Життя дівчини всього за рік перевернулося з ніг на голову. Відмінниця, спортсменка, красуня, гордість школи і батьків раптово стала ізгоєм, на якого ніхто не бажав дивитися . У жодному погляді Ганна не побачила співчуття і підтримки, немов вона раптово обросла бородавками, як жаба на болоті.
Причиною такої раптової відрази стала маленька дівчинка Оленка, яку привела у світ Ганна. Точніше, не сама дівчинка, а відсутність даних про батька в її свідоцтві про народження.
– Ганно, зараз мені взагалі не до сім’ї чи дітей! Вирішуй свої проблеми сама! – Це були останні слова Дениса, батька Оленки перед тим, як він зник із життя молодої мами.
З Денисом Ганна зустрічалася два роки, коли навчалася в старших класах. Стосунки були настільки серйозними, що навіть батьки називали одне одного не інакше, як “свати”, планували весілля і майбутнє життя молодят.
– Ось школу закінчать, у технікумі вивчаться, тоді можна й весілля грати! – Любила казати мати Дениса.
Батьки Ганни були не проти видати дочку заміж і раніше. Дівка, все-таки. Товар ненадійний, швидкопсувний, як казав її батько.
У підсумку, саме їхні побоювання і підтвердилися – Ганна”зіпсувалася”. Точніше, поступилася на випускному вечорі наполегливим чіплянням молодого чоловіка, який обіцяв, що все буде добре.
Про те, що від таких стосунків можуть бути наслідки, дівчина і не думала. Ганна зрозуміла, що з її організмом відбувається щось дивне лише тоді, коли струнка фігурка почала розпливатися, а круглий животик відмовлявся вміщатися в сукню. Сама Ганна до цього часу вже була студенткою технікуму, додому приїжджала рідко, а тому мама теж не одразу помітила зміни в зовнішності доньки.
А помітивши, зі сльозами та істериками потягла доньку до гінекологічного відділення лікарні, де повненька тітка-лікарка, бридко морщачись та, наче навмисне роблячи максимально боляче, оглянула Ганну і повідомила матері:
– Ну що, дотягнули, матусю! Майже шістнадцять тижнів у вашої лялі! Чого чекали-то? Заміж-то хоча б візьме татко?
– Які шістнадцять тижнів? Ви про що? Вона в мене дівчинка розумненька, слухняна, відмінниця! Та й хлопець у неї є! Цього просто не може бути, ви помилилися! – Мама відчайдушно відмовлялася вірити в те, про що й сама здогадалася ще вранці.
– Ну так, відмінниця! Схоже, на “відмінно” вона знає тільки біологію! Пестики там, тичинки! – Лікарка грубо розсміялася, штовхнувши ліктем у бік таку саму огрядну медсестру, яка записувала щось у карті Ганни.
– Перестаньте! – Мама Ганни готова була провалитися від сорому за доньку. Схопившись зі стільця, вона почала ходити кабінетом, доки Ганна принишкла, сидячи за ширмою і боячись показатися зі свого укриття.
– А ви мені рота не затикайте! Ви краще б своїй доньці пояснили, як поводитися треба! Не було б зараз таких проблем. Ну, то що? Залишаєте?
– А які в нас варіанти? – Мама знову сіла на стілець, впустивши обличчя на руки.
– Ну, офіційно – жодних. Але в мене тут є знайома. Робить усе- і ви без онука! – Лікарка заговорила тихо, ледь відкриваючи рота, щоб її слова почула тільки вона. Мабуть, щось у її промові злякало жінку. Вона підхопилася, схопила Ганну за руку й потягла з кабінету, на ходу вичитуючи за приниження, якого зазнала.
– Ми зараз підемо до цього твого Дениса, все розкажемо і змусимо одружитися. Поки ніхто не дізнався. Треба вашу ганьбу прикрити якнайшвидше.
– Мамо! Не треба зі мною ходити. Я сама з ним поговорю! – Ганні було страшно розповісти матері, що після їхньої єдиної ночі Денис зник.
Спільні знайомі казали, що він знайшов нову дівчину. А з Ганною в школі зустрічався просто зі звички. Ну й уроки вона за нього робила постійно, що не могло не тішити.
– Як не треба! Він теж постарався! Нехай несе рівну відповідальність! Не захоче сам, я до батьків його піду, на них постараюся вплинути. Вони ж самі тільки про весілля і говорили.
– Мамо, він мене кинув! Я сама з ним поговорю. – Попросила Ганна, коли мати різко зупинилася, почувши новину про розставання доньки з хлопцем.
