– Та що ти граєшся з цією лялькою?
– А що?
– Та вона ж уся страшна, стара, волосся облізле! Викинь її!
– Вона мені подобається! Тим більше, це про тата пам’ять, він мені її на день народження подарував.
– Ой, не розревись тільки! За страшну ляльку тримаєшся, ніби вона його поверне! Викинь її, це дешевка!
– Ні. Я цю іграшку люблю!
– Ну й грайся з цим страховиськом. А я ось у батьків випросила нову, з кучерями!
– Ну і добре.
– І ти випроси! А цю страхоту викинь!
– Ні, я її не викину і не буду в мами нову випрошувати. Вона й так на роботі втомлюється, немає в нас зараз грошей на дорогі іграшки.
Такі розмови раз у раз починалися між подружками Марійкою і Дашенькою.
Даринка була пізньою дитиною в батьків, Даром Божим, на який вони надихатися не могли. Тому дівчинка зростала розпещеною, вимогливою, такою, що бажала всього найкращого. Вона частенько випрошувала в батьків подарунки, заради яких їм доводилося влазити в борги, аби не засмутити улюблену дитину.
Даринка часто й боляче зачіпала подруг, у яких не було таких іграшок, одягу чи солодощів. Найсильніше діставалося Марійці – тихій і скромній сусідці Даринки. Дівчинку мама виховувала сама. Тато – військовий, одного жахливого дня не повернувся з відрядження. Від нього залишилося тільки фото з чорною стрічкою і старенька лялька Дуська, яку Марійка берегла.
Тато подарував її незадовго до відходу. Минуло вже майже п’ять років, а Марійка так само добре пам’ятала той день, хоча й була зовсім маленькою. І татову посмішку запам’ятала. Таку саму, як на портреті – пустотливу й молоду.
З Дариною, через її безглуздий характер, майже ніхто не дружив. А от Марійка чомусь спокійно ставилася до її огидних випадів і навіть ніби не помічала їх.
Дівчатка росли. Стали з’являтися перші залицяльники, закоханості. Даринка, яка завжди бажала всього найкращого, визнала гідним себе сина директора місцевого містоутворюючого підприємства. Настільки гідним, що вирішила не зволікати із “серйозними стосунками”.
– Дарино, та хіба так можна? Це ж ганьба яка! До весілля? – сплеснула руками Марія, коли подруга розповіла секрет інтимного характеру.
– Ну і що такого? Я ж не ти – черниця, все зі своїм страшним ботаніком по вулицях гуляти!
– Але Володя мене любить! І в нас навіть мови про таке не заходило! Нам же по п’ятнадцять усього! Ти що ж твориш!
– Ой, відчепись! Мій теж мене любить! Ти знаєш, який у нього будинок? Там таке багатство! Не рівня твоєму Володьці – ніщеброду!
– Зате Володя справжній, а Дімка твій – вітер у голові.
– Володька твій – дешевка! А я ось з Дімкою, тепер одружу його на собі і заживу приспівуючи!
– Дарино, не пошкодувати б тобі про свій вчинок! У Дімки таких, безвідмовних, скільки вже було, доросліші за тебе. Та й батьки хіба допустять ваш шлюб? Вам років скільки? Та й не пара ти йому!
– А ти що, пара? Поглянь на себе! На дискотеку прийшла в материнських обносках.
– Так, це мамина сукня, але вона така гарна, вона мені так сподобалася, що ми її по фігурі мені підігнали і вона як нова!
– Та яка нова? Навіть у темряві видно, що це дрантя! Ой, і чого я взагалі з тобою дружу?
– Тому, що тебе більше ніхто не витримає, – сказала тихо Марія, але вголос повторювати не стала.
На жаль, права виявилася саме Марія. Батьки Дмитра, тільки-но дізнавшись про його зв’язок із Дариною (її батьки хоч і намагалися тягнути доньку, але були простими працівниками), швидко відправили сина вчитися до Києва, а батькам дівчини натякнули, що їм загрожують великі неприємності, якщо їхня донька хоч якось про себе нагадає.
