Інга відклала планшет і взяла телефон:
-Бабусю, як справи? Як ти себе почуваєш? Добре? А дідусь як? Ну раз картоплю смажить, значить все в порядку. Я роботу на сьогодні закінчила, Данила з секції заберу, заїдемо в магазин і скоро будемо вдома.
Потім Інга набрала інший номер:
– Ярослав, привіт, я додому, ви з Іринкою скоро? Вже їдете? Чудово, там дід картоплю смажить, разом будемо вечеряти.
Інга встала і склала необхідне в сумочку. Крикнула колегам:
– Всім до побачення, я йду, до завтра!
– Бувай, Інга, гарного вечора.
Вона швидко перевзулася під столом, накинула плащ і машинально поглянула у вікно, темніло.
Був теплий осінній вечір. Привітно мерехтіли вогники, люди поспішали додому після роботи. Інга побачила своє відображення у вікні і посміхнулася – треба ж, ніколи б не подумала, що вона теж буде жити звичайним, нормальним життям. Що у неї буде сім’я, і вона, як і всі, ввечері буде поспішати додому, туди, де її завжди чекають. Ще недавно вона була просто впевнена, що цього не буде ніколи.
Так, у неї незвичайна сім’я, але вони всі дуже щасливі і люблять один одного.
Мати Інгу відразу кинула, народила і втекла з пологового будинку. У короткій довідці з дитбудинку був запис – мати невідома, без документів, батька немає. Назвали дитину чужі люди.
Вона завжди дружила з хлопчиками. Її найкращого друга звали Ярик, він був на рік старший за неї. Навчалася Інга на відмінно, завжди була слухняною, працьовитою і чуйною – дуже їй хотілося, щоб її в сім’ю забрали.
Як діти живуть вдома, Інга бачила тільки в кіно. Але чи то вона не подобалася нікому. Або просто така невдаха.
Коли Ярика усиновили, Інга всю ніч ридала. Ні, не від заздрості, просто вона втратила єдиного друга. Він дивився на неї беззахисно через окуляри:
-Інга, хочеш я відмовлюся?
-Ти дурень, Ярик? Хіба від цього відмовляються? Їдь вже, у кожного своя доля.
– Я тебе знайду, клянуся!, – обіцяв Ярик, але Інга засміялася – не дуже-то й треба!
Інга закінчила школу, пішла в будівельний технікум, жила в гуртожитку. А як тільки закінчила технікум, їй дали однокімнатну квартиру, як сироті. Будинок правда на самій околиці, та не біда!
На роботу влаштувалася за фахом в проектне бюро. Справжнє доросле життя у неї почалося. Подруг на роботі багато, ну а сім’ю ще рано заводити, так вона для себе вирішила.
Була у Інги мрія, щоб будинок великий, та чоловік коханий і люблячий і діти. Двоє або навіть троє. Бігають, грають, сміються. Тільки й чути від них – мама, тато! Інзі дуже хотілося, щоб ці слова звучали – теплі і майже незнайомі. Мама і тато. Відкриєш двері, а діти, – мама, тато прийшли!, – кричать. Немов у казці чарівній.
Якось підходить Інга до під’їзду, а двері раптом відчинилися, хлопець вибіг. Ледь Інгу з ніг не збив, в руках сумка. Інга в під’їзд зайшла – старенька лежить на сходах:
– Пенсія… сумка… штовхнув мене. Окуляри, де окуляри, нічого не бачу!
Інга відразу кинулася назад, та пізно, хлопця і слід прохолов. Допомогла бабусі підвестися, добре хоч не сильно вдарилася.
-Як же так, донько, як так можна, – бабуся плакала, – як же він, за що?
Проводила бабусю до квартири, у неї вдома дід хворий лежить, не встає. Стала до них заходити, продукти їм приносити – пенсію то вкрали. Заявили, але хлопця не знайшли, хоча Інга його начебто запам’ятала. А сумку з документами через кілька днів біля будинку знайшли – і то слава Богу.
Інга до бабусі Тані все частіше заходить. Дідусю лікарів викликали, підлікували його. Відразу повеселішали старенькі. Інгу онукою звуть, до себе зазивають, рідних у них нікого немає.
А одного разу в автобусі Інга з хлопцем познайомилася. Відчуває – дивиться хтось на неї і посміхається.
-Дівчино, у вас обличчя таке знайоме. Ми з вами десь зустрічалися?
