— Ось. Вона… ще раз все переглянула.
Голос Кирила був винуватим, як у школяра, який приніс додому щоденник з двійкою. Він не увійшов до кімнати — він просочився в неї, намагаючись робити якомога менше шуму, немов сподіваючись, що його поява залишиться непоміченою.
У руці він тримав акуратно складений вчетверо аркуш з учнівського зошита, списаний знайомим, каліграфічним почерком його матері.
Дарина не відразу підняла голову. Вона була повністю поглинена своїм світом, розкладеним на великому обідньому столі.
Цей стіл вже місяць служив їй штабом. На ньому панував ідеальний, зрозумілий тільки їй порядок: стоси зразків дорогого дизайнерського паперу для запрошень, віяло з карток з варіантами меню, роздрукована на плотері схема розсадження гостей.
Вона якраз тонким механічним олівцем вносила правку в розташування столика для колег, коли Кирило вимовив свою фразу.
Вона завмерла. Олівець застиг в міліметрі від паперу. Кілька секунд вона сиділа нерухомо, не обертаючись, і ця пауза була страшнішою за будь-який крик. Потім вона повільно, з якоюсь механічною грацією, поклала олівець точно по центру блокнота, що лежав поруч, вирівнявши його по краях. І тільки після цього підняла на Кирила очі.
Її погляд був спокійний. Лякаюче спокійний. Ні тіні роздратування, ні проблиску гніву.
— Це третій, — промовила вона. Її голос був рівним. — Третій список за два тижні, Кирило. Що цього разу? Кого ми забули ощасливити запрошенням на наше весілля?
Він незручно підійшов до столу і поклав аркуш на самий краєчок, боячись порушити її священний порядок.
— Дарино, ну ти зрозумій… Вона каже, тітка Галя образиться, якщо не покликати її троюрідну сестру. Вони в молодості дуже дружили. І ще пара колег з її старої роботи. Вони її дуже виручали свого часу.
Він говорив швидко, плутано, немов намагався проскочити небезпечну ділянку дороги на високій швидкості. Дарина навіть не поглянула на список. Її очі, як і раніше, були прикуті до його обличчя.
— Тітка Галя. Та сама, яку ми бачили один раз у житті п’ять років тому на ювілеї твого дядька? І яка тоді переплутала мене з офіціанткою і попросила принести їй ще один келих ігристого? — вона не питала, вона констатувала факти.
Кожен факт був маленьким, гострим осколком скла, який вона вкладала йому в долоню.
— А троюрідна сестра цієї жінки… Яке вона має відношення до нас? До нашого життя? До нашого дня?
— Ну, вона ж родичка… — пролепетав він, відчуваючи, як його аргументи розсипаються в пил під її спокійним, важким поглядом.
— Родичка твоєї тітки. Не твоя. І вже тим більше не моя, — Дарина повільно підвелася зі стільця. Вона була невисокою, але в цей момент здавалося, що вона дивиться на нього зверху вниз. Вона обійшла стіл, зупинилася навпроти нього і схрестила руки на грудях.
— Кирило. Поясни мені одну просту річ. Ми з тобою півроку складали ці списки. Ми перевіряли кожну людину. Ми сперечалися, лаялися, шукали компроміси. Ми вирішили, що це буде наше свято. Для нас і для найближчих нам людей.
Тих, хто знає нас обох. Тих, хто радий за нас. Коли твоя мама встигла стати головним організатором і розпорядником нашого свята?
Її голос не підвищувався. Він ставав тихішим, щільнішим, і від цього ставав тільки вагомішим. Вона не нападала. Вона препарувала ситуацію, і Кирило відчував себе тим самим жабеням на лабораторному столі, якого зараз розкриють без будь-якої анестезії. Він мовчав, не знаючи, що відповісти.
Мовчання Кирила було відповіддю красномовнішою за будь-які слова. Він просто стояв, опустивши плечі, і дивився на свої черевики, немов вони були найцікавішим об’єктом у всесвіті.
— Послухай мене дуже уважно, — почала вона, виважуючи кожне слово, ніби забивала цвяхи.
— Я зараз не питаю, чому твоя мама це робить. Мені байдуже на її мотиви, на її образи і на її старих колег, які колись їй допомагали. Я питаю тебе. Тебе, Кирило. Чому ти це приносиш мені?
Вона обійшла стіл, її рухи стали різкими, хижими. Вона взяла зі столу папку з роздрукованим кошторисом, де навпроти кожної позиції стояли вивірені до копійки цифри. Вона недбало кинула її на стіл перед ним. Аркуші віялом розлетілися по поверхні.