Тоді Дарина зробила божевільний вчинок, про який їй належало гірко пошкодувати в майбутньому, – позбулася своєї першої і єдиної дитини.
Про те, що збирається зробити, вона не сказала нікому, навіть подрузі. Дарина навіть не плакала. Тупий біль, змушував скручуватися навпіл. Але вона змогла дійти до дому і відлежатися.
Якщо батьки й здогадалися про причину раптової хвороби доньки, говорити щось вголос побоялися. Надто вже норовистою вона стала і свавільною. Мати тихо молилася за її здоров’я, а батько стискав кулаки, від цілковитого безсилля і неможливості щось зробити.
Дарині пощастило, вона одужала. Молодий організм напрочуд швидко впорався з цією жахливою операцією. Лише за місяць дівчина вже щосили бігала на дискотеки, обираючи новий об’єкт для в’їзду в легке і красиве життя.
Ще через кілька років дівчата закінчили школу і вирішували, куди вступати вчитися далі.
Марія вибрала столичний ВНЗ, у який був великий конкурс, і навчання в ньому давало непогані перспективи в майбутньому. Дарина вирішила їхати до столиці разом із подругою, але вступати до педагогічного училища. Туди майже не було конкурсу, але не ця перевага змусила її віддати йому перевагу. Навпроти технікуму розташовувалося військове училище.
– Ось вийду заміж за генерала, буду роз’їжджати на новенькому авто. По світу кататися, одягатися добре!
– Щоб стати генеральшею, треба за лейтенанта зеленого вийти.
– Ой, що ти знаєш про це?! Тільки от гидоту б сказати! Що ти за змія стала! Як я тебе стільки років терплю взагалі!
– Я знаю, про що говорю. Мама за тата вийшла, коли він курсантом був.
– Ой, не розревись тільки! Прям набридла ти вже через слово батька свого вставляти! Мене мої дістали, ще про твого слухати!
– А я б рада була, якби тато повернувся. Нехай би лаяв щодня, але живий був! – Марійка ледь стримувала сльози, бо знала – Дарина не тільки не пожаліє, ще й образить або підчепить якомога болючіше.
– Перестань! Набридла ти вже своїм татусем – ніщебродом! Що ось мати твоя з ним бачила? Нічого! А я за генерала піду, щоб одразу до грошей ближче!
– Та вони ж старі й одружені всі!
– Дружина – не стіна, посунеться! А те, що старий – так це плюс! Залишуся я багатою вдовицею з його пенсією і повним забезпеченням!
– Слухай, звідки ти стільки всього знаєш?
– Вже не від тебе, тітонько! У мене подружки, дорослі тітки. Так ось вони мене такого навчили, що тобі й казати не буду – мовлення позбудешся. Але я тепер точно знаю, як мені генерала окрутити!
– Чи не ці тітоньки тобі підказали, як Діму охомутати?
– Знайшла кого згадати! Нехай котиться цей Діма!
– Дарино, кинула б ти ці плани, знайшла б собі хлопця хорошого, який тебе покохає!
– Потрібно мені це ваша кохання! Мені красивого життя хочеться! А з батьків уже тягнути нічого – пенсія в них мізерна, дістали скиглити й скаржитися, що я всі гроші відбираю! Наче я їх змушувала мене на старості років у світ приводити! Мені одягнутися треба, Київ як-не-як!
– То йди працювати!
– От ще! Не для того я така красива, щоб гробитися на найманій роботі!
Минуло ще трохи часу. Марія вступила до омріяного ВНЗ. Але навчання давалося важко. Дівчині доводилося ночами займатися над книжками, щоб отримувати стипендію і жити в гуртожитку. Через рік навчання вона проводила на службу свого коханого Володю.
Дарина теж даремно часу не втрачала. Пройшовши “по руках” усіх чинів і звань, вона змогла нарешті познайомитися з генералом.
