Ранок. Грюкнули вхідні двері двокімнатної квартири. У темряві лежить, вже давно прокинувшись, Геннадій Львович. Він повернув голову і подумав:
«Це пішли на роботу син Іван і невістка Люба». Літня людина звикла рано вставати, все життя прожила в селі.
Він уже рік живе в квартирі сина. Відчуває себе тягарем. Син з дружиною допізна працюють. На вихідні часто йдуть, то до друзів, то на якісь підробітки. Чоловік зітхає і дивиться у вікно.
Вітер гойдає гілки клена, і вони стукають у скло, немов змерзлий мандрівник. «Ясно ж, що просто не хочуть додому повертатися, щоб зі старим не спілкуватися. Набрид я їм, а виду не показують», – розмірковує старий. – «Начебто ставляться з повагою, їмо разом».
На сумні думки його наштовхнула сусідка з першого поверху, з якою тут познайомився. «Нещасна жінка!» – співчуває він. – «Забрали діти з села, а навіщо? Якщо через кілька місяців вже назад хотіли повернути. Але нікуди. Будинок проданий. Тепер смикають бідну стару. Слухати її серце кров’ю обливається. Як вона терпить постійні глузування і докори?»
– Краще вже одній у своєму будинку доживати, – говорила сусідка, хитаючи головою. – Ніж так страждати.
Геннадій дуже любить сина. Та й невістка Люба – хороша. Бачить він, що син турботливий, уважний, але почуття тривоги не покидає. Помічає, що вони щось за його спиною обговорюють.
Шушукаються. «В обличчя мені правду сказати не можуть, ось і уникають, щоб не зірватися», – розуміє він. – «Я і сам не став би обмежувати сина. Але так вийшло».
Геннадій Львович все життя прожив у селі. Дружина давно пішла з життя, залишився один. Син з дружиною часто приїжджали. Особливо онучка Варенька, коли була маленька.
Давно постарів, а за звичкою займався городом – вирощував овочі. Надлишки на ринок носив.
Все змінилося в один день. Поїхав якось Геннадій на ринок, огірочки зі свого городу продати. Повернувся, а замість будинку попелище.
Впав на коліна і заридав, опустивши сиву голову. В одну мить всього позбувся. Тільки обгорілі лахміття і дошки стирчать із землі.
У цей день, як на зло, сусідів не було вдома. Пізно помітили пожежу. Своїми силами не загасиш. Викликали пожежників, але вже марно. Все охоплено вогнем, рятувати нічого.
– Будинок старий, ось проводку і замкнуло, – пояснює дільничний, оглядаючи місце. – Так буває. А де господар?
На галявині біля згорілого будинку знайшли Геннадія Львовича без свідомості.
Прокинувся літній чоловік у лікарні. Через переживання у нього стався інсульт. Він подивився на стелю і помолився: «Ну, навіщо я залишився живий? Шкода сина. Йому тепер доведеться за мною доглядати».
Іван забрав додому батька паралізованим, лежачим старим. Колись активний городник Геннадій перетворився на овоч. Він звик до бурхливого життя, а тепер прикутий до ліжка.
Хворого поселили в кімнаті онуки Варі. Дівчина студентка, переїхала жити до подруги в гуртожиток.
Дід бачить, що квартира у сина невелика. Онука приїжджає до батьків, а переночувати ніде.
– Не переживай, діду! – переконує вона його. – Все нормально!
«Звичайно – нормально. А що вона ще скаже?» – сердиться на себе дід.- «Там напевно умови гірші. Я всім заважаю».
Літній чоловік пролежав півроку. «Я їм набрид», – думає про себе Геннадій Львович. – «Невісткп з сином доглядають, а самі, мабуть, чекають, коли я піду в інший світ».
Соромно старому, що лежить синові тягарем. Та й не звик стільки часу без діла валятися. Задумався: «Поки я тут себе жалію і чекаю своєї години, молодь від мене страждає. Негоже це!»
Почав потихеньку рухатися, розминати ноги і руки. Чи то час настав, чи то налаштування дав організму.
Пішов на поправку. Через півроку встав. Син з невісткою раді, а він їм нову проблему.
– Іване, ти не ображайся на мене, – каже батько. – Але, не хочу більше тебе обмежувати. Відправ мене в будинок престарілих, синку.
Іван з Любою переглянулися і розсміялися.
– Дякую, розсмішив! – відповідає син, посміхаючись. – Бачу, тобі дійсно краще.
– Серйозно кажу! – суворо кричить батько. – Не хочу тут більше жити!
Син з дружиною розгублено думають, що старий жартує. А він злиться і не може заспокоїтися:
– Якщо сказав, що в будинок престарілих, значить так треба! Тут мені робити нічого!
– Тату, ми ж тебе не тримаємо під замком, – сперечається син, підвищивши голос. Але, бачачи, як дружина подала йому знак бути м’якшим з батьком, каже спокійно:
– Ти можеш і в магазин сходити, і гуляти, де хочеш. Це ж твій дім! Ну, що ти вирішив?
