Аліса крутилася біля дзеркала в новій чорній сукні та туфлях. За годину вона піде на корпоратив. Вечір п’ятниці обіцяв бути веселим і цікавим. Пролунав телефонний дзвінок. Сестра.
— Аліса, привіт! Слухай, приїжджай зараз, посиди з моїм Сашком пару годин. Терміново треба поїхати в інший кінець міста.
Павло у відрядженні, батькам їхати далеко до нас, сама знаєш. А тобі тут п’ять хвилин пішки…
— Олено… Я ж тобі казала, що у мене важливий корпоратив сьогодні, вже виїжджати збиралася, одягнена стою…
— А може, не підеш? Ну що там робити? На “веселі” пики колег дивитися? Краще з племінником посидиш, пограєте, і то користі більше!
— Ти що? Я давно хотіла піти туди, неформально поспілкуватися, та й колега один чекає… Мені здається, між нами щось є…
— Алісо… Встигнеш ще, тобі сестра дорожча чи незрозуміло хто?! Мені дуже треба… Забрати подарунок для Павла, у нього ж ювілей скоро, привезли з іншого міста. Мене чекають, розумієш? А з Сашком їхати не варіант, його вічно нудить…
— Так мене теж чекають! Вибач, але я не зможу! В інший час із задоволенням, сама знаєш, але не сьогодні!
— Ну, добре… Доведеться Анну Петрівну просити, сусідку-пенсіонерку. Теж мені, сестра називається…
Олена скинула дзвінок. Аліса з подивом знизала плечима. Ось цікава сестра… Все кинь, біжи сидіти з дитиною… Ось завжди так було. Олена старша сестра, її треба слухати!
Аліса жила в орендованій квартирі недалеко від Олени. І завжди з радістю відвідувала їх.
Але сьогодні вона була непохитна. Очі блищали від радісного передчуття. Денис побачить її особливо красивою, не такою, як в офісі зазвичай…
Корпоратив був у самому розпалі. Музика, сміх, ігристе. Денис не зводить з неї закоханих очей…
Аліса тільки почала розслаблятися, як задзвонив телефон.
— Алісо?! Ти де?! — Голос матері був стиснутим, майже істеричним. — Сашка в лікарню забрали! Швидку викликали!
Отруєння! Мені Олена зараз подзвонила! Виїжджаємо з батьком до лікарні!
Крижана хвиля накрила Алісу з головою. Зал, музика, посмішки, все попливло.
— Як?! Що сталося?
— Він випив якусь гидоту! — мама ридала. — Олена перед приходом сусідки прибирала… Залишила в дитячій кімнаті пляшечку з миючим засобом!
Анна Петрівна на хвилину відвернулася, а він ковтнув! Думав, що це сік!
Аліса вискочила із зали, не помічаючи цікавих поглядів. Навіть Денису нічого не сказала від хвилювання! Хоч би все було добре з Сашком! Вона його дуже любила, свого пухкенького племінника!
Холодний, просочений специфічним запахом коридор лікарні. Олена металася біля дверей процедурного кабінету.
Мама сиділа на кушетці, закривши обличчя руками. Батько ходив з кута в кут, стискаючи кулаки.
— Як він? — видихнула Аліса, підбігаючи.
— Живий, — прошипіла Олена. — Промивали шлунок. Кажуть, все обійшлося, слава Богу…
Якби ти прийшла, як я просила, нічого б цього не сталося! Мені не довелося б у паніці прибирати перед приходом сусідки!
Вона чепурун, не хотілося виглядати нечупарою в її очах. Я б спокійно все прибрала після, якби ти прийшла. І не залишила б цю чортову пляшку на комоді!
Аліса остовпіла.
— Почекай… Ти залишила небезпечну хімію в дитячій? А винна я?!
— Звичайно, ти! — пролунав низький голос батька. Його обличчя було спотворене гнівом. — Якби ти не підвела сестру, не потяглася на свою вечірку, Олена б не металася, не залишила б дурниці де попало!
Мама підняла заплакане обличчя.
— Алісочко, ну як же так? — схлипнула вона. — Дитина маленька, Анна Петрівна старенька, вона не встежила, звичайно… Але якби ти була там, то не допустила б такого!
Олена вдарила кулаком у стіну.
— Так! Анна Петрівна винна, що недогледіла, я винна, що залишила… Але корінь зла де? — Вона тицьнула пальцем в Алісу. — У твоєму егоїзмі! У твоєму «важливому корпоративі»!
Ти запустила цей ланцюг! Ти — причина! Якби ти не поїхала на цю дурну вечірку, нічого цього не було б! Я не хочу тебе бачити! Мій син ледь не втратив життя через тебе!
Слова сестри, батька, матері обрушувалися на Алісу градом важких каменів. Вона відчувала, як земля йде з-під ніг. Олена залишила пляшку в кімнаті дитини. Сусідка відвернулася. Але винна вона, Аліса, тому що не прийшла посидіти з дитиною?