Він був на рідкість гарний собою, незважаючи на вік. Високий, красивий, ставний. У молодості він, напевно, був межею мрій усіх дам. І Дарина йому напрочуд підходила.
Їхній роман розвивався стрімко. Настільки, що вже через кілька побачень генерал зняв для Дарини кімнатку в гуртожитку, “для зустрічей” – як пояснив він їй.
Не про те вона, звісно, мріяла, але вирішила користуватися тим, що є.
На жаль, далі квапливих зустрічей у крихітній кімнатці справа не йшла. Дарина почала дути губки і скаржитися на відсутність грошей на одяг і розваги.
– Ну працювати йди! – чоловік не збирався годувати безвідмовну дівчину.
– Як це – працювати! Я ж студентка, мені вчитися треба! – Дарина не бажала заробляти сама.
– Ой, Дарино, знаю я, яка ти студентка.
– Але ти ж можеш мені іноді грошима допомагати! Квартирку зняти, пристойнішу, щоб твоя дівчинка жила по-людськи?
– Ти при своєму розумі? – розсміявся чоловік. – Мені навіщо це? У мене таких, як ти, ціла купа по всьому місту. Це мені що ж, кожній квартиру знімати і гроші витрачати?
Даринв від обурення не могла й слова сказати. Стосунки закінчилися по-звірячому, але подрузі вона видала зовсім іншу версію.
– Ось, кинула я цього старого козла!
– Чому? Ти ж казала, що він багатий, щедрий, красивий.
– Старий пень він, а не красивий! Не підійшов він мені. Не тягне він таку красу, як я! Мені шубку треба, а він що? Мені хтось крутіший потрібен!
– Тобі сесію закрити потрібно, інакше вилетиш навіть зі свого училища!
– Іди ти! За собою б стежила краще! До речі, у що ти знову одягнена? Що за лахміття! Я з тобою взагалі більше в люди не вийду. Як жебрачка ходиш! Більше цю дешевку не вдягай!
Марія справді заощаджувала на одязі, ходила в стареньких речах, а стипендію відкладала. Крім того, влаштувалася прибиральницею на кафедру й інколи допомагала однокурсникам із написанням контрольних і курсових. Гроші невеликі, але Марія старанно збирала їх на свою мрію – квартиру в Києві.
Про неї поки що знали тільки мама і Володя, який після служби теж обіцяв піти вчитися заочно і працювати, щоб допомогти коханій швидше накопичити.
Одного разу Марія, ніби жартома, розповіла подрузі про мрію купити квартиру. Та підняла її на сміх!
– Ти? Квартиру? Куди тобі, злидням! Це ж тобі треба скільки підлоги потрібно перемити і курсові всім студентам свого дорогого ВНЗ написати, щоб вистачило на якусь розвалюшку на околиці!
– Я ж сказала – це просто мрія, – Марія пошкодувала, що поділилася сокровенним із подругою.
– Треба не слину розпускати, а діяти! Я ось вирішила знайти собі столичного з власною квартирою!
– Дарино, ти коли заспокоїшся? Ну ти довчись хоча б! Знайди собі нормального хлопця! Коханого! Що ж ти весь час гроші-то на перше місце ставиш?
– Ну звісно! Багато тобі те кохання дало? Я взагалі нікого кохати не збираюся! Час тільки витрачати! Мені потрібне красиве життя! Просте і безтурботне! І воно в мене буде!
Дивно, але Дарина навіть змогла закінчити навчання у своєму училищі! Марію, як найкращу студентку курсу, відправили на престижну, але досить складну роботу.
Доводилося багато працювати, багато в чому собі відмовляти. Але з цією роботою мрія ставала все ближчою. Володя після служби зробив їй пропозицію. Вони одружилися.
Хлопець, як і обіцяв, пішов вчитися заочно і працювати. Зрештою, незабаром сім’я змогла купити заповітні квадратні метри. Нехай на околиці, нехай маленька однокімнатна, але своя.