— Бачиш це? Це не просто папірці. Це наш бюджет. Гроші, які ми відкладали майже два роки. Мої і твої. Кожне нове ім’я в цьому твоєму дурному списку — це не просто рядок. Це місце в ресторані.
Це їжа, напої, обслуговування. Це дві, три тисячі з нашої кишені на людину, яку я не знаю і знати не хочу! Людину, якій на нас глибоко наплювати, але якій важливо прийти, поїсти за наш рахунок і потім обговорити, чи достатньо гарною була гаряча страва.
Вона уперлася руками в стіл по обидва боки від папки і нахилилася до нього. Її обличчя було в якихось тридцяти сантиметрах від його, і він бачив, як потемніли її очі. У них більше не було холодного спокою, в них горів темний, лютий вогонь.
— Твоя мати не допомагає нам, Кирило. Вона не піклується. Вона самостверджується. Вона перетворює наш день на свій бенефіс, на ярмарок марнославства, куди потрібно скликати всіх, перед ким їй хочеться похвалитися.
А ти — її слухняний кур’єр. Ти навіть не намагаєшся їй щось пояснити. Ти просто приносиш мені її ультиматуми, підібгавши хвіст, і сподіваєшся, що я якось це проковтну.
Вона випросталася, і її голос набрав сили, заповнивши собою всю кімнату. Він дзвенів від стримуваної люті, від презирства, яке вона більше не вважала за потрібне приховувати.
— Якщо твоя мати буде оплачувати наше весілля, нехай хоч кого кличе на нього і хоч у якій кількості, а якщо ні… То нехай взагалі не лізе сюди зі своїми списками! Все!
Останнє слово пролунало як постріл. Вона різко відвернулася від нього, демонструючи, що розмова закінчена.
Кирило, оглушений цією лютою тирадою, нарешті знайшов у собі сили щось сказати. І це було найгірше, що він міг сказати в цій ситуації.
— Дарино… ну не можна ж так. Потрібно мати хоч якусь повагу до старших. Вона ж мама…
Він замовк. Вираз її обличчя змінився так різко, що йому стало не по собі. Вогонь в її очах згас.
Вона подивилася на нього так, як дивляться на зовсім незнайому людину, з якою випадково зіткнулися на вулиці. І в цьому погляді Кирило побачив кінець.
Фраза про повагу, вимовлена Кирилом, не стала іскрою, що підпалила порохову бочку. Вона була рубильником, який знеструмив весь ланцюг.
Вона перестала бачити в ньому свого нареченого, чоловіка, з яким збиралася прожити життя. Вона дивилася на нього так, як вчений дивиться на невдалий експеримент: з холодним жалем, але без будь-якої особистої участі.
Він більше не був частиною її планів, її світу. Він був просто людиною, що стояла в її кімнаті. Чужим.
Кирило дивився на її спину, не в силах поворухнутися або видати звук. Він відчував, що зараз відбудеться щось незворотне, але його воля була повністю паралізована холодом, що виходив від неї.
Дарина зупинилася біля того місця, де лежали її акуратні схеми розсадки. Вона подивилася на них, на зразки запрошень, на кошторис — на всі ці артефакти майбутнього, якого більше не існувало.
Потім її погляд впав на безглуздий, складений вчетверо аркуш, принесений Кирилом.
Вона підняла ліву руку. Світло від люстри тьмяно блиснуло на гладкому обідку обручки з невеликим, але чистим діамантом. Він сам вибирав її, пишався своїм смаком, пам’ятав, як тремтіли її пальці, коли він одягав її на них у тому ресторані на даху.
Тепер її пальці були абсолютно твердими. Вона обхопила каблучку великим і вказівним пальцями правої руки і стягнула її. Вона зісковзнула легко, без найменшого опору.
Тримаючи каблучку двома пальцями, немов якусь дивовижну комаху, вона занесла її над списком його матері. На секунду вона завмерла, даючи Кирилу можливість повною мірою усвідомити те, що відбувається.
А потім вона розтиснула пальці. Каблучка впала на папір з тихим, сухим клацанням. Цей ледь чутний звук у оглушливій тиші кімнати пролунав голосніше за постріл.
Дарина одним пальцем, легким, майже гидливим рухом, підсунула цю композицію, по гладкій поверхні столу до Кирила.
— Ось, — її голос був абсолютно рівним, беземоційним, як у секретаря, що передає документи на підпис.
— Передай своїй мамі. Це замість запрошення. Нехай тепер вона за тебе виходить заміж, раз краще знає, як влаштовувати твоє життя.
Вона зробила паузу, даючи фразі ввібратися в повітря, в стіни, в його свідомість.
— Весілля не буде.
І після цього вона розвернулася. Але вона не пішла в спальню, щоб зібрати речі. Вона не грюкнула вхідними дверима. Вона спокійно, рівним, розміреним кроком попрямувала на кухню.