Вона стояла останньою ланкою в ланцюжку фатальних помилок інших, але саме на неї обрушився весь гнів, весь біль сім’ї. Не «як же ми допустили?», а «як ти посміла не прийти?».
— Я повинна була знати, що ти залишиш отруту в дитячій? — голосно запитала Аліса, але її голос потонув у гучній тиші коридору і в осудливих поглядах рідних.
Олена відвернулася до дверей кабінету.
— Іди вже. Тобі ж, напевно, ще на корпоратив треба? Наречений чекає? Ти свою справу зробила…
Аліса не пішла на корпоратив. Нова сукня здавалася їй раптом безглуздою і чужою. Гул міста доносився звідкись здалеку.
Всередині ж була крижана порожнеча, пронизана пекучим питанням — невже її відмова провести п’ятничний вечір з племінником, дійсно єдина причина того, що трирічний Сашко зараз лежить у лікарні?
І чому всі, крім неї, були в цьому так впевнені? Провина за чужу недбалість лягла на її плечі важким, несправедливим тягарем. І скинути його, здавалося, було вже неможливо. Без провини винна…
Аліса дістала з сумки телефон, щоб викликати таксі. На екрані купа пропущених дзвінків і повідомлень. Від Дениса.
Набрала його номер і розридалася…Цю ніч вони провели разом. У Аліси в квартирі.
Денис відразу ж приїхав за нею на таксі. До півночі вони розмовляли і не могли наговоритися…
Денис запевняв, що її провини в тому, що сталося, немає. Але на серці була тяжкість. Рідні ополчилися проти неї, зробили ворогом… Це так прикро!
Три дні Аліса жила як у тумані. Робота валилася з рук, думки плуталися. Денис був поруч, готував каву, мовчки тримав за руку ввечері, слухав її нескінченні переживання.
Мама дзвонила один раз, сухо повідомивши, що Сашка виписують. Батько не дзвонив зовсім. Олена мовчала. Це мовчання було важчим за крики в лікарняному коридорі.
Всередині все ще нило від несправедливості та образи. Дзвінок телефону змусив її здригнутися. Олена… Нарешті!
— Алло? — голос зірвався.
— Алісо? Це я, Олена.
Тиша. Аліса не знайшла, що сказати. Просто міцно стиснула телефон.
— Алісо, ти чуєш? — голос сестри звучав незвично тихо, без колишньої владної ноти. — Я дзвоню вибачитися.
Аліса мовчала. «Вибачитися»? Слово здавалося занадто малим для тієї прірви, що розверзлася між ними.
— Сашка виписали, — продовжувала Олена, слова текли важко, ніби витягувала їх кліщами. — Лікарі кажуть, наслідків не буде, слава Богу. Просто спостерігатися…
Я тоді в лікарні… Я мало не збожеволіла від страху. Бачила його, такого маленького, блідого… і мені потрібно було звинуватити когось. Кого завгодно, тільки не себе. І я накинулася на тебе. Це було… жахливо. Несправедливо.
Аліса закрила очі. Голос сестри, цей стиснутий, щирий тон, розтоплював крижану кірку образи.
— Я залишила цю прокляту пляшку. Я. Ганна Петрівна, звичайно, не помітила, але це була моя відповідальність. Моя недбалість.
А я звинуватила тебе. Тому що тебе легше було звинуватити, ніж визнати, що я сама мало не загубила свою дитину через свою ж поспішність і неуважність.
Тато з мамою теж злякалися. Їм теж потрібен був «винуватий». Вибач… вибач нас усіх. Будь ласка…
Сльози покотилися по щоках Аліси. Не сльози полегшення, а сльози якоїсь гіркої жалості. І до сестри, і до себе, і до цієї всієї безглуздої, страшної ситуації.
Провина Олени була очевидна, її зізнання — важливі. Але біль від їхньої колективної зради, від тих слів у коридорі, нікуди не поділася.
— Я рада, що Сашку краще, — прошепотіла Аліса, насилу вичавлюючи слова крізь ком у горлі.
— Дякую, — Олена схлипнула в трубку. — Алісо… Приходь. Будь ласка. Сьогодні, завтра… Коли зможеш.
Сашко сумує за улюбленою тіткою. І я хочу бачити тебе. Розкажеш мені про кавалера…
«Приходь, будь ласка». Не наказ, як раніше, а прохання.
— Добре, — тихо сказала Аліса. — Я прийду. Завтра.
Вони закінчили розмову. Прощення… Воно не прийшло миттєво, як чарівне зцілення. Тягар несправедливості все ще тиснув на плечі.
Але злість почала відступати. Олена визнала свою провину. І, найголовніше, Сашко живий і здоровий.
Спеціально для сайту Stories
