Свекруха не дає спокійно жити. Ні, вона до мене добре ставиться, але вона не хоче з нами жити. Близько півроку тому її будинок у селі згорів. В цей час її вдома не було, бо поїхала до найближчого містечка у поліклініку.
Після лікарів вона ще й пройшлася ринком, зустріла колишню співробітницю і розмовляла з нею про всілякі новини, а в цей час палав її будинок. Потім вгонь перекинувся на сарайчик, де були кури з качками та запаси картоплі.
Ніхто з людей не постраждав, але житло та господарство не встигли врятувати. Тепер свекруха мешкає з нами. Колишній гуртожиток, самі розумієте, місця мало. От вона й не хоче у нас його відбирати.
Часто виходить на вулицю, побродити, посидіти на лавці, аби не позичати нашу житлоплощу. Ми вже скільки їй казали, що нам це тільки на радість, все байдуже. Адже раніше ця жінка була дуже життєрадісною.
Займалася господарством, торгувала яйцями та овочами на ринку. Багато працювала, але сільське життя їй було тільки на радість. До пожежі я пам’ятаю її такою. Зараз це просто клубок нервів і людина з поганим настроєм.
Нам із чоловіком вона нічого не каже, але видно, що сидіти в бетонній коробці цілий день їй просто несила. Добре, хоч ми з чоловіком вдень на роботі. Я приходжу після шостої, а він може і вночі з’явитися.
Тим більше зараз у них новий клієнт. Весь цей час його мама хоча б не почувається зайвою. Принаймні я на це сподіваюся. Тиждень тому свекруха заявила нам, що хоче поїхати до будинку для літніх людей.
Подалі від нас, від міста. Там їй буде зручно і вона вже все вирішила. Якщо чесно, я так і думала, що все прийде до цього. Ми навіть зв’язалися з її сестрою, яка мешкає в селі, в іншій області.
Але та допомогти у той момент нічим не могла. Її син із невісткою живе в неї, тож прилаштувати свекруху не вийде. Ситуація погіршувалася. Чоловік практично не бував удома, тому зі свекрухою залишалася я.
Не те, щоб вона якось мені заважала, але я бачила, що людина страждає. Вона постійно намагалася щось робити. То посуд помити, то пил витерти, то попрати. Але завжди лише «сільським» способом: руками, без хімії.
Її настрої щодо будинку для літніх людей нікуди не пішли. Вона навіть погрожувала сама туди дістатися попутками. А що, держава зобов’язана утримувати людей похилого віку в таких випадках. Але дім у неї був.
Наш дім. І в якийсь момент я не витримала. Подзвонила чоловікові, розповіла ситуацію, він довго відмовлявся, казав, що поки що рано, але потім погодився. Вранці у вихідний день зібрали всі речі свекрухи, сіли в машину.
Вона навіть якось підбадьорилася. Говорила, щоб ми нічого не думали, вона повністю нас підтримує. Поїхали. Ми з чоловіком постійно переглядалися на передньому сидінні, і якось бабуся навіть занервувала: довго їдемо.
Вже давно мали б бути на місці. Але що вдієш, ремонти на дорогах, їдемо обхідними шляхами, так ми сказала їй. Якоїсь миті ми проїжджали її рідне село. Я навіть побачила скупу сльозу на обличчі жінки.
Ще б пак, яке нагадування про минуле життя. Але нічого. Скоро вона посміхнеться. Я помилилася. Після приїзду до місця вона розплакалася. Але то були не сльози горя, а, навпаки, радості. Ми приїхали саме до її будинку.
Не до попелища на краю села, а до нового гарного будинка. Виявилося, що він згорів не повністю і основні частини вціліли. Ось чоловік і найняв бригаду і в прискореному режимі вони зробили все, що змогли.
Не п’ятизірковий готель, але набагато краще, ніж було. Приїхала навіть сестра свекрухи, подивитись, що ж у нас вийшло. Мій чоловік, великий молодець. Любить маму. Та й мене не кривдить.
І тепер я бачу, як можуть змінюватись люди, коли до них правильно ставитися. Свекруха за якісь секунди помолодшала років на 10. У людини з’явилося стільки енергії, вона просто сяяла.
Я враз згадала, якою вона була ще з ранку, — зовсім інша. Людям справді потрібно допомагати. Особливо рідним. Уважніше і дбайливіше ставитися. Не тільки свекруха, а й мій чоловік був щасливий.
Добру справу зробив. Тепер я пишаюся ним ще більше. З такою людиною не пропадеш. Отак, мої дорогі. У цьому житті треба не лише щось брати, а й віддавати!
