю…» – подумала вона і стала під дахом супермаркету, де вже перечікували стихію кілька людей, які не хотіли промокнути під дощем.
Люди стояли близько один до одного, мимоволі милуючись дощиком, який швидко наповнив великі калюжі біля входу, що струмком побігли до водостоку.
Тут Іра звернула увагу на хлопця, що стояв поруч, який здався їй знайомим. Точно. Це ж Валера.
– Валера, ну й де б ще ми зустрілися? Це ж ти? – запитала вона хлопця.
– Так, я Валера… – нерішуче відповів хлопець, з цікавістю вдивляючись у обличчя дівчини.
– Не впізнаєш? Я – Іра Ігнатенко. А я тебе відразу впізнала. Ти ж у паралельному класі навчався у 35-й школі, правда?
Хлопець почервонів і невпевнено кивнув.
– Іра, звичайно. Стільки років минуло. Тепер пригадую… Привіт. Як ти?
– Я закінчила інститут, працюю в проектному. А ти де? – посміхнулася Іра. – Ти ж у школі спортом займався. І зараз фігура – хоч куди. Напевно, у спортивну сферу й пішов?
– Та ні… – зніяковів Валера, – я ще з дитинства захоплювався малюванням, розумієш… Ось і вступив до художнього. Так що спорт закинув, і зайнявся мистецтвом. Можу портрет написати. Хочеш?
– Ой, прямо так відразу, – ухильно відповіла Іра, – може, як-небудь і коли-небудь. Я ж не маю модельної зовнішності, щоб з мене портрети писати.
– Ну, не кажи, – Валера заглянув у очі дівчині й окинув її поглядом з ніг до голови. – Дуже навіть цікава зовнішність. Не за сучасними стандартами. Скоріше, ти ніби з дев’ятнадцятого століття. Ось тільки зачіску зробити нагору.
– Ну, годі тобі… — зніяковіла Іра. — Мені портрет не потрібен. Я не витримаю довго позувати, тим більше, якщо на мене так пильно дивитимуться. Ні, вже.
Вона засміялася, люди почали озиратися на них. Тим часом дощик почав стихати. Деякі покупці почали перестрибувати струмені каламутної дощової води і поспішати до машин або до автобуса.
– Не ображайся на мене, Іро, – тихо попросив Валера. – Це я з звички дивлюся, як художник. Але ти насправді красива.
– Ну, мені час, – сказала Іра і почала пробиратися через калюжі, прямуючи до автобусної зупинки.
– Стій, куди ж ти? Давай, підвезу. Я на машині, – запропонував їй Валера.
– Та не треба, мені тут недалеко.
– Однак сумки важкі, — відповів Валера, беручи сумки з рук Іри. — Я не поспішаю, а у тебе вже ноги мокрі.
Іра кивнула і сіла в машину.
– А пам’ятаєш, як ми в грозу потрапили? — почала згадувати Іра, — коли в десятому вчилися. Ось тоді промокли так промокли… Ти був тоді у туристичному таборі?
– Ні, не був. Здається, я тоді хворів… – розсіяно відповів Валера, виїжджаючи на дорогу. – Тож, куди тебе підвезти?
Вони проїхали пару кварталів і звернули у зелений двір.
– Ну, спасибі тобі, – дякувала Іра, забираючи сумки.
– Ні-ні, я вже й сумки донесу, – суворо сказав Валера, – який під’їзд і поверх?
Він проводив Іру аж до самих дверей і, посміхаючись, попрощався. Іру не покидало приємне відчуття після зустрічі, і водночас відчувалася якась недомовленість.
– Дякую! – крикнула вона Валері, що спускався вниз по сходах.
– До побачення, Іро, сподіваюся, ще зустрінемося? – він махнув рукою і зник.
Іра була рада зустрічі. Валера змінився, звичайно, але в кращий бік. Подорослішав. Вона навіть уявити не могла, що він має такий художній талант. «Скромний, значить, раз ніхто в школі не знав про його захоплення», — думала вона.
А через день Валера зустрів її ввечері біля під’їзду, коли Іра поверталася з роботи.
– Ти? – здивувалася вона. – Не очікувала.
– Я ж казав, що зустрінемося! – відповів Валера. – Ти з роботи в цей час завжди приходиш? Вийди прогулятися. Якщо голодна, то можна в кафе повечеряти. Запрошую.
— Так відразу? — Іра подивилася на Валеру. — Ти ж навіть не запитав, чи є у мене хлопець… Може, я навіть заміжня… А ти запрошуєш у кафе.
– Думаю, що незаміжня. Адже минулого разу дозволила мені підвезти і провести до дверей. Це ж зрозуміло.
– Правильно, ось я дурна. Ну, добре. Йдемо.
Іра швидко переодяглася, поки Валера чекав на неї на лавці біля під’їзду. Цього вечора вони гуляли й пили каву, їли морозиво й мало не пішли в кіно. Але Іра поспішила додому.
