Якби Соня знала, як усе обернеться, вона б ніколи не виходила заміж за Віктора. Хоча нічого іншого їй і не залишалося: коли через три місяці рідкісних зустрічей вона виявила, що чекає дитину, він благородно запропонував руку і серце, і вона, не роздумуючи, погодилася.
Погодилася не від великого кохання, а тому що сил уже не було жити з бабусею, а Віктор має чотирикімнатну квартиру в центрі. Щоправда, не у Віктора, а в його батьків, але ж він єдиний син, де їм ще жити, та ще з дитиною.
Хто знає, може їм і вдалося б зберегти цей шлюб, якби не його батьки.
Соня звикла вважати себе зіркою, навіть після того, як вона пішла зі спорту, всі продовжували впізнавати її, захоплюватися, ставити запитання. Та той самий Віктор клюнув на неї тільки через те, що Соня була знаменитістю. Але його батьків її спортивне минуле зовсім не вражало.
– Тобто ти в школі практично не вчилася? – спитала його мама, висока жінка з намальованими чорними дугами брів.
– Я вчилася, – ображено відповіла Соня. – Просто випускні іспити не дуже вдало здала, а у коледжі мені зовсім не сподобалося.
З навчанням у Соні справді не виходило. Зізнаватись у цьому не хотілося, але до п’ятнадцяти років вона і справді практично не вчилася, а за три роки так і не змогла наздогнати однолітків.
Взагалі, Соня мріяла бути психологом. Після того, як вона півроку пролежала з травмою і вирішила, що з великим спортом треба закінчити, у Соні почалася депресія, і бабуся знайшла психолога, онука якоїсь своєї знайомої.
Звали психолога Яном, і він був лише років на десять старший за Соні, але здавався їй страшенно дорослим і розумним. Ян їй тоді допоміг, і Соня вирішила, що теж хоче так: бути психологом і допомагати людям. Але поки що вона не могла допомогти навіть самій собі.
Біологію вона провалила, ледве набрала мінімальний бал. Збиралася перездати наступного року, але так і не перездала. А ще через рік дізналася про дитину, от і вийшло, що освіти в неї не було.
– Так може краще все правильно зробити та вчитися піти? – запитала мати Віктора таким тоном, наче пропонувала Соні приготувати на обід картоплю замість макаронів.
З цієї миті все й пішло не так. Соня чекала, що Віктор заступиться за неї, але він промовчав, опустивши голову до своїх дірявих шкарпеток. Може, теж думав, як його мати.
Звісно, дитину вона хотіла залишити. Батьки поселили їх у маленькій кімнаті, одразу заявили, що харчуватимуться окремо, прикриваючись хворобою шлунка у батька. Наче Соня відмовилася б від парових котлет.
Котлет не діставалося ні Соні, ні Віктору. Він намагався працювати, але зі змінним успіхом, тільки автомобіль, подарований Соні на весілля батьком, трохи рятував ситуацію.
Із батьком Соня практично не спілкувалася. Він пішов із сім’ї, коли їй було років сім, поки вони з мамою були на зборах, і ні мама, ні Соня особливо не здивувалися, він уже давно ніби жив окремо.
Аліменти батько не платив, принаймні так говорила мама. На весіллі з’ясувалося, що це не так, він запевняв, що щомісяця переказував гроші мамі на рахунок. З’ясовувати це Соня не стала, бо з мамою на той час стосунки були складними.
Те, що Соня нічого не знає, батько не подумав. Але пам’ятав, що в дитинстві вона казала, що виросте і одразу придбає собі машину. Коли вони з батьком їхали по пустим дорогам, він завжди дозволяв Соні покерувати, і вона була в захваті від того, що машина підкоряється її волі. Вона і зараз любила машини і мріяла відучитися на права, але грошей на це не було.
Коли Соня пішла зі спорту, мама різко втратила інтерес до неї і відправила жити до бабусі.
У перший же тиждень Соня скучила не лише по мамі, а й за смачною їжею: виявилося, що не всі люди можуть купувати все, що їм заманеться, і бабуся, наприклад, розтягувала одну шоколадку на тиждень. Соня від шоколадок зовсім відвикла, їй не можна було таке їсти, але от авокадо, свіжу рибу, фрукти та горіхи хотілося купувати щодня.