Через півгодини Ганна і Денис уже стояли біля його будинку. Хлопець з нудьгуючим виглядом оглядав двір, намагаючись не дивитися на дівчину.
– Денисе, ми з мамою в лікаря були. У нас буде дитина. Переривати вже пізно, лікар так сказала. Мама ввечері до твоїх батьків зібралася йти, про весілля розмовляти. – Ганні було дуже складно дивитися на хлопця, в очах якого не залишилося ні ніжності, ні інтересу.
– Ну ні! Мені зарано татом ставати! Ти про що думала? Чого тягнула! Я одружуватися не буду, можете не приходити. Та й узагалі, ти мені набридла, у мене вже інша є. Тож – бувай! Не смій мене до своєї ганьби прив’язувати. Я взагалі не впевнений, що це моя дитина.
– Але це не тільки моя проблема!
– І що? Треба було думати раніше! – Денис розвернувся і увійшов у під’їзд, а Ганна залишилася сама. Лише за кілька хвилин вона зібралася з силами і попленталася додому.
– Ну що він сказав? – Батьки накинулися з розпитуваннями на доньку, щойно вона переступила поріг.
– Сказав, що йому рано батьком ставати. Загалом, він мене кинув, одружуватися не буде! – Ганна без сил опустилася на табурет, що стояв біля дверей. Сили покинули її, навіть слова насилу зривалися з блідих губ.
– Це ми ще подивимося! – Батько Ганни вирішив не пускати проблему на самоплив і вирушив до батьків невдалого зятя.
Повернувся він за кілька годин. Засмучений і злий. Того вечора він так нікому нічого і не сказав. Ганна боялася питати про що-небудь. Намагалася взагалі не потрапляти на очі батькам, щоб не нервувати ще сильніше.
Увечері в неділю вона поїхала в технікум, так і не знаючи, чим закінчилася розмова батька з батьками Дениса.
У технікумі викладачі теж помітили становище Ганни. Її викликали на термінове засідання активу технікуму. Довго соромили, ганьбили, називали різними неприємними словами і, зрештою, відрахували за аморальну поведінку.
Виходячи з навчального корпусу і прямуючи до гуртожитку, щоб зібрати речі, Ганна не пам’ятала, як пересувала ногами. Її життя, таке світле й райдужне, руйнувалося настільки стрімко, що дівчина просто не встигала оплакувати кожне окреме потрясіння.
Чутки про студентку в положенні, рознеслися набагато швидше, ніж вона могла сподіватися. Старші дівчата глузливо запитували про те, чому вона допустила таке, однокурсниці гидливо відверталися. А сама Ганна намагалася хоча б не плакати при всіх.
Адже по суті, що вона могла відповісти? Що вона не відмовила коханому, бо він переконав її, що це безпечно, що всі так роблять, і що без цих стосунків Денис просто кинув би її?
Коли Ганна повернулася додому і оголосила, що її відрахували, батьки не кричали і не вигнали її з дому, всупереч припущенням деяких викладачів Ганни. Але їхня поведінка говорила сама за себе. З ранку і до ночі дівчина чула докори і зауваження про те, як вона зганьбила батьків, як низько вона впала, як їй має бути соромно. З дому Ганна зовсім перестала виходити, щоб своїм виглядом не ганьбити сім’ю ще сильніше.
Коли прийшов час, Ганна навіть не стала повідомляти батькам. Вранці, в неї розболівся живіт і вона сама вирушила в лікарню.
Сама ж повернулася назад із дитиною, щоб не змушувати батьків відчувати новий сором, забираючи незаміжню дочку з дитиною, на очах у всього персоналу.
Після появи Оленки ситуація стала набагато гіршою. Якщо раніше батьки постійно принижували доньку, то тепер стали дорікати їжею і житлом.
– Ось вже радість так радість нам донечка доставила! Мало того, що живеш за наш рахунок, з технікуму вилетіла, так примудрилася ще один рот притягти! А кому його годувати? Правильно, батькам! Не треба було тобі дозволяти ЦЕ додому тягнути!
Залишила б державі. Або взагалі треба було залишити тебе на вулиці й подивитися, як ти викручуватимешся!
Крім батька з матір’ю, олію у вогонь підливали батьки Дениса. Щоб ніхто не звинуватив їхнього сина в тому, що він кинув дівчину з дитиною, вони вирішили піти на випередження, розпустивши чутки, що Ганна зраджувала Денису, нагуляла дитину і намагалася повісити її на хлопця.
– Люди добрі! Що коїться? Дитину на нашого хлопчика, хотіла повісити, який і не знає нічого ще про ліжко.