Геннадій Львович сердиться і наполягає:
– Не хочу вам заважати!
– Ви нам не заважаєте, – заспокоює невістка. – Та й з чого взяли? Кімната Варі все одно вільна. Нікуди ми вас здавати не будемо!
– Чому здавати? – нахмурився Геннадій. – Просто, з людьми похилого віку хочу жити.
Іван і Люба в шоці від таких слів. На всі їхні вмовляння Геннадій Львович повторює:
– Ти, синку, не переживай за мене. Я знаю, що кажу. Всім так буде краще. А ділянку, яка від будинку залишилася, продай! На ці гроші влаштуй мене в будинок престарілих.
Син в результаті пообіцяв:
– Гаразд! – махає він рукою. – Зроблю, як ти хочеш.
Батько заспокоївся на деякий час. Хоч якась визначеність. «Вже легше, коли знаю, що не буду напружувати людей. Їм без мене легше буде», – думає він, а сам переживає. – «Тільки ось син з невісткою похмурі ходять. Ще довше затримуються на роботі. Сумно, що скоро розлучимося».
Подружжя рідко буває вдома. Рано йдуть і пізно повертаються, коли Геннадій вже лягає спати. На запитання старого тільки відмахуються:
– Вибач, батьку, багато роботи.
Він зітхає, розуміючи, що і це все через нього. Півроку лежав, а вони по черзі доглядали. Ще й лікування. Пенсію всю їм віддавав, але на неї особливо не розгуляєшся.
Дощова осінь змінилася першим снігом і легким морозом. А Геннадія Львовича так нікуди і не відправили.
Старий турбується: «Зима промайне, прийде весна. А раптом, там можна грядки якісь розбити? Читав, що десь будинку престарілих, є городи громадські. Цікаво, в моєму буде город? Як би дізнатися? Розсаду почав би вирощувати».
Допитується у сина:
-Іване, як там справи йдуть?
– Начебто все зробив, – відповідає син. – Ділянку продав. З будинком престарілих вже домовився. Тільки ось, черга там. Потрібно почекати.
– Город то там хоч є? – не вгамовується батько.
– Є звичайно! – запевняє син.
– Всім дозволяють садити? – цікавиться Геннадій Львович.
Син спантеличений. Переглянувся з дружиною і відмахнувся. А коли батько попросив показати фото майбутнього житла, син сильно занервував.
– Ну, яке фото, тату? – відмовляється він. – Шукати потрібно. І взагалі цим питанням Люба займалася.
Геннадій зрозумів, що хочуть відправити в перший-ліпший будинок. «Напевно, не було часу через роботу шукати хороший будинок. Ось і знайшли, що довелося», – сумно зітхає.
– «Звичайно, не думали, що мені, старому, захочеться в землі возитися. Я ж все життя в селі прожив. Гаразд! Не треба мені вашого фото», – а про себе подумав. – «Краще заздалегідь не засмучуватися».
Він часто ходить поговорити з сусідкою.
Та розповідає про свою нелегку долю.
– Краще вже серед чужих людей, ніж своїм рідним бути в тягар. Правду тобі кажу! – запевняє жінка.
– Добре, хоч на ноги встав, – замислилася на мить і додала. – Хоча теж не зрозуміло! Що, краще? Ось я ходяча! Так зять вічно лає: «не там стою, не туди щось поставила». Одним словом – заважаю! Поїдеш, а син до тебе в гості їздитиме. Або не їздитиме.
Геннадія Львовича від таких розмов кинуло в жар. Кожен день чекає звісток, коли в дорогу збиратися.
Він сперечається з сусідкою, запевняючи її:
– Мої не такі, як твій зять! Жодного поганого слова від них не чув. Поки лежав, жодного разу не дорікнули.
– Почекай ще! – трясе пальцем старенька. – Терплять-терплять, а потім почнеться!
Минуло кілька місяців. Все без змін. Геннадій Львович від переживань і очікувань весь, як на голках.
В один п’ятничний вечір, коли син з невісткою повернулися з роботи, він не витримав.
– Якщо не відвезете мене до будинку престарілих,- заявив він, – то в понеділок сам поїду домовлятися з директором. Нехай хоч якесь ліжко дадуть!
– Хіба тебе в коридорі поселять? – намагається відрадити його син.
– Скільки місяців вже чекаю! – сердиться батько. – Скільки ще чекати місце? Згоден і на коридор!
Невістка намагається пожартувати:
– Геннадій Львович, заклад хороший! Літні люди на той світ не хочуть. Навпаки, я б пораділа за них, що місця для вас там немає.
– Показуйте мені цей будинок! Що там за такий заклад, що черга така велика? Вже немає сил жити в очікуванні.
Наступного ранку син рано пішов. Люба помітно нервувала, коли вони снідали вдвох. На запитання свекра невиразно відповідає:
– На роботу втік. Ви ж знаєте, скільки він працює.
Потім і сама кудись зібралася. Незабаром повернулася. Виявилося, що ходила в магазин. Краєм ока Геннадій Львович помітив у неї в сумці новий комплект постільної білизни.