Розсміялася Інга.
– Начебто ні.
Хлопець симпатичний, поки від зупинки до будинку її проводжав, схоже все про себе розповів. Що Генкою звуть, з мамою живе, працює. Навіть стало здаватися, що старий знайомий. Що теж бачила десь.
Гена став зустрічати Інгу після роботи, додому проводжати. А якось вона його додому запросила. Чаєм напоїла, бутербродами нагодувала. Потім раптом йому про своє дитинство в дитбудинку розповіла. Гена дивився на Інгу, немов щось хоче сказати, та не наважується. Може, шкодував її. Інзі він подобався, але щось її насторожувало.
А наступного разу сталося непередбачене. Гена зайшов, Інга пішла чайник ставити. Підійшов, руками обійняв. Вона йому:
-Геночко, може, не будемо поспішати?
А він тільки руки її стискає, а потім… Інга кричала, а Генка їй зло:
-Зрадила мене, впізнав я тебе, зараза. Допомогла їй, мені сказали, що це дівка з дитбудинку! Фоторобот теж бачив, ледве відмазався. А тепер ти замовкнеш, тільки пискни, зрозуміла? І ніхто тобі не допоможе, кому ти потрібна! Інакше гірше буде.
Заявляти Інга не стала. Побоялася розголосу. А через місяць Інгу прямо з роботи на швидкій забрали. Поз.маткова вагі..ість, розриви, дітей більше може не бути.
Бабуся Таня доглядала Інгу, слова розради їй шепотіла, бульйоном поїла, щоб сили були. Травами відпаювала. Інга вийшла з лікарні розгублена, як жити далі, навіщо?
Тепер вона більше мовчала, а якось ноги самі її до місцевого монастиря привели. Пізня осінь, небо глибоке, високе, синє. Куполи плескають золотом, дзвін піднімається вгору. Трудівники прибирають квітники, відцвіли квіти, осінь…
– Вакулкнко, Інга?, – раптом почула.
Обернулася, один з трудівників до неї йде, посміхається радісно
– Інга, а я тебе шукати хотів!
– Ярик, це ти?, – нарешті впізнала хлопця Інга.
Обійняла його і заплакала. А він витирає їй сльози.
– Інга, ходімо до їдальні. Каша сьогодні смачна, пироги та чай. А потім і поговоримо.
Інга й сама не пам’ятає, як вона Ярику про себе все як на духу розповіла, а він їй – про себе. Як його усиновили, як вітчим ображав його за кожну провину. Як він втік від них, ногу пошкодив, блукав. Ось у монастирі тепер трудівником, хоч душею відтанув.
*****
Інга їхала додому і думала, як же щасливо змінилося її життя після зустрічі з Яриком. Адже Інга тоді навіть додому не хотіла повертатися і кілька днів провела в монастирі. Там вони все і вирішили.
Бабуся Таня з дідусем Андрієм давно Інзі пропонували на неї квартиру переписати. Але Інга і Ярослав придумали ще цікавіше.
Бабуся Таня і дід Андрій ще більше зраділи такій пропозиції – жити разом. Вони й не мріяли, що з ними, старими і хворими, хтось захоче жити.
Тепер Інга і Ярослав вже п’ять років, як одружені. Вони з’їхалися і переїхали в передмістя. У їхній великій квартирі для всіх є місце.
Бабуся Таня і дідусь Андрій чудово почуваються вдома. Вони тепер старші тут, головні. Адже тепер вони не самі – у них є сім’я. А два роки тому здійснилася мрія Інги – вони усиновили двох діток, Данила та Іринку, причому з того ж дитбудинку, в якому самі виросли.
– Ярик, а пам’ятаєш, як ми з тобою чекали, що нас хоч хтось забере, і у нас буде свій будинок, – щасливо щебетала Інга, – подивися на їхні очі і давай поклянемося, що будемо для них такими батьками, про яких ми з тобою завжди мріяли.
А тепер:
– Мамо, а де тато? Бабусю, йди до нас, дивись, що ми з дідом побудували!
Інга про погане більше не хоче навіть згадувати. Хоча їй якось бабуся Таня прошепотіла, що зловили їхнього кривдника. Знову на якомусь поганому ділі і посадили. Надовго, схоже.
Відплата кожному буде за його справи. І в цьому житті, і у Вічному.
Спеціально для сайту Stories