– Ти ж сама вирішила піти зі спорту, – відповіла їй мати на прохання переказати гроші. – Звідки вони в мене? Я не друкарська машинка. Поки виступала, гроші були, а тепер звідки? Усі заощадження пішли на лікування.
Повернутись у спорт було можна. Але Соня після першого ж тренування зрозуміла, що не готова щодня працювати через біль. А лікар сказав, що біль ще не пройде довго. Ні, їй не забороняли, але попередили: травма може повторитися, а щоб відновитись, доведеться багато й уперто працювати через біль.
Соня не захотіла через біль. Вона втомилася від болю. І чекала, що мати її зрозуміє. Та мама не зрозуміла.
Бабуся жила у селищі за тридцять кілометрів від міста. Ходити до місцевої школи Соня не захотіла, там її в перший же день почали булити, знаменитостей вони не любили. Довелося щодня їздити електричкою до міста, топити піч дровами, ходити пішки до магазину майже за кілометр, бо там було дешевше. Від цього життя Соня і втекла у свій невдалий шлюб, сподіваючись на те, що тепер почнеться нормальне життя.
Чи не почнеться. Дівчинка народилася хворобливою, і Віктор, мало того, що хотів хлопчика, так тепер Соня була винна в тому, що дівчинка хворіє, бо приймала весь час свої ліки.
Вона винна, чи що, що наслідки від травми досі завдають біль, і без них вона взагалі ніяк не може? Коли вони почали сваритися, його батьки тільки підливали олії у вогонь, навіть не намагалися допомогти їм із дитиною чи грошима. І життя Соні перетворилося на пекло: коли дівчинка почала ходити, тільки й чула, щоб та туди не ходила, це не чіпала, і взагалі йдіть гуляти, нема чого вдома сидіти.
Вона досі почувала себе в гостях, а враховуючи те, що з Віктором стосунки зовсім зіпсувалися, це стало нестерпно.
Соня все частіше думала про розлучення, але не знала, куди їй йти. Кілька разів вона заводила розмови з мамою, яка тепер жила теж у центрі, але в новому будинку, у свого чергового коханця, власника книжкового бізнесу, потім уже прямо попросила її про допомогу.
– Може, ти зможеш винайняти нам кімнату? На час, поки Поліна не піде до садка, щоб я могла влаштуватися на роботу.
– У сенсі зняти? Я що, Рокфеллер? Їдь до бабусі, я тобі не помічник.
У бабусі Соня тепер рідко бувала: їздити з дитиною електричкою було важко, а Віктора не допросишься їх відвезти. Машина начебто належала їй, але за фактом Віктор користувався їй у своїх інтересах, і останнім часом не тільки пасажирів возив: Соня знайшла в бардачку чужу помаду, і він навіть особливо не намагався вигадати правдоподібне пояснення.
А коли приїжджала, то все більше і більше жахалася, як розвалюється будинок, і як жити в таких умовах з дитиною було незрозуміло.
В один із своїх рідкісних приїздів вона й зустріла Яна. Віктор, як завжди, відмовився її везти, і вони з Поліною поїхали електричкою. На зворотному шляху вона втомилася і почала вередувати, і вони мало не запізнилися, Соня ледве встигла застрибнути в електричку, коли двері вже зачинялися. Захекавшись, вона сіла на єдине вільне місце, підвела очі і побачила Яна.
Той явно зрадів.
– Твоя?
– Так, – усміхнулася у відповідь Соня, не розуміючи, чому так рознервувалась.
-Як Звати?
– Поліна.
– Ну, вітаю. Як життя взагалі? Чим займаєшся?
Стало соромно. Що вона йому може розповісти? Соня пам’ятала, як кілька років розповідала йому, як піде навчатися на психолога, як купить бабусі новий будинок…
– Та ось, у декреті зараз. Права збираюся отримувати, – навіщось збрехала вона.
– Ой, мені теж треба, у батька зір все гірше, машина стоїть, а я якось не дуже люблю все це, але сам розумію, що треба. Може, наважусь.
-А у вас як справи? Досі психологом працюєте?
– Соню, давай на «ти», а то я почуваюся старим. І так студенти мені викають, але там субординація… Не можу звикнути до цього.
– Добре, – зніяковіла вона. – То чим ти займаєшся? Викладаєш?
– Ага. Два роки вже. Страшно цікаво. Ось, тримай візитку. Ти, здається, так і не поступила нікуди? Бабуся твоя казала. Приходь до нас.
