Сім’я у Вадима була досить суворою. Традицій від покоління до покоління дотримувалися неухильно.
Прадід, дід Вадика, а слідом і батько були лікарями. Хлопчика змалку готували до того, що він піде за традицією – стане лікарем. Продовжить династію. А також одружиться з порядною дівчиною з інтелігентної сім’ї, приведе у світ сина, і в цьому теж буде як батько. Як дід. Як кілька поколінь “до”.
Незалежно від того, що коїлося навколо, у Меркуленків були найвищі цілі. Лікувати і рятувати людей, і приводити у світ нових лікарів.
Іноді Вадик дивився в очі своєї матері – колись дівчинці з інтелігентної сім’ї – і намагався знайти в них… щастя. Радість. Світло. І… не знаходив.
– Мамо, ти кохаєш тата? – запитував Вадик.
– Про що ти говориш?! Звичайно, кохаю! – дещо роздратовано відповідала Тамара. – Твій батько – геніальний лікар, прекрасна людина…
– А чоловік?
– Що?
– Ну… чоловік він який?
– Ти збожеволів, мій любий. Ти не можеш ставити мені такі запитання.
– Мамо… ну от батько він так собі.
Мати театрально хапалася за обличчя руками, зображуючи жах. Що, мовляв, ти таке кажеш?!
– Я ж його майже не бачу. – кисло пояснював Вадик. – Приходить, коли я сплю. Коли я встаю вранці – тата вже немає вдома.
– Спи! Коли ти сам станеш лікарем, ти зрозумієш, що потрібно вибирати. Його обов’язок – рятувати людські життя, лікувати людей. Знав би ти, скільки людей зобов’язані життям твоєму батькові!
Вадик лежав у темряві й думав, що все це якась жахлива нісенітниця. Люди зобов’язані життям його батькові, а в його, Вадика, житті тата немає майже зовсім. Зрідка у вихідні. Хіба це справедливо?
Він розумів, що лікарем ставати зовсім не хоче. Ні, сама по собі наука була йому цікава – щойно навчившись читати, Вадик насамперед поліз у батькові підручники.
Але міркуючи про те, що лікарі обирають роботу, а не сім’ю… рятують чужі життя, а у власному чорт ногу зламає – думаючи про це, Вадик розчаровувався в медицині.
Чи такі вже хороші традиції, бути лікарями, вчителями, артистами, у кількох поколіннях? Можливо, саме ця одноманітність робить життя цілих сімей нещасними. Але ж нещасливі батьки Вадика, очевидно ж!
Сперечатися з батьком, однак, Вадик не став. Вступив до медичного, навчався майже на одні п’ятірки. Батько хотів, щоб Вадик став хірургом, але тут уже хлопець не поступився. Заявив, що хоче піти в педіатрію.
– Хм. – сказав Андрій Якович. – А що? Дуже гідно і похвально.
Він глянув на дружину. Тамара тут же натягнула посмішку і кивнула. Мама Вадика не сперечалася з чоловіком. Вона була освіченою жінкою з інтелігентної сім’ї, але жодного дня в житті не працювала. Її робота полягала в тому, щоб створювати комфорт чоловікові.
Виховувати сина. Бути красивою на випадок виходу з чоловіком у світ, на який-небудь захід.
Вадик отримав диплом і проходив інтернатуру в дитячому відділенні п’ятої міськлікарні, коли йому влаштували оглядини. Або, для нього, а не йому – він у цьому не надто розбирався.
Віра була дочкою начальника Андрія Яковича. Начальник цей, Григорій Петрович, прийшов із сім’єю на ювілей батька Вадима, там молодих і познайомили.
Віра, мабуть, теж добре підготовлена батьками, посміхалася Вадику і залицяння приймала прихильно. А йому здавалося, що він дивиться на весь цей сюр збоку. Середньовічний сюр, до того ж.
Але дівчина виявилася милою, чарівною. Приємною. Вадик продовжив спілкування після ювілею – запросив у кіно, в кафе. Кілька разів вони зустрічалися після роботи і гуляли в парку.