Пройде зовсім небагато років і цю однокімнатну вони змінять на більш престижний варіант, а поки Дарина щиро “раділа” покупці подруги.
– Так-а-а-а, Марійка, ти завжди вміла діамант у багнюці розгледіти! Ну це ж жахіття! Крихітна, страшна, на околиці!
– Мені вона подобається. Нам двом вистачить поки що, та й до роботи зручно добиратися!
– Ну ні, я в такій жити не змогла б!
Дарина до цього часу з’їхала від чергового коханця, який виявився багатим лише на словах. До цього часу батьки вже пішли з життя, але Дарина абсолютно не почувалася самотньою чи нещасною. Вона продовжувала активні пошуки багатого папіка, який утримував би її.
Пошуки йшли зі змінним успіхом. Часом вона начебто знаходила гідний варіант, але незабаром у нього з’являлася дружина, і Дарина летіла сходовими прольотами, не розбираючи дороги, висмикнута за волосся з ліжка дружиною, яка раптово повернулася.
У цей час Марія з Володею продовжували наполегливо працювати. У ту саму однокімнатну, на околиці, вони поселили маму Марії, яку перевезли ближче до себе – допомагати з онуками. У Марії та Володі з’явилися на світ дівчатка-близнюки, але відповідальна посада не дозволяла засиджуватися в декреті.
Життя закрутилося колесом і практично не залишало подругам часу для зустрічей. Та й не було бажання зустрічатися. Марія впевнено йшла кар’єрними сходами вгору. Володя організував свій невеликий, але прибутковий меблевий бізнес. Дівчатка росли на радість батькам. У цьому житті для Дарині місця не було і Марія одного разу зрозуміла, що абсолютно нічого не знає про подругу.
Зустрілися вони випадково, коли обидві переступили 45-річчя.
Марія, доглянута, моложава і модно вбрана, сиділа в кафе і чекала доньок, з якими збиралася пройтися по магазинах. Дівчата нещодавно вступили до улюбленого маминого ВНЗ і дуже цим пишалися. З нагоди першої успішної сесії Марія вирішила зробити дівчаткам подарунок – порадувати обновками. Дітей вона виховувала суворо і зайвого не дозволяла.
Чекаючи доньок, Марія замовила каву. Замовлення принесла повненька, немолода жінка. Марія насилу впізнала в ній колишню подругу.
– Дарино? Це ти? Скільки ж років ми не бачилися! Я так рада тебе бачити! Сідай, розкажи про себе! – зраділа Марія випадковій зустрічі.
– Ой, ви, напевно, помилилися, ми самі навряд чи знайомі! – відсторонено відповіла Дарина.- Дашо, ти що! Це я -Марія, ми ж подругами півжиття були!
– Марія?Так, це і справді ти! Тебе просто не впізнати! Красуня стала! Тільки мені сідати за столики не можна, я на роботі!
– То давай у вихідні зустрінемося! Я зараз теж поспішаю, донькам вирішила шопінг влаштувати! Диктуй номер, я тобі на вихідних зателефоную. Обов’язково зустрітися треба! Я так тобі рада! Так шкодувала, що перестали спілкуватися! Та все крутилася, як білка, не до зустрічей було!
Дарина неохоче продиктувала номер, звернувши увагу на дорогий телефон подруги, прикраси відомого бренду і зшитий точно по фігурі костюм.
Дарина не пішла на зустріч із Марією. Про що їм було говорити? Про те, що вона моталася по чоловіках, нічого не домоглася, всіма покинута і самотня тепер живе в орендованій кімнатці?
Про таке успішній подрузі не розкажеш. Вона і так бачила, що Марія домоглася в житті всього – кар’єра, гроші, сім’я, успіх. Дарина розуміла, наскільки мала рацію подруга, коли змушувала її вчитися і шукати коханого, а не багатого хлопця.
Єдине, що вона змогла зробити – написати подрузі повідомлення:
“Вибач мене, Марію, це я виявилася дешевкою”.
