Я йшов додому з роботи страшенно злий і втомлений, одним оком розглядаючи новини у своєму смартфоні, а другим намагаючись стежити за дорогою. День видався огидний: що не клієнт, то істеричка. Мабуть, весняне загострення позначається.
Біля вхідних дверей мене окликнув якийсь чоловік:
― Стійте, зачекайте, будь ласка! ― він біг до мене аж з дитячого майданчика.
Повернувшись до нього обличчям, я не помітив, як двері під’їзду відчинилися і телефон вилетів з рук. «Твою ж…» ― вилаявся я про себе.
Дивний тип на вигляд років п’ятдесяти виглядав досить безглуздо: светр з високим коміром, спортивні штани, гумові чоботи і шапка з помпоном. Ансамбль доповнював великий вицвілий пакет, з якого стирчала сітка з картоплею.
― Вітаю! ― простягнув руку захеканий і почервонілий чоловік. ― Костя.
Я мовчки потиснув руку.
― Ви ж з цього під’їзду? Так? ― поцікавився він.
― Так. А що, власне, сталося?
― Нічого-нічого! Все чудово! Просто хочу з вами познайомитися, ― посміхнувся він добродушно. ― Я тільки вчора переїхав до вас з області, селище Васильківка. Знаєте, може? ― базікав новоспечений сусід, ніяк не відпускаючи мою руку.
Я знизав плечима і якось вирвав свою п’ятірню з спітнілих лап чоловіка.
― Так, а Вас як звати? ― не відставав настирливий Костя.
― Льоша, ― видав я неохоче.
«Зовсім дурний, навіщо йому зі мною знайомитися?» ― подумав я про себе, а сам почав шукати телефон на землі.
― Я на четвертому поверсі живу! ― не вгамовувався чоловік.
― Здорово, ― без ентузіазму відповів я, подумавши: «Тільки цього дивака не вистачало на моєму поверсі».
― А Ви на якому? Мені так незвично, коли я нікого не знаю, страшно дуже!
― Я теж на четвертому, ― ледь чутно відповів я, сподіваючись, що він мене не почує. ― Боятися нічого, тут всі досить тихі і привітні.
Насправді я не мав уявлення, які тут люди. Якби цей чоловік не сказав, що живе на одному поверсі зі мною, я б навіть не помітив, що у мене з’явився новий сусід. Люди змінюються частіше, ніж ціни в магазині: одні виїжджають, інші заїжджають, купують квартири, продають, орендують ― я навіть облич їх запам’ятати не встигаю.
Поки ми стояли біля дверей, Костя привітався з усіма, хто входив і виходив з під’їзду, і я змушений був робити те ж саме, щоб не виглядати неосвіченим на його тлі.
― А хочете, підемо до мене в гості? ― запропонував він те, чого я найбільше боявся. ― Я вас кавою пригощу, поговоримо, ви розповісте про те, які тут люди, про свою роботу, а я розповім про себе! У мене стільки всього цікавого, ― перейшов він на змовницький шепіт, немов збирався розповісти мені якусь важливу таємницю.
― Уявляєте, у мене своя пасіка, ― захихикав він так, ніби говорив про золоті копальні. ― Знаєте, який мед у мене? Не знаєте, звичайно, але не переживайте, я вас пригощу!
― Дякую, давайте іншим разом, я втомився і хочу відпочити, ― відповів я якомога ввічливіше і, поклавши в кишеню свій телефон, який знайшов хвилину тому, поспішив увійти в під’їзд.
― Домовилися! ― крикнув чоловік наостанок, а потім я почув, як він спіймав наступну жертву і знову почав процес примусового знайомства.
«Ну і прилипала. Тільки таких «друзяк» мені не вистачало», ― з цими думками я зайшов у ліфт.
***
Наступного дня наша зустріч з Костею відбулася на сходовому майданчику. Я сподівався обійтися кивком замість привітання і йти далі у своїх справах, але для сусіда, який відчайдушно вирішив будь-що завести дружні стосунки, цього виявилося недостатньо.
― Льоша, привіт! Ви вчора так швидко втекли, а я навіть не дізнався, ким Ви працюєте? ― Костя дивився на мене цуценячими очима, а в руці у нього був пакет якихось кісток.