Одного разу Вадик затримався – він їхав на метро, якийсь вихід невдало і невчасно закрили, і поки він шукав місце зустрічі, вийшовши в іншому місці, запізнення стало майже критичним.
Він увійшов до парку з протилежного боку і пішов до пам’ятника, де була призначена зустріч. Приготувався вибачатися. На підході Вадик помітив, що наречена розмовляє з кимось по телефону. Вадим не міг собі пояснити ні тоді, ні після, що саме змусило його затіяти гру в шпигунів.
Віра і так на нього не дивилася – вона стояла обличчям до стежки, звідки Вадик мав з’явитися. Але цього йому здалося мало. Вадим зменшив крок, зійшов зі стежки, і почав за спиною у Віри пробиратися до місця зустрічі по кущах. Коли він був зовсім поруч, до нього долетіли уривки розмови:
– Так… так… так, ні! Ну, зустрічаюся, звичайно, а що мені залишається? Із татусем же моїм не забалуєш!
Віра замовкла. Вадика кинуло в піт. Вона зустрічається з ним, бо наполіг її батько. А так він, Вадим, їй зовсім не цікавий.
Він хотів вийти з-за дерева і підійти до Віри, але тут вона знову заговорила:
– Мені інший Меркуленко подобається. Так-так, батько. Ось із ким би я без розмов пішла… у будь-яку операційну. Хі-хі. Ну і що, що старий? Він хірург… бачила б ти його руки. А очі. Мені здається, він ще ого-го.
Вадик відчув біль за ребрами і нудоту. Цікаво, чи були в батька інциденти на роботі з такими ось як Віра? З Вірою-то не було нічого, але вона мріє. От Вадик дурень!
Він не став виходити зі свого укриття. Просто пішов із парку, від Віри.
Коли вона зателефонувала, Вадик не взяв слухавки.
А потім відбулася розмова з батьками:
– Ми думали, все гаразд. Віра тобі сподобалася.
– Ви помилилися. – намагаючись здаватися спокійним, сказав Вадим.
– Ну… погано. Таку наречену ще піди пошукай. Я тебе, звісно, не можу змусити з нею одружитися…
– І то слава Богу! – перервав батька Вадик. – Тату, мені там ще потрібно матеріали для статті вивчити… вибач.
– Звісно. – знизав плечима Меркуленко -старший. – Вивчай…
Вадик пішов у свою кімнату, а Андрій запитав у дружини:
– Він тобі нічого не казав?
– Звичайно, ні! Ми ж разом із ним розмовляли.
– Ну… що ж. Він ще молодий. Встигне одружитися.
– Звичайно! – усміхнулася Тамара.
Вадик зібрався одружитися з медсестрою зі свого відділення, Ольгою. Дізнавшись про наміри сина, Андрій влаштував удома грандіозний скандал. Вмовляв. Кричав. Маніпулював.
До маніпуляцій він перейшов, коли зрозумів, що все інше на сина не діє. Батько поморщився, схопився за груди і важко опустився на стілець.
Тамара забігала. Гостро запахло серцевими краплями.
– У тата завтра операція. – мати капала краплі в чарку. – Серйозна. Ти не можеш його так доводити! Ти маєш сказати, що все це – несерйозно. Ти поговориш із цією… дівчиною, і все їй поясниш.
Батько тер груди й косився на Вадика. Цирк, та й годі!
– А що я маю їй пояснити, мамо?
– Що ти не можеш з нею одружитися, зрозуміло! – вигукнула мати.
– А чому, власне, я не можу з нею одружитися? Я хочу з нею одружитися. Я хочу познайомити її з вами, хоч, може, це й даремно.
– Тамаро, облиш… ми виростили невдячного сина. Нехай іде й одружується з ким хоче. Нашого благословення він не отримає!
– Я обійдуся. – сказав Вадик. – Мамо. Тату. Бувайте здорові!
– Якщо підеш… – прохрипів батько. – Якщо ти зараз вийдеш із дому, ніколи більше сюди не повернешся!
