Борис Олегович, начальник відділу великого банку, не поспішаючи, йшов по тротуару у світлі ліхтарів, залишаючи на свіжому снігу темні сліди.
Він був засмучений, але чоловікові не личить піддаватися емоціям, тому він просто йшов по вулиці, намагаючись дійти до будинку якомога пізніше.
― Ми знову не зможемо на вихідних поїхати за місто? ― напевно запитає у нього син Данило.
Борису Олеговичу було дуже ніяково знову говорити Данилу, що спільні вихідні скасовуються.
― Або ви закінчите цей проект, або звільняйтеся, ― сказав йому Іванюк, керівник банку.
У Бориса Олеговича була іпотека, Данило відвідував платні спортивні секції, навчався в хорошій школі, де часто організовували недешеві поїздки. Втратити роботу для батька означало б позбавити сина відповідного рівня життя.
А Борис Олегович дав собі обіцянку: його дитина ні в чому не буде мати потреби. Тому залишався працювати на посаді, яка забирала у нього практично весь час.
Данило дуже сумував.
― Тату, ну хоча б наступних вихідних ти будеш вдома?
― Я обіцяю, ― запевняв сина Борис, ― що наступної п’ятниці ми з тобою поїдемо на бабусину дачу. Я здам проект, отримаю премію. А може навіть забронюю будиночок на турбазі.
Крім сина і роботи, в його житті більше нічого не було. Про особисте життя після втрати дружини він навіть не думав. По-перше, вважав, що дитині з мачухою не може бути добре. По-друге, йому було вже під п’ятдесят (Данило був дуже довгоочікуваною пізньою дитиною). Куди в такому віці одружуватися?
Загалом, перспектива знову засмутити сина сильно обурювала Бориса, і він відтягував момент.
І тут повз нього промчав великий собака, а слідом, летіла молода жінка:
― Джим! Стій! Притримайте його, будь ласка!
Несподівано для самого себе Борис Олегович вправно схопив повідець, який волочився за псом. Собака відчув, що його тримають, і почав вириватися. Тут підбігла господиня і поспішила забрати повідець.
― Дякую вам! Він мене ще не звик слухатися. Це татова собака.
― Нема за що.
― Гарного вам вечора!
― Вам теж. До побачення.
«Адже вечір дійсно прекрасний. Навіщо нам ці дачі? Можна прямо зараз по парку прогулятися», ― раптом вирішив Борис і подзвонив синові.
― Даниле, не хочеш прогулятися під першим снігом?
― Де? На дачі? Завтра? ― не зрозумів син.
― Сьогодні. Зараз. У парку біля нашого будинку.
― Давай!
Вже через півгодини батько з сином обоє намагалися зліпити сніговика. Вони так захопилися, що не помітили, як до них підійшли дівчина і собака.
― У вас чудово виходить, ― сказала незнайомка.
Борис впізнав її і посміхнувся.
― Дякуємо! Ми стараємося.
Данило теж радісно посміхався.
― Це ваш собака? ― запитав він.
― Тимчасово мій. А взагалі її господар ― мій тато. Він потрапив до лікарні, тож я доглядаю за ним.
― Добре вам, ― із заздрістю промовив Данило. ― А як його звати?
― Джим. А я Емма.
― Джим, дай лапу мені! ― посміхнувся Борис.― Приємно познайомитися, Емма. Я Борис. А це Данило, мій син.
― Мені теж дуже приємно.
― А можна погладити Джима? ― осмілів Данило.
― Можна. Він дуже добрий.
Данило і Джим швидко знайшли спільну мову. Сніговик був забутий. Борис і Емма розговорилися. Дізналися, що працюють в одній і тій же сфері ― банківській. У розмові також з’ясувалося, що обоє самотні.
― Я давно в розлученні, ― зізналася Емма, ― вже більше семи років.
― А я вдівець…
― О, який жах! Співчуваю вам.
― Дякую.
― Як ви втратили дружину?
― Аварія…
― Давно?
― Теж десь близько семи років тому.
― Ну, у вас хоча б Данило є. А у мене дітей ніколи не буде…
Вони помовчали.
― Нам час, ― першою перервала мовчання Емма.
― Нам, мабуть, теж.
― Приємно було поговорити.
― Взаємно.
― Сподіваюся, побачимося.
― Я думаю, вже завтра. Тут же.