У підсумку, клубок ганьби, який навалився на Ганну, зростав із кожним днем. Навіть рідна бабуся не обійшла цю ситуацію стороною.
– Зараза ти! Що ж наробила.
Після цього Аня вирішила, що більше залишатися в отчому домі, та й загалом у рідному місті, немає сенсу. Її гріхопадіння не забудуть, а знущання і глузування вона слухатиме ще багато років. Та ще й Оленці дістанеться.
Зібравши речі дитини і свої скромні пожитки, Ганна повільно пішла в бік вокзалу. На що вона сподівалася? Власне, ні на що. Їй просто хотілося щось змінити, але вона не уявляла, який сюрприз приготувала для неї доля.
Увійшовши в будівлю вокзалу, вона пройшла в найдальший кут і сіла в крісло, дивлячись на те, як приїжджають і їдуть люди. Ось уже правильно кажуть – вокзал бачив більше щирих обіймів, поцілунків, і слів кохання, ніж РАЦС. Вона бачила, як люди кидалися в обійми коханих після тривалої розлуки або насилу залишали їх, вирушаючи в довгу поїздку.
Оленка спала, мирно сопучи на грудях матері. Ганна й не помітила, як до неї підсіла жінка і, дивлячись із посмішкою на малечу, промовила:
– Яка красуня! На матусю схожа! Ви кудись їхати зібралися? Важко, напевно, буде з такою крихіткою в поїзді. Вас зустрінуть?
Ганна подивилася на жінку, набрала в легені побільше повітря і розповіла випадковій перехожій усе про свою сумну долю. З кожним словом вона відчувала, як їй ставало легше, немов очищався нарив, який давно саднив і не давав жити нормальним життям. Дивно, але вперше за довгі місяці Ганна не помітила в очах жінки осуду. Лише жалість і співчуття.
– Моя ти хороша! Скільки ж тобі довелося витерпіти! Бідна ти моя! Значить, ти не знаєш, куди їдеш. Куди очі дивляться? Як же так? Хіба так можна, ти ж сама ще дитина!
– Так, усе правильно. Я думала, що просто приїду і куплю той квиток, на який вистачить грошей. Але поки що не наважилася навіть підійти до кас.
– Почекай мене, я зараз повернуся! – Добра жінка встала й рішуче попрямувала в бік буфета, повернувшись звідти зі склянкою компоту й кількома пиріжками.
– Ось, поїж давай! Маленька зараз прокинеться і почне голосити. А щоб нагодувати дитину, треба нагодувати матір. А в тебе он, один ніс на обличчі залишився!
– Але… я не зможу оплатити це.
– Не вигадуй! Оплатити! Не потрібні мені твої гроші!
Поки Ганна їла, вперше без їдких зауважень і побажань вдавитися, жінка дивилася на неї, про щось роздумуючи. Пізніше жінка запропонувала:
– Ганнусю, а поїхали зі мною! Я зараз до батьків своїх їду. Вони в мене живуть далеко, у маленькому містечку під Києвом. До мене не хочуть перебиратися, а мені важко постійно до них їздити, доглядати. Вони хоч і міцні, на пенсію тільки нещодавно вийшли, а все одно в мене на серці неспокійно. Давай я тебе до них оселю!
– А якщо вони відмовляться приймати у своєму домі мене? Це ж ганьба! – Ганна не сміла вірити в те, що з нею вперше за довгі місяці відбувається щось хороше.
– Не смій навіть так говорити! Це не ганьба! Це маленька дитина. І мої батьки тебе приймуть із радістю.
–
Незабаром оголосили посадку на поїзд. На щастя, Валентина Петрівна, добра попутниця Ганни, встигла купити для дівчини квиток і всю дорогу допомагала їй з Оленкою.
Ганні було страшно і хвилююче водночас. Що чекало на неї попереду? Чи стане її життя щасливим? Чи приймуть її ці добрі люди? Питань безумовно було більше, ніж відповідей.
Валентина Петрівна, бачачи те, що юна мати постійно занурюється в невеселі роздуми, намагалася відволікти її розмовами й розповідями про своє рідне маленьке місто.
Через кілька годин Ганна виходила з потяга на незнайомому маленькому вокзалі. Валентину Петрівну на пероні зустрічала сімейна пара, що трималася за руки. Незважаючи на сивину, виглядало подружжя досить молодо.
– Валюшо! Ну нарешті! Як ми на тебе довго чекали! – Батьки кинулися до доньки, не одразу помітивши поруч із нею Ганну.