Вадим вийшов із вітальні, а потім і з квартири, коли мати намагалася всучити батькові смердючу чарку з ліками. Грюкнули вхідні двері.
Андрій розігнувся і прибрав руку від грудей. Тамара все ще пхала йому краплі.
– Та прибери ти це! Нічого кращого не придумала? Це ти винна!
– У чому? – сторопіла Тамара.
– У тому, що син пішов кривою доріжкою!
Жінка промовчала. Так, вона знала плани свого чоловіка на Вадика. Але ж він став лікарем, що ж Андрію ще потрібно? Ну ось, їх двадцять п’ять років тому одружили мало не силою. Батьки. І все життя вона живе якось… правильно й нудно. Не своїм життям начебто.
Але в чомусь чоловік має рацію, звісно… медсестра – це перебір.
– Кажи, що хочеш. Я так втомилася!
Тамара відвернулася і пішла в кімнату. Чоловік ліг спати в кабінеті. Наступного дня вони офіційно роз’їхалися по різних кімнатах, і абсолютно віддалилися одне від одного.
Тамара виконувала свої домашні обов’язки, іноді перекидаючись із чоловіком парою фраз у справі. Андрій, як і раніше, переказував їй частину своєї зарплати. Вони й були чужими, а тепер немов стали просто перехожими…
Вадик з Олею одружилися і стали жити в неї. Разом з мамою Ольги, Наталією Борисівною.
– Теща у мене світова! – розповідав Вадик колегам, пригощаючи всіх домашніми пирогами.
Саме у дружини вдома Вадик і зрозумів, що таке сім’я. І хоч батька Олі давно не було в живих, але тут не сумували і не страждали. Тут жили. Кохали. Розмовляли одне з одним.
Наталя працювала касиром у театральній касі.
– А що, мамо, можете нам квиточки відкласти на гарну виставу? Я викуплю.Спеціально для сайту Stories
– Ще чого вигадав! Я скажу, в який день приходити, і просто забронюю вам з Ольгою місця. Не треба нічого платити, ти чого як не рідний?
І все це було щиро. І все це гріло.
Через два роки Оля дізналася, що чекає на дитину.
– Вадику, ти маєш сказати своїм. – зітхнула вона. – Мені здається, вони мають право знати.
– Мати право не те саме, що мати бажання, люба… – сумно відповів Вадик. – Не турбуйся ти про це! Тобі зараз краще взагалі ні про що не турбуватися.
У визначений термін з’явився на світ син. Назвали Степаном.
– Ну, що? Ще один лікар на світ з’явився? – усміхнулася щаслива бабуся.
– Та тіпун вам на язик, мамо! – обурився Вадим. – Сам виросте і сам вирішить!
– Та не потрібно мені ніякого тіпуна, синку! Я з тобою солідарна.
Життя стало більш клопітким, але щасливим. Оля сиділа зі Стьопкою. Вадик і Наталя працювали, вечорами сюсюкалися з малюком, шикуючись у чергу. Ольга ні-ні, та нагадувала Вадику, що непогано б повідомити його батькам, що вони стали бабусею і дідусем.
Вадик був упевнений, що його батько знає про всі успіхи сина. І про робочі, і про сімейні. Знає, але не дзвонить. Значить, не хоче. Значить, не цікавить його онук.
Власне, і син не цікавить, і не цікавив ніколи. Андрія Яковича цікавили власні плани і проекції. А коли щось не вийшло так, як він задумав, – усе. Охолов. Забув уже, напевно…
Вадик усе ж зателефонував із роботи.
– Привіт, мамо.
– Привіт, синку. – абсолютно нейтрально сказала мати.
– Як ваші справи?
– Нормально. А твої?
– Працюю. Кандидатську пишу. Син у мене.
У слухавці повисла пауза. Потім мати сказала все тим же чужим голосом:
– Вітаю тебе, синку. Здоров’я вам.
Вадиму хотілося заплакати і закричати. Крикнути просте й банальне: “Мамо, це ж я, твій син!” Але він промовчав. Подякував і повісив слухавку. Довго ще Вадик сидів, дивлячись у вікно, думаючи одну фразу: “Даремно і подзвонив!”. А потім прийшли батьки пацієнтки, і він переключився.