Перші кілька хвилин Кирило не рухався. Він стояв, врісши в підлогу, і дивився на блискучий обідок каблучки.
Звук води, що ллється з крана, а потім тихий стукіт склянки об стільницю на кухні були єдиними звуками в квартирі, і вони здавалися йому оглушливо гучними, непристойними у своїй буденності.
Його мозок відмовлявся обробляти те, що сталося. Він не міг знайти потрібних думок, потрібних слів. У цьому вакуумі, в цій паралізуючій паніці він зробив єдине, що вмів робити в критичній ситуації, — дістав телефон і набрав номер, який був першим у списку швидкого набору.
— Мамо, приїжджай. Все дуже погано.
Валентина Петрівна з’явилася через сорок хвилин. Вона не подзвонила в домофон, а відкрила двері своїм ключем, увійшовши в квартиру не як гостя, а як повноправна господиня, яка поспішає навести порядок.
— Де вона? Що вона… собі дозволяє?
— На кухні, — тихо відповів Кирило, не відриваючи погляду від столу.
Мати рішучим кроком попрямувала на кухню. Дарина сиділа за столом, повільно попиваючи воду з того самого стакана. Вона не підхопилася, не наїжачилася. Вона спокійно підняла на жінку, що увійшла, очі, і в її погляді не було ні страху, ні ненависті. Тільки безмежна, холодна втома.
— Що ти зробила з моїм сином? — почала Валентина Петрівна відразу, зупиняючись у дверях.
— З вашим сином? Рівним рахунком нічого, Валентино Петрівно. Я просто перестала намагатися зробити з нього свого чоловіка.
Голос Дарини був спокійний, майже дружній, і від цього її слова звучали ще жорстокіше.
— Ви, напевно, через список. Не хвилюйтеся, справа не в ньому. І не у вашій троюрідній тітці. Це каблучка, яку ваш син зараз принесе і віддасть вам, — вона говорила так, ніби Кирила не було в сусідній кімнаті, ніби він уже був частиною минулого, — це не істерика нареченої. Це діагноз.
Вона перевела погляд з матері на невидимого за стіною Кирила, і її голос став ще тихішим, ще виразнішим.
— Адже я збиралася заміж за нього. За Кирила. Я хотіла будувати життя з ним. А виявилося, що це неможливо. Тому що в комплекті з ним завжди йдете ви.
Не як майбутня свекруха чи бабуся моїх дітей. А як головний акціонер нашого шлюбу з правом вирішального голосу.
А ваш син — не мій партнер. Він просто виконавчий директор, який боїться вас не послухатися.
Валентина Петрівна відкрила рот, щоб заперечити, але слова застрягли у неї в горлі. Дарина говорила не як скандалістка, а як лікар, який пояснює родичам безнадійного пацієнта суть хвороби.
— Розумієте, я не хочу прожити життя, постійно озираючись і питаючи у вас дозволу.
Чи можна нам поїхати у відпустку саме сюди? Чи можна нам купити саме ці меблі? Чи можна нам назвати дитину тим ім’ям, яке подобається нам, а не вам?
Я не хочу, щоб мої рішення, наші спільні з чоловіком рішення, проходили вашу цензуру. А з Кирилом по-іншому не буде. Ніколи.
Вона знову подивилася в бік вітальні.
— А він… він би так і стояв між нами все життя. Не стіна, не захисник, не арбітр. Просто листоноша, який передає чужі вимоги і винувато опускає очі. Я не хочу такого чоловіка. Мені дуже шкода. Але я себе поважаю більше.
Вона встала. Взяла свою сумку, яка весь цей час стояла біля ніжки стільця. Вона не метушилася, її рухи були спокійними і остаточними. Вона обійшла стіл і попрямувала до виходу з кухні, зупинившись на мить поруч із застиглою Валентиною Петрівною.
— Справа не в вашій любові до сина, — сказала вона майже пошепки. — А в тому, що ця любов не залишає місця для когось іншого. Прощавайте.
Дарина пройшла повз неї, повз Кирила, який так і не зрушив з місця, і попрямувала до виходу. Дверний замок тихо клацнув. У квартирі запала тиша, але це була вже зовсім інша тиша. Важка, в’язка, наповнена невисловленими докорами.
Мати і син залишилися самі. Валентина Петрівна повільно повернулася і подивилася на Кирила. І вперше в житті вона побачила в його очах не обожнювання і покірність, а щось інше. Щось порожнє і страшне.
А він дивився на неї, на джерело всіх своїх бід і виправдань, і розумів, що жінка, яка щойно пішла, була права. Весілля не буде. І, здається, життя теж…
Спеціально для сайту Stories