Соня взяла білу картку, засунула її в кишеню. Ян бентежив її своєю увагою, він і раніше здавався їй недосяжним, а тепер так і зовсім: дорослий, гарний, займається такою важливою справою.
Вони проговорили всю дорогу. І це була найкраща розмова за останній рік: вже давно Соню ніхто так уважно не слухав, не ставив справжніх питань і не говорив так цікаво про себе. Розлучатися було сумно.
Ян запропонував якось зателефонувати йому. Але його картку Соня викинула одразу ж, як вийшла з вокзалу. Але з того дня в ній засіла ідея: треба йти вчитися. На психолога. У його університеті.
Надворі стояв вересень, і у Соні був практично цілий навчальний рік попереду. Довелося умовити Віктора взяти в кредит ноутбук, без нього вчитися було б складно, і він з небажанням погодився.
Так, у Соні з’явилася мета, і чим зайняти свій час: вона почала готуватися до іспитів. Поліна не надто їй це дозволяла, але Соня пристосувалася: роздруковувала з ноутбука собі конспекти, а Поліні включала мультики, а поки Поліна спала, дивилася навчальні ролики. Звертати увагу на пізні повернення Віктора часу не було, вони навіть лаятись стали менше.
Іспити вона здала , але на бюджет все одно не пройшла. Процшла на платне і вирішила попросити грошей у мами: хто ще, як не вона, мусить розуміти, що Соні треба вчитися.
Мама прийняла її неохоче. Дивно, але стіни її кабінету були обвішані фотографіями Соні. Фотографіями того періоду, коли вона була чемпіонкою.
Мама займалася рекламою та приймала клієнтів у невеликому кабінеті в одному з бізнес-центрів. Соня відчула себе як на прийомі у лікаря, якому слід зізнатися, що прописане лікування не приймав і знову прийшов зі скаргами.
– Мамо, я хочу вчитися, – почала Соня з найголовнішого. – Мені потрібні гроші, я не пройшла до бюджету.
– Вчитися? – Мама підняла брови. – Вчитися треба було раніше, перш ніж стрибати в ліжко.
-Ну, мамо!
– Не мамкай. У мене немає грошей. Була б розумнішою, вже ведучою була б. Або свою фірму відкрила. Стільки праці в тебе вбухали, і все марно. Вчитися вона надумала. Не можеш іспити скласти, нічого й пробувати.
– Тоді хоча б на автошколу дай. Мені Поліну треба в садок віддавати, а місце обіцяють далеко, там транспорт не ходить. І на роботу мені треба влаштовуватись. А Вітя вдень спить, він ночами таксує, не зможе нас возити. Мені б , щоб встигати і в сад, і на роботу.
-Я ж сказала. Я не маю грошей.
Ні по маминому одязі, ні по маминому кабінету не можна було сказати, що в неї немає грошей. До очей Соні підступили сльози. Вона підвелася.
– Дякую, мамо, за допомогу. Я піду.
– Куди хоч вирішила поступити? – Крикнула їй услід мама.
– На психолога, – кинула Соня, насилу стримуючи сльози.
Більше йти було нема до кого. Із батьком вона не спілкувалася. У бабусі грошей не було. Хоча… Може, і є, відкладають бабусі зазвичай собі на чорний день ? Може, вийде в неї зайняти. Хоча б на права.
Справа була не тільки в садку та в роботі. Справа була у Вікторі. Соня розуміла, що він їй зраджує, і далі заплющувати на це очі було неможливо. Їх шлюб зазнав краху, доводилося це визнати. Але втекти від нього в нікуди вона не могла. Їй потрібна робота, потрібна впевненість у завтрашньому дні. А машина дуже цьому допоможе.
Віктор знов не зміг їх відвезти. Довелося тягнутися в електричці. Але це й добре, говорити при ньому про гроші Соня не хотіла.
У бабусі вона була з нового року. Та страшенно зраділа і почала нарікати, що Соня не попередила, навіть почастувати нема чим. А Соня сама не здогадалася нічого купити, та й не було грошей: на електричку ледь наскребла.
До чаю бабуся дістала найдешевші сушки, та й узагалі було видно, що живе вона бідно. Соня здивувалась: навіть коли вони разом жили, не було так погано.
– Тобі Скільки треба? – Запитала бабуся.
Соня почервоніла.
– Ти Що? Я просто у гості приїхала.