– Для першого побачення досить, дякую, і до побачення. Завтра на роботу рано вставати, – сказала вона і простягнула Валері руку, а він затримав її долоню у своїй, а потім поцілував, відпускаючи.
– Ти й сам ніби з дев’ятнадцятого століття, руки цілуєш, – тихо сказала Іра.
– А що в цьому поганого? Тобі не подобається? – запитав з ніжністю в голосі Валера.
Іра не відповіла. Вона помахала йому рукою і зникла в під’їзді. Вже сутеніло, але Валері не хотілося йти. Він сів на лавку і вдихнув осіннє холодне повітря. Потім підняв очі й почав дивитися на вікна Іриного будинку. Ось вона вийшла на балкон і глянула вниз.
— Чому ти не йдеш додому? — запитала вона тихо, щоб не заважати сусідам.
— У мене немає ні дому, ні хліба, ні грошей, ні чобіт… — слабким голосом застогнав Валера…
– Ага, одні фарби й пензлі… Припини дуріти, точно, як у школі… – захихикала Іра.- Іди додому. Пізно.
– Не хочу… І ти не призначила мені наступну зустріч, – відповів Валера.
– Давай післязавтра. У той самий час.
– Ні. Завтра. До післязавтра дуже довго чекати… – знову жартував Валера.
– Добре, бувай. До завтра! – Іра зникла в кімнаті, а Валера пішов до машини.
Вони зустрічалися тепер майже щодня. Кохання спалахнуло між ними, як осіннє багаття з сухих золотистих листів. Вони дзвонили одне одному і вдень, і не могла наговоритися вечорами. І після місяця побачень їм здавалося, що вони знають одне одного сто років.
Тепло, що виходило від погляду, слів, дотиків Іри, огортало свідомість і душу Валерки й не давало забути про неї ні на годину. Він тепер жив, мислив, дихав, злившись з її видимою і невидимою присутністю, і зрозумів, що вона і є та сама його половинка, про яку так часто і банально згадують, коли говорять про справжнє кохання.
Іра відчувала ті самі почуття. Вона була підкорена залицянням Валери, відчуваючи себе маленькою, слабкою і красивою поруч із ним. Почуття захищеності та солодкого спокою охоплювало її, коли він обіймав її та притискав до себе.
Молоді люди вже не уявляли себе один без одного. Одного разу, коли вони прогулювалися парком, Валера обійняв Іру та прошепотів:
— Я хочу познайомити тебе зі своїми батьками.
– Ти думаєш, що так треба? – запитала Іра. – Добре…
– А потім ти познайомиш мене зі своїми. Ми ж хочемо бути разом, – продовжив Валера, – тільки ось хочу тобі зізнатися в маленькій неправді.
– Що таке? – занепокоїлася Іра.
– Розумієш, я не хочу, щоб між нами була брехня. А я не зміг тобі сказати правду тоді. Відразу.
– Коли? Яку правду? – Іра вже починала хвилюватися.
– Я не навчався у твоїй школі. Ніколи. Ні в якому паралельному класі.
– Як? – здивувалася Іра. – І ти хочеш сказати, що ти зовсім не Валера Тітович?
– Я Валера. Ім’я ти вгадала. Тільки прізвище моє Петрук. І я навчався в іншій школі нашого міста. Ти вже вибач… Не міг я тоді відповісти тобі «ні».
Іра мовчала, насупившись.
– Не розумію… – почала говорити вона. – Ти схожий на нього як дві краплі води. Хоча, звичайно, змінився… Тобто… Ми всі змінилися. Але чому ж ти відразу не сказав? Так нерозумно вийшло. Ніби я до тебе приставала…
– Ти мені сподобалася, і я не міг тебе відпустити. Боявся, що раз я не той, то ти відразу втратиш до мене інтерес, підеш… Вибач.
– Що ще в тобі не так? – насторожилася Іра, – говори вже відразу…
– Чесно – більше нічого не приховую. Решта – правда, Ірочко. Ця – маленька брехня пішла нам тільки на користь, погодься. І більше обманювати одне одного ми не будемо.
Іра уткнулася в груди Валери, а потім засміялася.
– Ну, ти хитрий бобер. Гаразд, пробачаю. І ти мене пробач. Я, напевно, тобі божевільною здалася. Тепер навіть соромно…
– Якби не той дощ, Ірино, ми б взагалі могли не зустрітися з тобою. Дякую і тобі, і дощу, і небу. Я кохаю тебе. І ти це знаєш…
Валера, як завжди, поцілував руки Іри. Вона посміхалася. Її очі сяяли щастям і коханням…
Через три місяці вони одружилися, і протягом усіх тих довгих років, коли по віконних шибках починав стукати сильний дощ, Іра промовляла:
— Дивися, Валера, наш дощик прийшов…
Спеціально для сайту Stories