Данилу так сподобався Джим, що він зовсім забув про дачу і плани на вихідні взагалі. Весь вечір тільки про собаку і говорив. Борис давно не бачив сина таким жвавим. Він і сам був в якомусь піднесеному настрої.
Вранці пішов на роботу з бажанням попрацювати. Ніби помолодшав за ніч ― так, принаймні, йому сказала секретарка Дарина.
На свій подив, Борис швидко знайшов кілька помилок у своєму проекті, легко виправив їх і відшліфував деякі моменти. Керівник залишився дуже задоволений його програмою.
А ввечері вони з Данилом знову гуляли в парку, чекаючи Емму і Джима. Ті з’явилися досить швидко.
― Добрий вечір! ― бадьоро привітала здалеку.
― Вітаю! ― закричав Данило. Борис почекав, коли Емма підійде ближче, і теж привітався. Обидва були раді новій зустрічі.
Данило почав грати з Джимом, а Емма і Борис вирішили прогулятися. Вони з радістю розмовляли про все і ні про що, дивуючись, як схожі їхні погляди і вподобання.
Борис милувався новою знайомою, і та помічала його уважність. Обидва розуміли, що цікаві один одному, але не поспішали нічого робити.
― Схоже, у наших дітей зав’язалася міцна дружба, ― сказала Емма, спостерігаючи за грою Данила та Джима.
― Так, він вчора весь вечір тільки про Джима і говорив. Я навіть боюся подумати, що буде, коли вашого батька випишуть.
― Не бійтеся! Йому протипоказані будь-які фізичні навантаження. Я ще довго тут житиму. Не менше року.
― Це ж чудово! У сенсі, що ви тут залишитеся, а не… Мені з вами так цікаво.
― І мені.
― Пропоную перейти на ти. А то відчуваю себе дуже старим.
― Старим? Що за дурниці! Між нами трохи більше десяти років різниці.
― Десять років ― це багато.
― Я так не думаю, ― знизала плечима Емма. Від цих її слів Борис просто розквітнув.
З того дня між ним і Еммою зав’язалася близька дружба. Вони гуляли в парку, спілкувалися по телефону. Через місяць повернувся з лікарні батько Емми, потихеньку почав виходити з дому на короткі прогулянки. Емма познайомила його з Борисом і Данилом. Всім це знайомство принесло тільки приємні емоції.
У Бориса справи на роботі пішли вгору. Незабаром йому запропонували нову посаду.
― Ви за останній квартал просто вивели компанію на новий рівень. Нам потрібні такі керівники, ― звернувся до нього сам власник банку. Борис Олегович погодився, незважаючи на те, що посада передбачала часті відрядження.
Тепер йому не було страшно їхати на кілька днів: Емма була готова піклуватися про Данила, як про рідного сина. Хлопчик теж її дуже полюбив. Одного разу, коли Борис повернувся з чергового відрядження, Данило прямо запитав у нього:
― Тату, а чому ти не одружуєшся з Еммою?
― Синку, ми просто друзі…
― Тоді я сам на ній одружуся!
Борис, сміючись, ввечері переказав його слова Еммі. Але вона не посміхнулася, а несподівано серйозно запитала:
― Ми просто друзі? І не більше?
Борис ошелешився. Він не очікував, що Емма задасть такого роду питання. Вона була дуже красивою і доброю, дивовижною жінкою. А він… старий, вдівець. Куди йому одружуватися з нею?
Він мовчав кілька хвилин, а тим часом син і подруга дивилися на нього пильно, чекаючи відповіді.
― Я… Ти такі питання ставиш! Що мені відповісти? Емма, мені вже майже п’ятдесят…
― А мені сорок.
― Але…
Данило зрозумів, що між дорослими зав’язалася серйозна розмова, і поспішив ретируватися.
― Я піду з Джимом погуляю.
Тактовний хлопчик.
Емма дивилася Борису в очі.
― Що «але»?
― Хіба ти зможеш полюбити мене як чоловіка?
― Борисе Олеговичу, невже я сама повинна робити перший крок?
― Емма, ти, напевно, поспішаєш. Навіщо тобі це?
― Борисе, ― раптом змінила тон Емма, ― мені буквально сьогодні запропонували нову посаду. Я сказала, що подумаю. Якщо будуть відрядження, я не зможу приділяти увагу вам з Данилом. Але я не розумію, чи потрібна я тобі. Твоєму синові важливо бачитися зі мною. Це зрозуміло. А ти? Я просто подруга, яка виручає, коли потрібно побути з дитиною?