Вдома Вадик усе розповів дружині, і попросив більше не піднімати цю розмову:
– Вибач, Олю, що в мене такі батьки.
– Батьки як батьки. – зітхнула вона. – Просто вони поводяться так, як вважають правильним. Тут уже нічого не поробиш.
Йшов час, Степан робив перші кроки. Вадик із жалем їхав на конференцію молодих фахівців – ось точно ж пропустить щось цікаве в житті Степана! Ользі було велено все фіксувати на камеру.
– Я зрозуміла! Їдь уже. Я все-все буду для тебе знімати!
– Для нас!
– Само собою!Вони поцілувалися, і Вадик поїхав.
Ближче до ночі у квартирі пролунав дзвінок. Ольга ще не спала – знімала з сушарки чисті речі, вішала сушитися мокрі, з пральної машини. Сто років не дзвонив домашній телефон! Ользі раптом стало страшно. Не за те, що розбудять Степана чи маму. А за Вадика. Раптом із ним щось сталося?
– Так! – хрипло вигукнула вона в слухавку.
– Вибачте… – заплаканий жіночий голос. – Можу я з Вадимом поговорити?
– Е-е… його немає. А хто це?
– Це його мама.
– О! – вигукнула Оля. – Вітаю!
Мама! Вона вже мало не подумала дурницю. Що у Вадика є інша. Заплакана жінка майже вночі… голос молодий.
– У Вадика не відповідає мобільний. На роботі чергова сестра дала ваш номер…
– Вадик на конференції. Міжнародній. – майже вихваляючись сказала Ольга.
– А в нас Андрія Яковича швидка відвезла непритомним! І мені дуже, дуже страшно! Чому ж у Вадика вимкнений телефон?
До Ольги почало доходити, що мати її чоловіка трохи не в собі від страху.
– Тамаро…
– Михайлівна.
– Тамаро Михайлівно, звісно ж. Що потрібно зробити? Вадик у літаку, тому й недоступний. Мені приїхати до вас?
– А ви можете? – з величезною недовірою запитала Тамара.
– Можу.
– Але я не вдома. Я в лікарні. У коридорі.
– Я приїду, куди ви скажете.
Передоручивши сина мамі, уточнивши, що зранку Наталі на роботу не треба, Ольга викликала таксі і поїхала в лікарню до свекра і свекрухи. Вона доволі швидко і просто пройшла нагору, і там одразу знайшла матір Вадика. Вона бачила жінку на фото.
Ольга сіла поруч і погладила Тамару по руці.
– Ви – Оля?
– Ну, звісно!
– Нічого не зрозуміло. Це не серце. Він не приходить до тями. Господи! – вигукнула вона раптом.
– Що таке?!
– Я думала, що не кохаю його. Що промучилася все життя. А тепер тільки й думаю: не дай Боже це все. Не дай Боже! Але якщо не серце, то що ж це?!
– Не серце, значить може бути інфекція. Або, запалення. Ви повідомили лікарям, хто він?
– Н… ні.
– Ну ви даєте! Я, звичайно, розумію, що життя кожного пацієнта безцінне, але ми ж із вами все розуміємо!
Ольга знайшла чергового лікаря і пояснила, хто їхній новий хворий. Лікар пожвавився:
– Серйозно? Сам Меркуленко? А чого ж його до нас…
– Дружина розгубилася. Робіть що-небудь! Робіть МРТ, беріть аналізи. Не сидіть, будь ласка
– Я зрозумів, зрозумів! Усе зробимо. Меркуленко… так би відразу й сказали.
Олю підмивало запитати, чи читають медики папери пацієнтів, які надійшли.
– Якщо щось потрібно – я медсестра.
Він усміхнувся:
– Дякую. Медсестри в нас є.
Меркуленко-старшого врятували. Знайшли кісту в печінці, яка обмежила кровотік, спричинивши втрату свідомості, і благополучно видалили її.