– Я теж сумувала. Тату, мамо, у мене для вас новини. Але про них потім. Знайомтеся, це – Ганна…
Уже вдома, відпочивши від поїздки, донька повідала батькам невеселу історію Ганни й запропонувала їм прихистити дівчинку в себе.
– Не потрібна вона нікому! Цілий день ми з нею на вокзалі просиділи, стільки вона мені розповіла. І ніхто її шукати не кинувся! Мабуть, не дуже засмутилися батьки, коли вона з дому пішла. Виставили, як собаку чи кішку непотрібну. Що ж зі світом-то коїться! Як же так можна? Так, дитя оступилося, але хіба можна ось так налітати, як зграя шулік? – Валентина не могла зрозуміти, звідки в серцях людей було стільки жорстокості.
– Валюшо, ми не проти. Шкода дівчинку, нехай залишається.
Погостювавши в батьків місяць, Валентина Петрівна повернулася додому, а Ганна залишилася. Між дівчинкою і пенсіонерами досить швидко склалися теплі стосунки. Вони запропонували Ганні доглядати за Оленкою, поки Ганна навчатиметься або працюватиме.
Дівчина вирішила, що жити за їх кошти ,вона точно не хоче. У вересні вона вступила на заочне відділення і влаштувалася працювати на місцевий завод.
Старенькі швидко прив’язалися до Оленки, насилу погодившись через кілька років відправити дівчинку в садок. Гордий дідусь щодня вирушав за малятком і дорогою обов’язково проходив повз усіх своїх товаришів, що сидять на лавках, щоб похвалитися чарівною онукою.
Про те, звідки в родині з’явилася дівчина з дитиною, мало хто розпитував. Багато хто вважав, що Ганна – дочка Валентини Петрівни. Люди похилого віку не давали жодних пояснень, а незабаром усі розпитування припинилися самі.
Оленка вже вчилася в середній школі, коли старі почали здавати. Давалися взнаки довгі роки важкої праці на заводі. Уже дівчинці з мамою доводилося доглядати за ними, водити на прогулянку, обережно притримуючи за руку, разом відвідувати лікарів.
А бувало – і годувати з ложечки. Незадовго до свого відходу вони відписали свій будинок Ганні, яка до цього часу встигла здобути освіту і просунутися кар’єрними сходами на заводі.
Валентина Петрівна, приїжджаючи проводити батьків в останній шлях, організований Ганною, не заперечувала проти передання будинку чужій, по суті, людині.
– Ти їхню старість скрасила. Ви з Оленкою були їхньою відрадою в останні роки. Я за них дуже хвилювалася, але коли ти з’явилася, мені стало спокійніше. Це мені тебе на тому вокзалі Бог послав! Я йому за тебе все життя дякуватиму!
– Ні, це мені він вас послав! Я не знаю, як би ми жили, якби ви мене не привезли в це чудове місто!
–
Минуло кілька років. Оленка виросла, закінчила школу і поїхала вчитися у велике місто. Ганно давно продала будинок старих, оскільки від підприємства отримала квартиру. Заміж вона так і не вийшла, не в силах більше повірити нікому з чоловіків. Життя її цілком вдалося і вона щодня дякувала тим, хто не залишив її у важкій ситуації.
Лише одного разу за всі минулі роки вона проявила слабкість, написавши батькам листа і повідомивши про те, де живе і як складається її життя. Відповіді на свій лист вона так і не дочекалася. Їй хотілося вірити, що він просто загубився і не дійшов до батьків. Так було набагато легше, ніж продовжувати думати, що вони з радістю викреслили єдину дитину зі свого життя і забули про неї.
Єдине, що з кожним роком дедалі сильніше тягнуло її за душу – це неоплачений борг перед Валентиною Петрівною. Ганні хотілося зробити для жінки щось не менш цінне, ніж те, що вона колись зробила для сторонньої дівчини з дитиною.
І одного разу доля надала їй можливість віддати борг.
Одного разу в телефонній розмові жінка обмовилася, що її онук дуже хворий. Лікарі не давали жодних гарантій, постійно натякаючи, що за наявності дорогих ліків у хлопчика був би непоганий шанс на одужання. Батьки обійшли всіх родичів і знайомих, але не змогли зібрати всю необхідну суму.
– Валентино Петрівно, скажіть-но мені, а у вас не змінилася поштова адреса? Я вам переказ відправлю. Трохи, але це буде лише мала частина того боргу, який мені вам повік не віддати.
Відправлених грошей вистачило, щоб зібрати необхідну суму і купити потрібні ліки. Через деякий час хлопчик одужав, а вдячна бабуся вкотре пораділа, що багато років тому не пройшла повз бліду і втомлену дівчинку з дитиною на руках.