Сидить у кімнаті похмурий, думає: « Ось уже й постільну поквапилися купити. Не хочуть залишати ту, на якій я спав», – зітхає. – «Нікому не потрібний старий».
Вийшов на вулицю повітрям подихати. Сусідка у вікно виглядає, рукою йому махає, що зараз зійде поговорити. А у нього і без неї на душі нудно.
«Вона права в усьому!» – міркує Геннадій. – «Тільки привід зайвий сказати мені, що попереджала. А, що поробиш!» – сумує він. – «Таке життя. І дітей можна зрозуміти. Їм важко. Сам переконався, що працюють без відпочинку. Може, без мене їм простіше буде жити?»
Поки сусідка не вийшла, поспішив додому. Син повернувся лише ввечері в неділю.
– Тату, збирай речі! Я все влаштував! Завтра їдемо.
Геннадій Львович не знає, радіти чи плакати. Посміхнувся, а в нього самого навертаються сльози на очі.
Пішов у кімнату збирати пожитки. Речей зовсім небагато, все згоріло. Тільки те, що син пізніше купив. Зібрався.
Син пішов у гараж за машиною, невістка своїми справами займається. Ніхто з ним навіть попрощатися по-людськи не хоче.
Вийшов наостанок прогулятися. Сусідка тут як тут. Повідомив їй новину, що їде.
– Все прощавай! – каже він. – Їду доживати до самотніх старих.
Сусідка співчутливо кивнула і перехрестила його. «І за це спасибі!» – видихнув він і пішов додому.
У понеділок син і невістка, заради такої події, взяли відгул на роботі. Везуть його в останній притулок.
Сусідка виглядає у вікно, а на обличчі посмішка. Геннадія пересмикнуло: «Ось теж радіє, що права виявилася! У всіх нас однакова доля».
Їдуть в машині, мовчки. Тиша тяжка. Старий молиться: «Добре б город був. Ну, хоч зовсім маленький. Вдома, звичайно, роздолля було». Спогади про рідний дім кольнули серце і витиснули сльози.
Син з невісткою всю дорогу мовчали і нервували. Але більше його не відмовляли. «Змирилися або зрозуміли, що так краще для них», – зрозумів Геннадій, сумно дивлячись на сина.
У таких думках він не помітив, що їдуть у бік його села.
Коли в’їхали на знайомі вулиці, прокинувся. Насторожився. Подумав: «Здалося, примарилося». Змахнув сльозу з очей. Притулився до вікна.
Зупинилися. Син вибіг з машини і відкрив ворота.
Коли Геннадій Львович вийшов з машини, остовпів.
Він не повірив очам. Це ж його ділянка з новим будинком. Озирнувся на Івана з дружиною. Ті сміються і кличуть його увійти. Старому так соромно, що готовий крізь землю провалитися.
– Город, як обіцяли! – сміється син. – Вибач, батьку, не встигли все закінчити.
Чоловік від хвилювання ледве ногами пересуває. Все не може повірити в таке диво.
У будинок зайшли, а він за серце схопився. Сльози на очах. Син показує своє творіння і посміхається батькові.
– Трохи не дороблений, але це дрібниці! Будиночок хоч і невеликий, зате в ньому є все необхідне. І опалення, і вода, і веранда, і повноцінна кухня, дві спальні. Набагато краще, ніж було в старому будинку.
Геннадій Львович обходить свої володіння і радіє. Про таке він навіть і не мріяв. Все нове, і робити тут практично нічого не потрібно. Тільки городом займатися. Якраз весна скоро, пора розсаду садити.
Виявляється, як тільки його будинок згорів. Син з невісткою відразу почали будівництво. Ділянку, звичайно, не продавали. І в будинок престарілих не ходили. Займалися будівництвом. Тому й зникали син з дружиною так часто.
Своїми руками багато робили в будинку, щоб заощадити гроші. Батькові нічого не хотіли говорити. Готували сюрприз.
Але він сплутав усі плани. Довелося вести його в недобудований будинок.
Сидячи за накритим столом, відзначаючи новосілля, Геннадій Львович плаче від щастя і лає дітей за такий сюрприз.
Увечері невістка дістала ту саму постільну білизну, яку він бачив напередодні. Виявляється, спеціально ходила в магазин, щоб купити для свекра. Та ще й накупила посуд, рушники та багато кухонних дрібниць.
Ніхто не збирався його позбавлятися. Хотіли навпаки порадувати. Знали, як він любить землю, а в місті йому некомфортно.
Потім Геннадій Львович чесно зізнався, які думки у нього були. Покаявся, що погано подумав про сина і невістку. Довго вибачався. Іван і Люба не образилися, а посміялися.
– Не переживай, батьку! Ми тебе любимо. І завжди раді бачити у себе вдома. Якщо захочеш переїхати до нас з часом, то з радістю заберемо.
***
Пощастило Геннадію Львовичу з рідними чи всі так живуть, вирішуйте самі.
Тільки пам’ятайте, що ми всі колись постаріємо.
Спеціально для сайту Stories