– Ну й добре, але гроші ніколи зайвими не будуть. Я тут відклала на ремонт: каналізація ще взимку зламалася, а на вулиці я раз так упала, два місяці кульгала. І піч почала диміти, я покликала Михалича, він подивився, каже, треба перекладати, а тут підлога обвалилася, обіцяв і її заразом полагодити. Але це зачекає, кажи скільки треба.
Соня відмовлялася, але потім зізналася, що хоче вчитися, але грошей нема.
– Я не через це приїхала. Таких грошей у тебе все одно нема.
Бабуся намагалася вручити їй пухкий конверт, але Соня відмовилася. Не буде вона у бабусі останні гроші забирати.
Додому повернулася засмучена. Віктора не було, батьки його дивилися на Соню вовком. Що робити, вона не знала. Зачинившись у своїй кімнаті, щоб Поліна нікому не заважала, вона лягла на ліжко, кинувши сумку поруч. З сумки випав конверт із грошима. Той самий, що їй намагалася вручити бабуся.
Дивлячись на конверт, Соня відчула, як жар приливає до її обличчя. Першим почуттям була радість: це гроші на її порятунок! Навіть не перераховуючи Соня бачила, що вистачить і на автошколу, і на перший рік навчання. А далі вже Поліна піде в сад, вона влаштується на роботу і…
Але одразу Соню облило крижаною водою. Вона згадала і про зламану каналізацію, і про піч, що димить, і про порожній холодильник. Виходить, що бабуся відкладала ці гроші на ремонт, а віддала їх Соні?«Ніби вперше», – почула вона докірливий внутрішній голос.
Вона заплющувала на це очі. Коли бабуся купувала їй авокадо, а сама їла на вечерю порожню пшонку, коли вони замовляли Соні новий портфель, а бабуся підклеювала старі чоботи. Соня завжди приймала це як належне, і тільки тепер зрозуміла, що навіть спасибі жодного разу не сказала.
У горлі застряг ком. Соня не знала, що робити. Взяти гроші, піти вчитися, влаштуватись на роботу і потім віддати бабусі борг? А раптом вона не встигне? Раптом бабуся не доживе до того дня, коли Соня зможе стати на ноги?
Тільки тут Соня чесно змогла собі зізнатися: піти вчитися вона хотіла не лише для того, щоб стати психологом, а й для того, щоб бачитись з Яном. Їй хотілося говорити з ним, дивитися на нього, хотілося сподобатися йому. І це було соромно, адже вона заміжня жінка, чи можуть її відвідувати такі думки?
Віктор того дня знову не повернувся ночувати, тож Соні було про що подумати. Поліна звично просилася вийти з кімнати, батьки Віктора звично готували тільки собі, а вона, купивши доньці пюрешку та дитяче молоко, змогла дозволити собі тільки булочку. Бабусині гроші не хотілося чіпати.
Всю ніч вона не стуляла очей. А вранці все вирішила.
Дочекалася Віктора. Той збрехав, що всю ніч таксував, хоч не виглядав сонним.
– Відвези мене до бабусі, – попросила вона.
– Маленька, я втомився, з ніг валюся від втоми. Давай завтра, я посплю і відвезу вас.
– Зараз, – сказала Соня.
Віктор, уловивши жорсткість у її голосі, нарешті звернув увагу на зібрані в кутку сумки.
– Це Що? – Запитав він.
– Я йду від тебе.
– У сенсі?
– У Прямому. Давай не ламатиму комедію. Приводь сюди ту, у якої ти сьогодні ночував. Сподіваюся, вона сподобається твоїм батькам більше за мене.
Домовитися так просто не вдалося. Дві години вони сперечалися, звинувачували одне одного, кричали. Соня навіть заплакала. Але в результаті вони зійшлися на тому, що вона поживе у бабусі, а він спробує подумати, чого хоче: зберегти сім’ю або почати нове життя.
Серце стискалося через те, що чекало її далі. Але Соня не боялася. Вона ясно бачила, як зараз сплатить автошколу, як отримає права та влаштується на роботу. Через рік назбирає на навчання, а зараз вони з бабусею зроблять ремонт.
Бабуся, здавалося, не дуже здивувалася. Соня думала, що вона зрадіє, але почувши про розлучення, бабуся засмутилася, почала розпитувати, що трапилося, і що треба спробувати хоча б заради дитини помиритися.
Коли Віктор заніс сумки і вже збирався їхати, Соня сказала:
– А ключі залиш. Машина моя, ти забув?