― Ні! Що ти!
― Тоді хто? Борис, я повинна прийняти рішення…
― Я не хочу тебе тримати. Ти розумниця, ти заслуговуєш цю посаду.
― А щастя? Борис, я хочу щастя. Я його заслуговую?
― Зі мною? ― Борис поставив це питання з таким здивуванням, що Емма образилася.
― Загалом, я зараз поїду додому. Це на іншому кінці міста. Повернуся тільки післязавтра. Данило завтра Джима вигуляє. Ми вже домовилися. А ти… вирішуй.
Борис йшов додому в роздумах. Навіщо все змінювати? Все ж було прекрасно! Вони спілкувалися, дружили. Вони будуть бачитися рідше, але це не страшно. Емма ― чудова жінка. Дуже приваблива. Але бути з нею? Він навіть думати про це боявся.
«Вона не може мене кохати. Це просто прихильність до Данила. Просто бажання уникнути самотності. Якщо я скажу, що кохаю її, вона буде нещасна. Не треба. Емма просто жаліє мене. Скажу, що я не можу одружитися. Наречений…» ― Борис гірко посміхнувся своїм думкам і прийняв тверде рішення пояснити все подрузі саме так.
Вона зателефонувала йому і попросила про зустріч. Запропонувала:
― Давай посидимо в кафе. Я сьогодні не в силах гуляти.
― Добре.
Вона замовила лате, він навмисно взяв зелений чай. Запитав у неї, як пройшла поїздка. Емма була дуже бліда, Борис не міг цього не помітити. Як він не намагався здаватися байдужим, але все ж запитав, як вона себе почуває.
― Нормально, ― сухо сказала вона.
― Я радий…
― Ти знаєш, я про інше поговорити хотіла. Відповідай мені: що між нами?
― Емма, не вигадуй! Ми друзі. Просто приятелі. Я так вдячний тобі за те, що ти є в моєму житті!
― Вдячний?
― Так!
― Просто вдячний?
― Не просто… Ти чіпляєшся до слів. Я… люблю тебе, як сестру.
― Значить, мені погоджуватися на роботу?
― Звичайно! Ти розумниця. Кому, як не тобі, очолювати цей відділ?
― Тоді я поїду. Завтра вже поїду. Мене відправляють до Варшави…
― Тобі сподобається це місто. Ми там колись були з моєю Анною…
― Зрозуміло, ― сказала Емма. І якось дуже різко попрощалася. Пішла.
Борис хотів покликати її. Але слова застрягли в горлі.
«Так буде краще», ― вирішив він. І поплентався додому. Ноги ледь слухалися. Коли піднявся в квартиру, то відразу сів на пуф біля дверей. Тільки зараз Борис зрозумів, що йому дуже погано. Голова крутилася. Лоб вкрився холодним потом. Груди стискав біль.
До нього в передпокій вийшов Данило. Він побачив блідого батька, злякався і відразу зателефонував Еммі.
Борис спробував сказати, що з ним все гаразд, підвівся з пуфа… і тут же втратив свідомість.
Прокинувся він у лікарняній палаті. Поруч з ним сиділа Емма і гладила його руку. По її щоках бігли сльози.
― Я так злякалася за тебе!
― Що зі мною? Інфаркт?
― Ні. Але до нього вже недалеко.
― Старий дурень. Перехвилювався, ― посміхнувся він, радіючи, що вона поруч.
― Ще раз скажеш, що ти старий ― наймуся до тебе доглядальницею.
― Одного разу можеш нею стати…
― Борисе, прошу тебе, перестань! Я кохаю тебе.
― Емма! Ти знаєш, я теж тебе кохаю. Вибач, що образив. Я боявся.
― А знаєш, чого боюся я? Тебе втратити. І Данила.
― Знаю… Я теж. Але… ти погодишся бути моєю дружиною?
― Якщо це пропозиція, то моя відповідь ― так.
― Ти дійсно цього хочеш?
― Борисе, я зараз передумаю.
― Ні, все, все! Я зрозумів. Але офіційну пропозицію зроблю потім. Не лежачи на ліжку.
― Гаразд, ― змирилася вона. ― Я почекаю ще трохи.
Через місяць вони подали заяву в РАЦС. Відсвяткували весілля. Всупереч очікуванням і страхам Бориса, у них вийшла дійсно щаслива сім’я. Як же тоді доречно з ним стався цей небезпечний напад!
Спеціально для сайту Stories
