Вероніка Іванівна ходила до лікаря, як на роботу. Кожне нове поколювання в боці, кожна безсонна ніч ставали для неї приводом для трагедії і візиту до поліклініки.
Її терапевт, Ольга Сергіївна, молода, втомлена жінка з дивно спокійними очима, стала для неї жилеткою, в яку можна було без кінця плакати про свої «страшні» недуги. Вона не знала, що справжній, нестерпний біль жив не в ній, а в тій, що кожен день виписувала їй заспокійливе.
Світ Вероніки Іванівни був витканий з тихої, в’язкої тривоги. Її головним ритуалом, її ранковою молитвою, було прислуховування до власного тіла. Серце стукнуло не так — передінфарктний стан. Зашуміло у вухах — інсульт на підході.
Вона жила в коконі іпохондрії, і цей кокон був одночасно її в’яз.ицею і її сенсом життя. Єдиною людиною, яка, як їй здавалося, розуміла всю глибину її страждань, була Ольга Сергіївна.
Ольга Сергіївна була ідеальним лікарем. Вона ніколи не відмахувалася. Вона уважно слухала, призначала аналізи, виписувала вітаміни і м’яко говорила: «Все буде добре, Вероніка Іванівна, це просто нерви». І від її спокійного, рівного голосу Вероніці Іванівні дійсно ставало легше. На деякий час.
Вони непомітно стали майже подругами. Вероніка Іванівна вже не просто скаржилася на здоров’я, вона розповідала про невдячних дітей, про невдале життя, про свою тотальну, вселенську самотність. А Ольга Сергіївна слухала. І ніколи, жодного разу, не поскаржилася у відповідь.
Того дня Вероніка Іванівна прийшла без запису. У неї «страшно» розболілася голова, і вона вирішила, що чекати не можна. Двері кабінету були прочинені. Ольга Сергіївна розмовляла по телефону.
І Вероніка Іванівна, сама не бажаючи того, почула уривки фраз.
— Так, знову температура… Ні, в лікарню не кладуть… Так, одна, змінниця захворіла… Я після роботи відразу додому… Звичайно, впораюся, а у мене є вибір?
Голос Ольги Сергіївни був таким же рівним. Але в ньому була така бездонна, така свинцева втома, що Вероніка Іванівна завмерла. Це був не голос лікаря. Це був голос матері, яка несе непідйомний хрест.
Вероніка Іванівна не увійшла. Вона тихо відійшла від дверей і сіла на кушетку в порожньому коридорі.
Вона дочекалася, поки закінчиться прийом, і коли Ольга Сергіївна, бліда, з темними колами під очима, вийшла з кабінету, Вероніка Іванівна просто сказала:
— Ходімо, я вас проводжу.
Вони йшли мовчки. Ольга Сергіївна жила недалеко від поліклініки, в старому п’ятиповерховому будинку. Коли вони підійшли до під’їзду, Ольга Сергіївна завагалася.
— Дякую, я далі сама.
— Я допоможу, — тихо, але твердо сказала Вероніка Іванівна.
Коли вона увійшла в квартиру, їй все стало ясно. У маленькій, дуже чистій, але бідно обставленій кімнаті, в спеціальному кріслі сидів хлопчик років дванадцяти. Худенький, блідий, з величезними, серйозними очима, точно такими ж, як у матері.
Його ноги, стягнуті ортопедичними апаратами, безвольно лежали на підставці. ДЦП.
Ольга Сергіївна, без єдиного слова, роззулася, підійшла до сина, поцілувала його в чоло, доторкнулася до гарячих щік.
— Як ти, Коленька?
— Нормально, мамо, — відповів хлопчик, і його голос був дивно чистим і дорослим. — Я уроки зробив.
У цю мить, у цій маленькій, наповненій справжнім, а не вигаданим болем, квартирі, Вероніка Іванівна почала думати інакше.
Її світ, що складався з нескінченних скарг, страхів і образ, який вона вела сама з собою десятиліттями, — раптово завмер.
Повністю. І в оглушливій, соромній тиші, що настала всередині неї, вона усвідомила всю жахливу прірву між її уявними муками і стражданнями цієї жінки. Все те, що вона вважала своїми нестерпними муками — безсоння, головні болі, поколювання в боці — все це виявилося пилом, попелом, егоїстичною маячнею розпещеної дитини.
Вона плакала через зламаний ніготь, в той час як поруч з нею хтось мовчки, без єдиної скарги, ніс на своїх тендітних плечах справжній, важкий хрест. І не просто ніс, а примудрявся ще й втішати її, витрачати на її вигадки свій дорогоцінний час і душевні сили.
Те, що вона відчула, було схоже на удар. Опік сорому, який був сильніший за будь-яку її мігрень. Вона дивилася на Ольгу Сергіївну, яка, забувши про неї, вже метушилася біля плити, розігріваючи для сина суп.
І в цій жінці, в її втомлених, але точних рухах, було стільки справжньої, не книжкової мужності, стільки тихої, діяльної любові, що Вероніці Іванівні захотілося провалитися крізь землю.
Вона не стала нічого говорити. Вона просто тихо розвернулася і вийшла з квартири.
Всю ніч вона не спала. Але це було не її звичне, тривожне безсоння. Вона не прислухалася до свого тіла.
Вона думала. Вона думала про те, що її життя — порожнє. Що всі її «страждання» були лише способом привернути до себе увагу, заповнити цю порожнечу. А справжнє життя — це ось воно. Це варити суп для хворого сина після дванадцятигодинної зміни. І не скаржитися.
Наступного ранку вона не пішла в поліклініку. Вона пішла в магазин. Вона купила свіжого сиру, фруктів, хорошого м’яса. І пішла до Ольги Сергіївни.
Вона подзвонила у двері. Ольга Сергіївна відчинила, на її обличчі було здивування.
— Я тут… пирогів напекла, — збрехала, не моргнувши оком, Вероніка Іванівна, простягаючи їй важкі сумки. — Мені одній багато. Візьміть, Коленьці потрібно сили відновлювати.
Ольга Сергіївна дивилася на неї, і в її спокійних, втомлених очах вперше за весь час їхнього знайомства блиснули сльози.
— Дякую, — тільки й сказала вона.
З того дня Вероніка Іванівна забула дорогу до поліклініки. У неї більше не було на це часу. Вона приходила до Ольги Сергіївни майже щодня. Сиділа з Колею, поки та була на роботі, читала йому книги, допомагала з уроками. Вона варила супи, ліпила пельмені. Вона віддавала. Віддавала те, що накопичувала все життя для себе, — свою турботу.
Її вигадані хвороби зникли. Просто тому, що на них не залишилося ні часу, ні сил. У її житті з’явився сенс. Чужий, справжній біль зцілив її від її власного, уявного.
Ми так часто занурюємося у свої власні, часом нікчемні проблеми, що перестаємо бачити світ навколо. І іноді Господь, у Своєму безмежному милосерді, просто тихо відкриває нам двері в чуже життя.
Не для того, щоб дорікнути. А для того, щоб, побачивши справжній хрест, ми, нарешті, засоромилися і прийняли з радістю свій, солом’яний.
Спеціально для сайту Stories