Той розгублено дивився на Соню.
– А як я працюватиму?
– Як хочеш, це не моя проблема.
Напевно, якби не бабуся поряд, Віктор закотив би скандал. Але він демонстративно кинув ключі на стіл і пішов. Соня видихнула. Бабуся закип’ятила чайник, і вони сіли пити чай із вчорашніми сушками. За чаєм Соня розповіла бабусі свій план: про права, про садок та роботу, про ремонт.
– А як же навчання? – ахнула бабуся.
– Через рік піду, – заспокоїла її Соня.
Звичайно, бабуся почала її відмовляти, але Соня прикривалася Поліною: як узимку в туалет дитину водити? Та й дим ковтати дитині не можна. Бабуся зітхала і погоджувалася.
Перші дні було непросто, стільки всього потрібно було зробити, та й Поліна на новому місці вередувала. Але обидві вони швидко адаптувалися: Поліна раділа, що тепер можна скрізь бігати, бабуся раділа правнучці, Соня волі.
Того дня, коли вона поїхала вчитися на права, раптово зателефонувала мама. У грудях тьохнуло: може, у тієї прокинулася совість, і вона запропонує Соні гроші на навчання?
Але мама почала не про гроші.
– Уявляєш, я зустріла Анжеліку Андріївну. Вона каже, що можна влаштувати тебе до спортивної школи. Треба, правда, профільну освіту, але вона обіцяла домовитися, тебе візьмуть у педагогічний на заочне . Ось тобі і робота, і навчання разом. І не кажи потім, що мама в тебе погана.
Соня підходила до станції, куди ось-ось мала прибути електричка.
– Дякую, мамо, – впалим голосом промовила вона. – Але я не хочу до спортивної школи, я хочу бути психологом.
– Ну, як знаєш, тобі не догодити! Подзвони до Анжеліки Андріївни, поговори з нею, не варто втрачати такий шанс.
– Мамо, У мене електричка, пока, потім поговоримо.
Соня поклала трубку і в той же час побачила Яна. Від хвилювання її обдало жаром, обличчя почервоніло.
– Соню! – зрадів він. – Яка зустріч!
– Здрастуйте. Ой, привіт. Вибач, не можу звикнути.
-Як ти тут?
– Я тепер тут живу знову. У бабусі.
Вона думала, чи треба це пояснювати, але вирішила, що не потрібно.
– Мені шкода, – відповів він, але по його усмішці ніякого жалю не було помітно. – Якщо це, звісно, не твоє рішення.
– Моє.
-Ну, тоді все добре. І за бабусю твою радий, останнім часом вона здала, складно їй одній. А тут правнучка така чудова, хто завгодно помолодшає.
Соні було приємно, що він називає її доньку чудовою. Вдалині почувся гудок електрички. У Соні двічі дзвякнув телефон. Вона подумала, що це мама, скинула контакти Анжеліки Андріївни, але про всяк випадок перевірила.
То була не мама. Це було повідомлення про надходження на карту грошей та повідомлення від батька: «Бабуся сказала, що тобі потрібні гроші на навчання. Чому мені не зателефонувала? Поцілуй від мене Полінку. Кохаю. Батько».
На очі навернулися сльози. Соня часто заморгала, щоб Ян не помітив.
– Щось трапилося? – співчутливо спитав він.
Соня спробувала посміхнутися.
– Ні, все добре. Папа переказав мені гроші на навчання.
-Ти кудись поступила?
– Так.
– І куди?
Говорити, що в його університет було страшно, адже Ян відразу зрозуміє чому. І від його реакції залежатиме дуже багато. Соня повільно і глибоко вдихнула, як він її вчив колись, так само повільно видихнула.
– У твій, – відповіла вона. – На заочне. Працюватиму і вчитимуся.
Ян розплився в посмішці.
– Здорово. А чого мовчала? Я так радий! Слухай, ти зараз куди? Я їду на заняття, права вирішив отримувати, а потім хотів пообідати у місті. Чи не складеш компанію?
Тут уже посміхнулася Соня.
– Вгадай, куди їду я?.
-Теж в автошколу?
Вони одночасно засміялися.
– Якщо виявиться, що автошкола одна і та ж, я розглядатиму це як знак долі, – серйозно сказав він.
– Давай на раз-два-три.
Ще до того, як вони одночасно промовили одну й ту саму назву, Соня вже знала: це доля.