У лікарні за ним доглядала Ольга, чим неймовірно бентежила Андрія Яковича. Нарешті йому набридла метушня Ольги і він сказав:
– Сядь.
– Зараз, мені ще…
– Сядь! – підвищив голос Меркуленко. – Дружина сказала, хто ти. Вибач! Якщо зможеш, звісно.
– Ви переді мною ні в чому не винні. Вам перед сином треба вибачитися.
– Ну-ну… розберемося. – він помовчав. – Онука привезеш мені?
– Зараз?!
– А що, хіба не можна?
– Та у вас тут… трубки, апарат. А йому рік! Усе порушить.
– Будемо стежити, щоб не порушив. І… досить тут уже мене обходити. Тут є свій персонал. І дружина моя десь тут ходить… а ти що ж? Про інститут не думала навіть?
Ольга зніяковіла. Насправді, вона вже перечитала багато літератури для вступу в інститут.
– Чому не думала? Думала. Гаразд. Я за Стьопою поїхала. Поводьтеся тут пристойно! І Вадик, до речі, сьогодні ввечері прилітає.
– Я радий. – стримано посміхнувся Андрій.
Радий він. Головне, щоб вистачило мужності вибачитися перед Вадиком. Ольга їхала в метро і розуміла, що хоче спати. Скільки вона там пробула, у лікарні? Дві доби? Дві з половиною? Зараз засне і проїде свою станцію.
Ольга наобнімалася із сином і поспала кілька годин. Потім одягнула дитину і зібралася їхати.
– Думаю, тобі потрібно дочекатися чоловіка. – насупилася Наталя. – І вирішити спільно, чи везти Степана до них.
Вона взяла на роботі за свій рахунок, керівництво в театрі було не надто задоволене.
– Мамо, ти про що? Він же дід!
– А де він був весь цей час, той дід?
– Мамо, та він мало на той світ не потрапив! Ти чого?
– Гаразд. Гаразд, чого це я, справді.
Ольга зі Степаном пішли. Наталі просто страшенно прикро було за Вадика. Такий хлопець… і таке скотиняче ставлення.
Вадим приїхав увечері й уважно вислухав тещу.
– Мамо, я на них не злюся. Уже. І ви не зліться.
– Та щось вона прям застрягла там… що робити в лікарні з малюком?
– Усе буде добре!
– Та тобі-то я вірю…
Вадик обійняв тещу, вийшов із дому і поїхав у лікарню, дивуючись, чому Ольга йому навіть нічого не написала. Боялася? Чого?
У лікарняному коридорі його мати водила Стьопу туди-сюди за ручку. Біля плакатів вона зупинялася, брала онука на руки і показувала йому картинки.
– Привіт. – сказав Вадик.
– Привіт. – усміхнулася мати. – А ми тут…
– А Ольга?
– Не знаю. Іди, сам подивися.Спеціально для сайту Stories
Дружина Вадика сиділа на стільці біля ліжка його батька і щось швидко-швидко записувала. Вадим прислухався. Батько цілком серйозно читав його дружині лекцію на тему печінкової недостатності. Але найдивовижніше, що вона із задоволенням слухала і писала з розумним виразом обличчя.
– Тату, ти у своєму репертуарі, звісно… – іронічно сказав Вадик.
Вони повернулися, подивилися на нього. Ольга зніяковіло посміхнулася.
– Тс-с! – сказав батько. – Я майже дочитав. Закінчу, і обов’язково перед тобою вибачуся.
– Ну, звісно. – усміхнувся Вадик. – Як самопочуття?
– Краще за всіх! У мене була найпрофесійніша доглядальниця. Не заважай їй готуватися стати лікарем.
– О-о! – сказав Вадик.Спеціально для сайту Stories
Він вийшов із палати, підійшов до мами і взяв Степана на руки. Мати обійняла Вадика і неголосно запитала:
– Ти щасливий, синку?
– Дуже, мамо.
Вона кивнула. Вадик подивився їй в очі й зрозумів: мати теж щаслива. Ну нарешті!..