― У мене шиномонтаж, ― відповів я і поспішив до ліфта, але сусід перегородив мені дорогу.
― Як цікаво! А ще я бачу, що Ви одружені! ― він опустив погляд на мою обручку.
― Ага. А навіщо Вам кістки? ― вирішив я відволікти його від розмов про себе.
― Ну я ж Костя, ось і ношу кістки, ― залився сміхом сусід, але жарт здався мені надто наївним, і я утримався від сміху. ― Тамарі Іванівні несу.
― Кому? ― перепитав я.
― Тамарі Іванівні, у якої лабрадор білий, Босом звуть, ― він дивився на мене так, ніби я мав знати, про кого йдеться. ― З сьомого поверху сусідка. Ви теж недавно тут живете? ― запитав він трохи вибачливим тоном.
― Вже дванадцять років.
― А вона ― п’ятнадцять. Ви ж повинні знати, про кого я говорю.
Я лише знову знизав плечима.
― Як же так? ― щиро здивувався Костя. ― У неї ще онук Вадик на першому поверсі, ну той, який пару років тому з Одеси приїхав.
― Ах, ця… ― я зробив вигляд, що зрозумів. ― Передайте привіт.
― Обов’язково! ― кивнув Костя і поспішив на сходи.
Весь день у мене не виходив з голови новий мешканець нашого будинку. Навіщо комусь знати так близько своїх сусідів? Може, у них там у Васильківці, кожна корова ― найкращий друг, а всіх мух звуть по іменах, але тут це не має ніякого сенсу. Навіть сіль просити необов’язково: у кожному другому будинку є магазин продуктів.
Увечері я прийшов додому у своєму звичному стані: втомлений і злий, а ще й шлунок доводив до божевілля печією. На роботі в сезон не те що поїсти ― склянку води не завжди встигаєш випити. Пощастило, що по дорозі я хоча б не потрапив на очі настирливому сусідові.
«Льошо, можеш забрати у мене сумки? Ліфт не працює, а у мене руки відвалюються», ― написала мені повідомлення дружина, коли я вже встиг розм’якнути на дивані.
***
Рита виглядала блідою і дуже втомленою. Нова дієта погано позначалася на її зовнішньому вигляді ― кола під очима лякали своєю чорнотою. Але Рита і чути нічого не хотіла про те, щоб припинити свої експерименти.
Піднімаючись по сходах, ми звично скаржилися один одному на роботу і колег. Я йшов з пакетами попереду, а дружина замикала нашу нечисленну колону.
Коли я вставив ключ у отвір замка і повернув, пролунав глухий стукіт. Щось важке впало прямо у мене за спиною. Я обернувся і побачив, що моя дружина лежить, розпластавшись на брудній плитці нашого майданчика.
Серце впало в п’яти, а пакети випали з рук. Задзвеніло розбите скло, і повітря наповнилося запахом огіркового розсолу.
― Рита, Рита! ― закричав я, підскочивши до дружини. Вона лежала без свідомості.
Пошукавши по кишенях, я зрозумів, що забув телефон вдома. Я хотів було підскочити, щоб вбігти в квартиру, де заряджався мій смартфон, але тут на шум вийшов наш новий сусід з Васильківки, одягнений у домашній халат. На його обличчі застигла звична дурнувата посмішка.
― Що з нею?! ― запитав він стривожено, помітивши нерухоме жіноче тіло.
― Відпочиває! ― нервово пробурмотів я, відчуваючи, як закипаю від одного тільки вигляду цього дурня. ― Що Ви стоїте? Викличте швидку! ― гаркнув я на сусіда, і той, вийшовши з заціпеніння, миттєво зреагував.
― Сказали, що як тільки буде вільна машина, відразу ж відправлять, ― відзвітував Костя.
Рита тим часом вже почала приходити до тями, намагаючись відкрити очі і, здається, не розуміючи, де знаходиться і що сталося.
― Лежіть! Не вставайте! Я зараз збігаю за Петром Аркадійовичем! ― крикнув метушливий сусід.
― Який ще, до біса, Петро Аркадійович?! ― я не міг стримати роздратування. ― Якийсь ледар чи пенсіонер, який готовий базікати з незнайомими людьми?
― Ні. Він лікар! ― пролунало вже зі сходів, куди помчав Костя.
За хвилину ці двоє з’явилися на нашому майданчику. Петра Аркадійовича я впізнав. Ми багато разів зустрічалися в ліфті: похмурий високий чоловік з густою бородою завжди лякав мене своїм важким поглядом.
Розстебнувши верхні ґудзики на одязі Рити, щоб дати їй можливість вільно дихати, і перевіривши її на можливий інсульт, Петро Аркадійович наказав перенести Риту на диван і покласти її ноги на подушки, щоб допомогти крові прилинути до життєво важливих органів.
Я сидів з Ритою, а Костя за рекомендацією лікаря приготував солодкий чай з медом.
― По-хорошому, поміряти б їй тиск, ― сказав Петро Аркадійович, і Костя знову зник за дверима, а вже через п’ять хвилин приніс тонометр.
― Ось, позичив у тітки Люби з одинадцятої, вона гіпертонік, ― передав він апарат лікарю, і той взявся до справи.
Потім Костя зателефонував за кількома номерами і попросив мешканців прибрати свої машини з двору, щоб «швидка» змогла спокійно проїхати.
― Звідки Ви так багато знаєте про всіх мешканців? ― запитав я у дивного сусіда, коли він вкотре з’явився на порозі, тримаючи в руках щось з ліків, названих Петром Аркадійовичем.
― А як же інакше? ― здивувався Костя. ― Якщо не знати імені сусіда і чим він займається, можна ж опинитися в страшній ситуації ― і ніхто не допоможе вчасно. Треба знати своїх сусідів.
Я мовчав. Це було так очевидно, що сперечатися не було ніякого сенсу.
Лікар швидкої допомоги сказала, що це була голодна непритомність, до якої Рита довела себе своєю дієтою.
― Ви терапевт? ― запитав я Петра Аркадійовича після того, як засипав його подяками, вже сидячи на кухні.
― Ні, гастроентеролог, ― відповів чоловік, попиваючи трав’яний чай з медом, яким нас усіх пригостив Костя.
― Правда? А я вже півтора місяця не можу записатися зі шлунком…
― Так не проблема, давайте я Вас прийму хоч завтра, ― сказав чоловік, а потім раптом згадав: ― Ні, завтра не вийде. Мені гуму поміняти потрібно, а зараз черги по чотири години на шиномонтажах. Боюся, що не встигну Вас поза розкладом прийняти.
― Так у Льошки якраз шиномонтаж! Він Вам і поміняє! ― радісно вигукнув Костя, який знав все про всіх.
― Так! Приїжджайте в будь-який час, приймемо Вас без черги! ― погодився я.
Костя вражав своєю обізнаністю. Цього ж вечора він познайомив Риту з Наталею, нутриціологом, яка всього два тижні тому орендувала квартиру на першому поверсі.
Дівчина охоче взялася дати моїй дружині кілька порад щодо коригування харчування і змогла скласти невелику програму для схуднення. Рита ж, будучи головним бухгалтером, натомість пообіцяла допомогти їй з податковими відрахуваннями і навести порядок у документах.
Ніколи ще я не бачив, щоб на одній кухні вирішувалися проблеми, через які зазвичай людям доводиться мотатися по всьому місту, стояти в чергах, витрачати нерви і сили.
Виявилося, що в нашому під’їзді живуть практично всі необхідні в житті фахівці ― треба тільки постукати в потрібні двері.
***
Через п’ять років я знав кожного сусіда по імені, кожного пса — по кличці, кожну муху — за розміром крила і траєкторією польоту.
А потім ми з Ритою переїхали в інше місто…
― Стійте, зачекайте, будь ласка! ― крикнув я молодому чоловікові в свій перший день у новому будинку. ― Мене Льоша звати, я Ваш новий сусід, ― представився я і простягнув руку.
― Олег, ― недовірливо промовив чоловік і хотів уже сховатися за дверима.
― А Ви на якому поверсі живете? А чим займаєтеся? А приходьте на чай з медом! ― посміхався я, дивлячись на збентеженого хлопця.
І чого він так мене боїться? Я ж просто познайомитися, по-сусідськи…
Спеціально для сайту Stories
